Сторінка
1

Філософсько-теологічна системи Фоми Аквінського

Фома Аквінський (1225-1274) є визначним представником середньовічної філософії та теології. Завдяки Аквінському довершене теологічне католицьке віровчення та здійснена систематизація схоластики. Створив філософську працю “Сумма теології”. Уперше поєднав філософію з християнською вірою та використав її для розвитку теології. Беручи за основу філософію Аристотеля він вважав і переконував представників церкви що це є духовна опора релігії і самого віровчення. Він спробував осягнути істинну яка перебувала у лоні католицького віровчення. Прийшовши до висновку що не все підвладне розуму він чітко розрізняє істини розумні і стини над розумні. Філософія і теологія отримують у нього свій самостійний статус, свої завдання та цілі. Це є спроба прокласти міст між світською науковою філософією і божеською мудрістю (релігією). Істини розуму та над розумні істини мають найвищу основу у бутті Бога, який і є їх спільним джерелом твердить Аквінський. Стверджуючи існування Бога, розкриває абсолютну сутність як першопричини буття і отримує абсолютну істину. Між релігією та філософією усуваються бар’єри і відкривається духовна близькість. Істина Об’явлення як і істина розуму, мають єдине спільне джерело – Бога. Істина, людина яку отримує шляхом Божої благодаті не заперечує істини відкритої природним шляхом розумом. Коли розум має істинні принципи і правильні висновки він не суперечить змістові віри. Теологія у Аквінського отримує статус вищої священної науки у ній усі істини отримані завдання світу “Об’явлення”. Божій премудрості, а тому є неомильним, абсолютним і найвищим.

Природні умови існування людини. Поняття природи.

Біологічне і соціальне в людини.

Норми життя суспільства вимагають від кожного його члена такої поведінки, дій, поглядів, які вона вважає найбільш доцільними, які найбільш відповідають функціонуванню цього суспільства. Яке суспільство, такі і його індивіди. Про те, бувають винятки невідповідності дії окремих членів суспільства з його вимогами. Хоча певні біологічні, психологічні особливості конкретно взятого індивіда можуть бути стимуляторами його злочинних дій.

Біологічне і соціальне людини, при всіх їх взаємозалежностях є різними формами буття. Місце людини в суспільстві визначається не природними даними, а належністю до певної соціальної групи. Виникнувши на біологічній основі, соціальне під впливом суспільних відносин стало у розвитку людини провідним. Людина створюється суспільством, вона – істота суспільна. Соціальні умови є визначальними в її розвитку, поведінці. Безперечно людина вийшла з тваринного стану, але її історія – це історія людини.

Природа в філософії Демокріта виступає як великий учитель і наставник людей. Людина в філософії Аристотеля органічно входить у світ природи. Людина є метою космічного розвитку природи, вона одна стоять перед нею як свідома істота. Природа дана людей все, що є в ній досконалого. Лукрецій стверджує, що тільки наукове пізнання природи здатне урегулювати ставлення людини до природи. По Гегелю людина прагне до того, щоб використати природу для своїх потреб, виснажуючи її сили. Людина є творчим началом, і чим унікальніша вона, тим універсальніша сфера неорганічної природи, в якій вона живе.

Фізичне і духовне життя людини нерозривно пов’язане з природою. Зростання влади людини над природою має зовнішній характер. Чим більше ми зовнішньо володіємо природою, тим більше внутрішньо ми залежимо від неї. Наша свобода стосовно природи може бути через пізнання і практичне використання природного середовища.

Принципи діалектики. Взаємозв’язок і розвиток. Альтернативи діалектики.

Принципи практики, розвитку, загального зв’язку, єдності світу.

Діалектика є вченням про становлення, рух і розвиток навколишнього світу, про взаємозв’язки предметів і процесів цього світу і метод пізнання світу як структури. У матеріалістичній діалектиці закони мислення (пізнання) являються відображенням законів об’єктивного світу. У цьому значенні матеріалістична діалектика є наукою про закони розвитку природи, суспільства і мислення. Світ є матерія, яка вічно рухається і розвивається. Це узагальнене визначення світу як об’єкта. Матеріалістична діалектика виходить із практичного перетворення світу, яке зумовлює його теоретичне розуміння. Матеріалістична діалектика розвивається як теорія і метод суєта як суспільна практика. Принцип практики став основою системної єдності й теорії розвитку суспільства. Смислом і метою практичної діяльності вважається створення високої суспільної форми принципом якої є вільний розвиток кожного індивіда. Матеріалістична діалектика вбачає сутність розвитку в розвитку сутності людини. Не виходячи з природи, людство живе в середині природи і природою як і природа живе в ньому. Безконечний процес розвитку природи своєрідно перетворюється у висхідний процес розвитку суспільства. Розвиток за своєю суттю є завжди єдністю минулого, сучасного й майбутнього. Матеріалістична діалектика як наука про загальні закони розвитку є і вченням про єдність мислення й буття. Відповідно вона є теорією пізнання і логіки. Це є загальний метод теоретичного і практичного освоєння людиною, її сучасного історичного світу. Суб’єктивна та об’єктивна діалектика, наше суб’єктивне мислення та об’єктивний світ підпорядковані одним законом. Оволодіння діалектикою як об’єктивною логікою. Є пізнання цієї логіки і перетворення її в суб’єктивну діалектику.