Сторінка
2

Антична фiлософiя

1.4 Фiлософiя Емпедокла i Анаксагора.

Емпедокл iз сицилiйського мiста Агрiгента (бiля 490-430 рр. до н.е.) i Анаксагор iз малоазiйського мiста Клазомени (бiля 500-428 рр. до н.е.) першими здiйснили поєднання уяв­лень про рiзноманiтнiсть та багатомiрнiсть дiйсностi з уяв­леннями про єдине буття.

Емпедокл дiйшов висновку про хибнiсть позицiї щодо iснування єдиного першоелементу Космосу (як це вважали представники мiлетської школи), проголосивши такими першое­лементами вiдразу чотири ‘‘стихiї’‘ - вогонь, землю, повiтря i воду, якi вiн називав ‘‘коренями усiх речей’‘. їх єднання створює щось нове, не схоже на жоден iз елементiв, нову якiсть. Самi по собi ‘‘коренi’‘ незмiннi i вiчнi, але внаслiдок своєї вiдмiнностi одного вiд одного отримують мож­ливiсть взаємно обмiнюватися мiсцями, що i становить рух. З’‘єднання i роз’єднання цих елементiв i дає картину народ­ження i руйнування усiх речей i процесiв навколишнього свiту. Досить механiчне тлумачення з’‘єднань i роз’‘єднань не дозволяє довести уявлення про їх об’‘єднання в нове якiсно цiле до висновку про iснування нових законiв, яким пiдко­рюється це якiсно нове.

Сам процес з’‘єднання i роз’‘єднання у Емпедокла мислиться як спричинений дiєю двох космiчних сил - ‘‘Любовi’‘ i ‘‘Розбрату’‘. Коли переважає Любов, усе виявляється ‘‘з’‘єдна­ним’‘, але таке переважання не вiчне, з периферiї Космосу по­чинає свiй наступ Хаос, що несе Розбрат i призводить до пов­ного роз’‘єднання усiх ‘‘коренiв’‘. Потiм знову перемагає Лю­бов. Хоча в уявленнях Емпедокла переважають мiфологiчнi те­ми, за своїми здобутками вiн - фiлософ, котрий не вiдноситься до конкретної школи.

Аналогiчне положення i у Анаксагора, який прожив понад 30 рокiв у Афiнах, продовжував ‘‘логiку’‘ Емпедокла, вiдноситься до певної фiлософської традицiї i створив власну традицiю, але не може бути вiднесений до певної школи.

Анаксагор, як i Емпедокл, вiдстоює позицiю принципової множинностi фундаменту Космосу, але фундамент цей скла­дається не з чотирьох першоелементiв, а з нескiнченного роз­маїття часточок усяких речовин, що є своєрiдним ‘‘сiм’‘ям’‘ ре­чей. Подiбно до ‘‘коренiв’‘ Емпедокла, ‘‘сiм’‘я’‘ Анаксагора само по собi незмiнне i непорушне, але, постiйно змiшуючись вiдповiдно до законiв буття, воно роз’‘єднується i з’‘єднується, утворюючи розмаїття навколишнього свiту.

2 Класична антична фiлософiя.

2.1 Атомiзм Левкiппа i Демокрiта.

Фiлософiя Левкiппа (прибл.500-440 рр. до н.е.) вперше поєднує поняття ‘‘буття’‘ iз поняттям ‘‘першоелемент’‘ в поняттi про атом - неподiльну частинку, яка рухається в порожнечi. Про Левкiппа не збереглося майже нiяких вiдомостей, однак про Демокрiта, його видатного учня, iснує досить велика кiлькiсть суперечливих фактiв. Дiяльнiсть Демокрiта (460-370 рр. до н.е.), за свiдченнями античних авторiв, була спрямо­вана на розвиток вчення Левкiппа. Тому вчення про атомiзм розглядається як теорiя Левкiппа-Демокрiта. В нiй зберiгається елейська концепцiя вiчного, сталого i непоруш­ного буття (як i самi атоми). Зберiгається i характер чуттєвого iснування (лише в уявi, а не в думцi) розмаїття навколишнього свiту:’‘Лише в уявi iснує колiр, солодке, гiрке. Насправдi ж iснують лише атоми i порожнеча’‘. На вiдмiну вiд елеатiв, змушених заперечувати реальнiсть даного в чуттях руху, Демокрiт приймає iдею Емпедокла i Анаксагора про множиннiсть фундаменту свiту. Подiл дiйсностi на нескiнченну множину атомiв (неподiльнi елементи), однакових за своєю структурою, але вiдмiнних за формою, вагою, i нескiнченну порожнечу як реальну умову руху атомiв, дозволяє теоретично розв’‘язати проблему єдиного буття i рiзно­манiтностi данної в чуттях дiйсностi. В поняттi атома знахо­дить своє вiдносне завершення принцип iндивiдуалiзацiї (роздiлення на нескiнченну множину часточок, серед яких не­має жодної абсолютно тотожньої iншiй) цiлiсно-мiнливого (у iонiйцiв) або цiлiсно-незмiнного (у елеатiв) Космосу.

