Сторінка
3

Фрейдизм

Емпіричним підґрунтям для ідей "колективного несвідомого" ста­ла подібність між міфологічними мотивами давнини, образами снови­дінь у нормальних людей та фантазіями психічно хворих. Ці образи К.Юнг назвав архетипами і розумів їх, по-перше, як психічне спів­відношення інстинктів; по-друге, як результат спонтанного пород­ження нейродинамічними структурами мозку образів, незмінних для усіх часів і народів; по-третє, як чистий формоутворюючий елемент сприймання, що обумовлює саму його можливість. У різноманітних проявах архетипів К.Юнг виділяє також і спільне: усі фундаментальні образи-символи принципово протистоять свідомості, їх неможливо логічно осмислити та адекватно виразити в мові. Єдине, чого може досягти психологічна наука, — це описати архетипи і дати їм певне тлумачення.

Вихідним пунктом духовного життя людини є досвід інтуїтивного бачення архетипів колективного несвідомого, яке суб'єктивується в об­разах міфології та релігії.

Аналізуючи форми взаємодії несвідомо-архетипових та свідомих компонентів психіки, К.Юнг виділяв дві крайності: 1) розчинення особистісного елемента в стихії колективного несвідомого, характерне для східних релігій; 2) науково-практична експансія європейського "Я", де пригнічується колективно-несвідома сутність психічного життя.

Тенденції розвитку психоаналізу в сучасному світі суперечливі. Проте можна виділити деякі особливості сучасної психоаналітичної філософії. Це, по-перше, орієнтація на виявлення основ людського буття, струк­турних елементів психіки, мотивів поведінки особистості; по-друге, ос­новним об'єктом дослідження є специфічна форма реальності — психі­чне, яке має свою власну природу і підкоряється особливим законо­мірностям розвитку.

З якої б точки зору не піддавали критиці вчення З.Фрейда та його послідовників, воно знову й знову ставало предметом наукових диску­сій, породжувало нові напрямки, тому що в ньому знайшли відобра­ження реальності психічного життя людини.

Критичний перегляд різноманітних положень фрейдівської теорії став поштовхом до виникнення в 30-х роках нового напрямку в психо­аналізі — неофрейдизму, представники якого основну увагу приділяли дослідженню соціально-філософських проблем. Неофрейдизм представ­лений багатьма течіями.

По-перше, це індивідуальна психологія А-Адлера (1870—1937). За цією концепцією, психічна хвороба є результатом неусвідомленого потягу до переваги, розпалюваного почуттям неповновартості, що по­в'язано з яким-небудь тілесним недоліком. Не погоджуючись із Фрейдом щодо перебільшення ролі сексуальності і несвідомого у поведінці людей, Адлер акцентував увагу на ролі соціальних чинників. З його точки зору, характер людини виростає з її "життєвого стилю", який є системою цілеспрямованих прагнень, що формується в дитинстві і реалізує потребу в перевазі, самоствердженні та компенсує почуття неповновартості.

По-друге, це сексуально-економічна теорія В.Райха (1897—1957). Вважаючи фрейдизм і марксизм взаємодоповнюючими, Райх намагався на основі психоаналізу інтерпретувати взаємовідносини між економіч­ним базисом та ідеологією.

По-третє, теорія соціалізації і людської взаємодії Г. Саллівана. Згідно з кон-цепцією міжособистісних відносин, яку розвивав Салліван, у пси­хіці людини нема нічого, крім відносин до інших осіб і об'єктів або зміни міжособистісних ситуацій. Без залишку розчиняючи індивіда в міжособистісному середовищі, Салліван взагалі проголошував існуван­ня особистості чимось міфічним або ілюзорним, бо особистість постає у нього як сукупність певного ряду персоніфікацій, котрі сприймаються як викривлені образи, що виникають у процесі міжособистісного спіл­кування. Ці течії, а також вчення К.Хорні, Р.Мея поєднує прагнення вийти .за рамки біологічних характеристик людини і знайти відповіді на питання про природу особистості у сферісоціальних явищ,

І нарешті, основним представником неофрейдизму був Еріх Фромм (1900—1980). Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він скон­центрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л.Фейєрбаха і особливо до праць К.Маркса, що дало йому змогукритично переосмислити фрейдівську точку зору на природу не­свідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особис­тості. Проте, вважаючи. що соціальна теорія К.Маркса недостатньо вра­ховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповни­тимарксизм психоаналізом.

Протягом усієї своєї наукової діяльності. Е, Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо пере­конаний. що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною жит­тєвою ситуацією. Фромм прагнув з'ясувати, яку роль відіграють пси­хологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філо­софської теорії вінпоставив психологічну модель людини, аналіз роз­гортання потенціальних людських якостей у процесі пристосуваннялюдини до конкретної соціально-економічної дійсності.

Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існу­вання. розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матрі­архальний принципи організації життя людей; авторитарну та гума­ністичну свідомість, протилежні типи характеру; володіння та буття як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існу­вання.

Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фунда­ментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, не­змінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. 3 огляду на це, він обгрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різ­ними способами залежно віл конкретних соціальних умов. Вона і збері­гається і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи ак­цент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е.Фромм вводить поняття "соціальний характер" як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної струк­тури . З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як актив­ний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціо­нуюче суспільство.