Сторінка
4

Людина с точки зору філософії: від античності до сьогодення

Майже в кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принци­пів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій лю­дини. Тенденцію добре можна побачити на прикладі розвитку пси­хоаналізу. В сучасних умовах його відродження зв'язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з ін­шими методологічними підходами - екзистенційним, герменевтичним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок сфор­мувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Хан Ла­кан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що грунту­ються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлю­ється і коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у формування сучасного філософського бачення лю­дини.

Ще одна особливість розвитку західної філософської антропо­логії - прагнення відмовитись від усякого узагальненого визна­чення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток фі­лософської антропології показав, що така позиція обертається влас­ною протилежністю - побудовою (свідомо чи несвідомо) одно­мірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик та недооцінки інших. Це усклад­нює дальшу розробку проблеми людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для формування комплексно­го підходу до її вивчення. Поєднання природничо-наукових, нау­ково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження люди­ни неможливо без певних світоглядницьких узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про природу та суть людини, поставила питання природи люди­ни особливо гостро.

2. Соціально-діяльна суть людини

Цілісний образ людини не виникає у філософії історично одномо­ментно. Але і логічно образ людини може бути сформований лише шляхом сходження від абстрактного до конкретного, виявленням та осмисленням різноманітних, суперечливих взаємозв'язків у системі, якщо не розкрита суть самої системи. Тому філософські роздуми про людину починаються з питання про її суть, виявлення багатоманіт­ності суттєвих взаємозв'язків у системі.

Починаючи з середини XIX ст. на зміну прагненням сформувати абстрактно-загаль­ну суть людини прийшло розуміння, що сут­тєві характеристики людини можна виявити тільки на шляху роз­криття своєрідності її буття. Саме це мав на увазі Карл Маркс, коли наполягав, що «суть людини не є абстракт, властивий окремому ін­дивіду». У своїй дійсності людина є «сукупністю суспільних відно­син». Тут мова йде не про суть, яка надана внутрішньому світу лю­дини (це і буде «абстракт, властивий окремому індивіду»), а про суть реалізовану, розгорнуту у зовнішньому світі (тут знаходить прояв як «сукупність суспільних відносин»), між тим цю тезу часто інтер­претують так: «суть людини є сукупністю суспільних відносин», чи навіть твердять, що «людина є сукупністю суспільних відносин». Тим самим надають висловлюванню Карла Маркса зовсім інший зміст. Таке тлумачення є хибним.

Сукупність суспільних відносин виражає суть суспільства, а не людини. Відмовившись від вульгарного розуміння такої тези і вико­ристовуючи її позитивний пізнавальний потенціал, з'ясуємо специ­фіку людського буття, співставивши його з життям тварин. Насам­перед, виявляється, що тварини є закритою системою фізіологічних рефлексів та інстинктів, прив'язані до середовища, специфічного для кожного виду, оскільки те, що відповідає сукупності їх видових оз­нак. Поведінка та спосіб життєдіяльності тварин генетичне обумов­лені. Ніщо не примусить, наприклад, вовка поводитись як заєць. Людина ж не має чітко обмеженої визначеної екологічної ніші запрог­рамованих засобів життєдіяльності. Людина може не просто засвої­ти різні види діяльності, але й діяти, як висловився Карл Маркс, «за мірками будь-якого виду», при необхідності використовувати у влас­ній діяльності засоби поведінки різних тварин. Крім того, мають місце глибокі відмінності в життєдіяльності людей, які належать різним історичним епохам, культурам, чи живуть в одній культурно-історичній епосі, але належать до різних суспільних груп.

Різноманітні відмінності представників людського роду свідчать про відсутність жорстко визначеного незмінного способу життєдіяль­ності людини. Отже, виявляється вихідна суттєва характеристика лю­дини - її універсальність, її форми прояву - унікальність кожного окремого індивіда та свобода. Індивідуальна неповторність кожної людини не свідчить про те, що людина не має нічого спільного з іншими людьми. Природі людини властива певна стійкість (так звана стійкість у змінах) і можливість зміни самої природи людини у межах певної стабільності та на її підставі. Цю особливість люди­ни досить влучно та афористично висловив Віктор Франкл, який визначив людину як «єдність, незважаючи на різноманітність». Сво­бода людини теж своєрідна. Свобода людини не абсолютна і не до­вільна. Свобода відносна. Людина має історично обумовлені межі можливого та неможливого у власній життєдіяльності, що надають­ся її суспільним засобом життя.

Отже, соціальність виступає тією основою, на якій базується єд­ність людини і природи, її суть. Як універсальна істота, людина не може існувати шляхом пристосування до навколишнього середови­ща. Людина об'єднує зусилля з іншими людьми для перетворення довколишньої дійсності відповідно до потреб, що постійно зміню­ються, і створює світ матеріальної та духовної культури. Суспільне життя, як і суспільна людина, виступають результатом і водночас передумовою такої творчо-перетворювальної діяльності. Отже, сус­пільство і людина, як суспільна істота, є там, де є культура - своє­рідна надприродна нормативно-ціннісна система, що регулює жит­тєдіяльність суспільної людини. Суспільство ґрунтується на єдності культурних норм, а не на функціональному розподілі організмів чи на органічній розбіжності їх потреб та стимулів. Це надбіологічна форма спільної життєдіяльності. Культура не лише виконує регуля­тивну функцію, а є соціальною пам'яттю, що компенсує нестачу ге­нетичного механізму успадкування інформації, необхідної для соці­ального буття людини. Звідси випливають принципові висновки стосовно суттєвих характеристик людини. Людина постає як істота соціокультурна, активно-діяльнісна, творча, така, що створює цін­ності та орієнтується на них, тобто духовна.