Сторінка
2

Біологічна етика в системі практичної філософії

Потреба в екологічній етиці (термін часто тлумачать як синонім біоетики), яка зорієнтована на формування відчуття персональної та колективної відповідальності за стан біосфери перед сучасним і майбутніми генераціями, нині є очевидною. Якщо класична етика у витоках своїх була напрямом виключно антропоцентричним (у центрі її побудов були інтерсуб’єктивні відносини), то з часом поняття моральності стало поширюватися на інші форми буття, зокрема на сферу живого (А.Швейцер), а потім і на природу взагалі (відношення “людина -- природа”). Таке поширення предмета етики, на думку відомого німецького дослідника Г.Йонаса, є необхідним для сучасної людини як ефективний засіб захисту людини розумної (homo sapiens) від людини діяльної (homo faber). “Зростання людської могутності затьмарює власною престижністю все, що складає сутність повноцінної людини, а тому це зростання, оскільки воно приковує до себе дедалі значніші зусилля людини, супроводжується приниженням її поняття про себе та власне буття”4

Ставлення людини до природи нині набуває такого самого морального значення, як і ставлення людини до людини. По суті, це одне й те ж саме ставлення. І цю обставину мають на увазі, коли кажуть про перехід морального імперативу в імператив екологічний. Окреслене коло питань здебільшого й цікавить спеціалістів з “новітньої” етики, що в сучасній літературі визначають по-різному: “етика виживання”, “біосферна етика”, “екологічна етика”, “етика живого” та ін.

Зокрема, для вітчизняної традиції є характерним натуралістичний напрям етики живого. Він спирається на природничі науки, насамперед на фундаментальні ідеї біології. Свого часу І. Кант світ людини з його моральністю протиставляв “натуральній природі”. Етика в його системі була витлумачена як феномен неприродний. Представники ж натуралістичного напряму етики вважають мораль фундаментальною властивістю живого і прагнуть осмислити життя як природно-історичний феномен, а моральнісний контекст виводити з ідеї боротьби зі смертю. Найвідомішим із них є російський фізик М.О.Умов. Він відштовхується від міркування, що життя є специфічним за своєю організацією, й тому для його адекватного розуміння недостатньо “фізикалістських” понять і методів. Обгрунтування етики життя має спиратися на антиентропійність живого, а головною метою її є прагнення усунути трагічність людського буття за допомоги активного втручання в природні процеси для того, щоб перетворити її хаотичні сили на організовані, “гармонійні”. Етичні ідеали, як вважає М.О.Умов, мусять бути виведені з життя, “з первинних форм гармонійностей”, властивих органічному світу, й розвиватися до етичних ідеалів добра та любові  необхідної передумови збереження та утвердження життя на Землі.

До натуралістичного напряму етики життя слід віднести також П.О.Кропоткіна з його концепцією альтруїзму. Піддаючи критичному аналізу дарвінівську боротьбу за існування, він доходить висновку про те, що зазначений еволюційний чинник слід доповнити принципом взаємодопомоги (альтруїзму), який є наслідком взаємозалежності організмів і своєрідним індикатором прогресивної еволюції як у природі, так і в соціальній сфері. А оскільки інстинкт спілкування та взаємодопомоги властивий усьому тварному світові, то етичні норми є вкоріненими ще в світі органічної природи. До цього слід додати також цікаві спроби виявити еволюційно-генетичні передумови вищих етичних та естетичних якостей людини у тварному світі, що були здійснені в дослідженнях В.П.Ефроїмсона, Б.Л.Астаурова, Л.В.Крушинського, С.М.Панова та ін.

Орієнтація на повноту життєвого процесу (буття), де органічно сполучаються розуміння минулого, сьогодення й майбутнього, контакт із природою та соціальним оточенням стимулюють пошуки “нової моралі” (“етика ненасильства”  Л.М.Толстой, М.Ганді, М.Л.Кінг; “культура провини” та “культура сорому”  Р.Бенедикт; “принцип відповідальності”  Г.Йонас, “принцип співчуття”  С.В.Мейєн та ін.). Саме на цих засадах формується “нова інвайронментальна парадигма”, головними орієнтирами якої є такі міркування:

людина при всіх своїх якостях  лише один з репрезентантів живого і як вид Homo sapiens ј включеною в єдину глобальну екологічну систему;

вона живе не лише в соціальному, а й у природному контексті;

людина не власник (орендар) природи, а один з членів природного співтовариства;

людина не має ніяких привілеїв. Навпаки, її сапієнтність покладає на неї відповідальність за стан природного довкілля;

вона має культивувати в собі відчуття “емпатії”  готовність і здатність відчувати те, що відчувають інші, входити в становище інших, здатність дивитися на світ очима живої істоти.

Е.Фромм вважає, що принципами “нової людини” мають бути:

бути, а не володіти;

звільнення від нарцисизму;

любов і повага до життя в усіх його проявах;

відмова від ідеї експлуатації природи, формування потреби в пізнанні природи та організація пошуку можливостей жити в гармонії з нею.5

З позицій екологічної моралі традиційні поняття “підкорення природи”, “боротьби з природою”, “корисності” чи “некорисності” для людей фрагментів природи або окремих представників флори чи фауни є некоректними. Екологічна етика від самого початку шукала шляхи виходу за межі суто економічної доцільності, яка завжди була байдужою до екологічних вимог. На заміну їм з’являються поняття “взаємодія з природою”, де хоча протиставлення людини та природи не долається цілком, проте суттєво пом’якшується. Природа стає своєрідною ланкою, що пов’язує людину з людиною. Дедалі відчутнішою є тенденція тлумачити природу та людину не як протиставлення, а як спів-буття. Для того щоб людина не стала істотою, яка знехтувала своєю природною сутністю, необхідно культивувати відчуття своєї єдності з життям, повагу до нього в усіх його проявах та прагнення більш повно зрозуміти природу. Остання мусить розглядатися як повноправний суб’єкт взаємовідносин із суспільством.