Сторінка
6
Таким чином, духовне життя суспільства являє собою процес функціонування духовного в суспільстві. Можливість виділення духовного життя як наукової абстракції зумовлене тим, що за певних історичних умов воно виокремлюється в особливий вид діяльності, який має досить складний механізм свого здійснення. Адсорбовані у формах духовності: творах мистецтва, наукових працях, філософських системах, релігійних догматах, політичних доктринах тощо,— цінності, ідеї, імперативи, норми утворюють зовнішній передзаданий індивідному існуванню світ соціальної буттєвості.
Суспільство створює і трансляційні канали, через які духовні надбання можуть стати здобутком індивіда. Це система освіти, просвітницькі та культурно-освітні заклади, засоби масової інформації тощо. Вони є провідниками духовності в суспільстві й з метою запобігання його духовного занепаду потребують постійної оптимізації. Однак, яким би досконалим не був цей механізм, не слід забувати, що духовності не можна навчити, як не можна її прищепити індивіду. Врешті-решт вона формується самим індивідом у процесах активної діяльності, під впливом відповідних зразків поведінки інших людей (в праці, здійсненні певних вчинків, у пошуках сенсу особистого життя, вибірковому ставленні до культурних надбань, нарешті, в процесах самовдосконалення). “Духовність,—пише С. Б. Кримський,— не тотожна духовному життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудови особи і конституюється у вигляді покликання її носія . духовність пов'язана з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі .” 1.
Духовність індивіда являє собою складний комплекс якостей людини, що формуються власними зусиллями, включаючи в себе не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання тощо. Для визначення цього осередку духовності вживають поняття духовний світ, душа. Радянська філософія користувалась виключно цим першим поняттям, розуміючи під ним знання, почуття і волю людини, акцентуючи на виведенні цих характеристик з соціального середовища. Що ж до розробки поняття душа, то на нього взагалі було накладене ідеологічне табу. А між тим не можна не погодитися з К. Юнгом, який твердив, що “інтерес до проблем душі є симптомом повернення людини до самої себе” 2. Останніми роками у вітчизняній філософії поняттю душі повертається її значущий статус.
Саме душа є носієм духовного в людині. Вона являє собою не лише сукупність різнорідних якостей духовності, властивих індивіду, але є певним станом духовності людини, потенціалом особистості, резервуаром її вчинків, діянь, ставлення до інших. Це певний горизонт можливостей індивіда, його причетності до Універсуму, витоки якої, як уже зазначалося, не лише в соціумних впливах, але й у глибинах індивідної природи.
Людська душа є осереддям духовного життя суспільства. В ній відбуваються таємничі процеси прагнення до свободи, прийняття або заперечення існуючого, проектування майбутнього, розуміння та переживання дійсності. Життя душі не обмежується ідеальними станами, духовне не замикається на собі самому. Знання й почуття, мрії й установки, навіть настрої мають об'єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони сполучені з діями, в котрих здійснюється самореалізація особи.
Духовне знаходить своє вираження у виробничій і політичній діяльності, створенні матеріальних і духовних цінностей, ставленні до інших людей. Саме тому суспільне життя в усьому своєму обсязі е за суттю духовним. Соціальна система, прагнучи до забезпечення свого виживання в певній історичній перспективі, не може обійтись без створення умов для індивідного духовного розвитку.
література
· Енгельс Ф., Маркс К. Німецька ідеологія//Твори. Т. 3.
Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. М., 1992.
Общественное сознание и его формы. М., 1986.
Франк С. Духовные основы общества. М., 1992.
Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.
Завантажити реферат