Атоми рухаються i утворюють найрiзноманiтнiшi з’‘єднан­ня, якi сприймаються людьми як рiзнi речi, процеси, що вини­кають i зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрiт, уда­ване: немає рiзних речей, процесiв, є лише рiзнi з’‘єднання одних i тих самих атомiв. Атомiзм можна розглядати як фiлософське усвiдомлення реальної життєвої ситуацiї в рабов­ласницькому суспiльствi, адже атоми тотожнi своєю не­подiльнiстю i вiдрiзняються лише зовнiшньою, тiлесною фор­мою, як i люди тотожнi в своїй ‘‘людяностi’‘, але рiзнi за зовнiшнiстю. Цi атоми рухаються вiдповiдно до необхiдностi в порожнечi, так i люди рухаються вiдповiдно своєму мiсцю в суспiльному життi. Соцiальний пiдтекст атомiстичної теорiї яскраво демонструє римський переклад грецького слова ‘‘атом’‘

- ‘‘iндивiд’‘.

Якiсно новим для античної фiлософiї є поняття ‘‘нескiнченностi’‘, ‘‘незнищеностi’‘ Космосу, в якому iснує ба­гато рiзних свiтiв. Цi свiти не вiдрiзняються iстотно вiд свiту, в якому ми безпосередньо живемо. Розумiння дiйсностi в уявi Демокрiта пiдпорядковане принциповi необхiдностi. Ця необхiднiсть абсолютна настiльки, що не визнає навiть тео­логiчної її iнтерпретацiї: ‘‘Боги не потрiбнi Космосу’‘. Вияв­лення причин i наслiдкiв, якi простягаються у нескiнченний ланцюг, i є, з точки зору Демокрiта, головним предметом пiзнання. Там, де виникали питання про можливiсть, випад­ковiсть, Демокрiт вбачає проблему пошуку невiдомих причин. Так, його концепцiя ейдосiв - чуттєвих образiв, виявляє себе як спроба знайти причину розбiжностей мiж поняттям про ато­марну будову Космосу i чуттєвими даними. Ейдоси виникають як промiжне утворення мiж об’‘єднанням атомiв (конкретною рiччю) i вiдповiдним органом чуття людини. Кожна рiч видiляє у се­редовище щось подiбне до предмета, котре проникає в око, тактильнi органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторi мiж предметом i органом чуття, потрапляючи до суб’‘єкта як вiдбиток. Вирiшення проблеми причини невiдповiдностi мiж уявною картиною буття i чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичнiй античнiй фiлософiї.

2.2 Софiстична фiлософiя.

В античнiй софiстицi дуже важко знайти цiлiсну кон­цепцiю чи течiю, вона має розмаїття вчень, поглядiв рiзних її представникiв. Однак її спiльною ознакою можна чiтко виз­начити суспiльне положення софiстiв. Розквiт софiстичної фiлософiї вiдбувся у перiод Пелопонеської вiйни (431-404 рр. до н.е.). Найбiльш вiдомими iз старших софiстiв визнають Горгiя, Протагора, Гiппiя, Продiка, Антифонта.

Горгiй (прибл.483-373 рр. до н.е.). Висунув три найвiдомiших тези: 1) нiчого не iснує; 2) якщо щось iснує, то його неможливо пiзнати; 3) у випадку, коли ми можемо щось пiзнати, то неможливо цi знання передати чи пояснити iншiй людинi. Докази цих тез будуються на чiткiй логiчнiй фiксацiї визначень понять. Уся конструкцiя базується на прийняттi вiдповiдного положення, iз якого виводяться висновки, що су­перечать розповсюдженим точкам зору.