Сторінка
1

Проблема систематизації філософського знання

План

1. Проблема систематизації основних галузей філософії.

2. Проблема структурування філософії.

3. Принципи і основи побудови філософської теорії.

4. Проблема систематизації законів і категорій філософії.

1. Проблема систематизації основних галузей філософії

Як зазначалося у темі 1, філософія — це наука, предметом якої є загальне в системі «людина—світ». До цієї системи входять такі відношення: онтологічні, гносеологічні, аксіологічні, предметно-перетворювальні та ін. Тому все розмаїття проблем філософського світогляду можна звести до п’яти великих груп:

1) онтологічні;

2) антропологічні;

3) аксіологічні;

4) гносеологічні;

5) праксеологічні.

Онтологія описує категоріальний «кістяк» світу і будь-якого явища в ньому. Гносеологія осмислює чуттєві, логічні, інтуїтивні та емоційні шляхи адекватного істині пізнання. Аксіологія обґрунтовує набуту систему цінностей і життєвих сенсів. Соціальна філософія аналізує картину суспільства (сукупної людини), а філософська антропологія — людину як цілісну особистість. Філософія релігії осмислює певну релігійну (або атеїстичну) картину світу і відповідні їй принципи поведінки людини. Історія філософії потребує самоосмислення власного шляху, мети, перспектив розвитку філософського знання.

2. Проблема структурування філософії

Сучасна філософія — це не тільки різновид світогляду, а й система знання, яка претендує на науковість. Як наука вона має свій специфічний предмет, методи пізнання, систему категорій і зако­ни, а також задовольняє певну практичну потребу. Філософія є знання загального, що зближує її з наукою, оскільки наука, як і фі­лософія, відображає світ у загальних поняттях. Зближує філософію з наукою також і те, що філософія прагне теоретично обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити в теоретичній формі. Наведена схема (див. схему 3) дає уявлення про структуру сучасної філософії.

3. Принципи і основи побудови філософської теорії

Існують два основні способи систематизації філософського знання: класичний і некласичний. Класичні системи філософії (наприклад, античні філософські системи або системи німецької класичної філософії) є цілісні, замкнені, довершені, а некласичні системи не претендують на цілісність, завершеність, замкненість.

Світоглядний характер філософського знання становить головну його специфіку, визначає його фундаментально гуманістичний зміст. Міра «гуманістичної насиченості» тієї чи іншої філософської позиції залежить головним чином від способу філо­софствування: діалектичного або догматичного. Перший підхід постає в прагненні до мудрості, націленості на постійний пошук, на різноманітні варіанти відповіді, на «вічні проблеми». Другий підхід тлумачить філософію як науку про суще і тому вбачає головне її завдання в досягненні істини. Першому «софістичному» підходу відповідають слова Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю», а другому епістемному підходу відповідають слова Аристотеля: «Платон мені друг, але істина — дорожча».

Для побудови системи філософії користуються такими принципами: монізму, дуалізму і плюралізму.

Принцип монізму (єдиного начала) в побудові філософських систем може спиратися на ідею первинності матерії і вторинності свідомості. В цьому випадку ми маємо справу з матеріалістичним монізмом. Принцип монізму в побудові філософських систем може спиратися на первинність ідеального і розглядати матеріальний світ як вторинний, похідний. Це — ідеалістичний монізм (наприклад, філософська система Г. Гегеля). Філософські системи, які заперечують єдине начало у світі і будують концепцію світу на базі двох або багатьох начал, в історії філософської думки дістали відповідно назву дуалізму (Р. Декарт) і плюралізму (Г. Лейбніц).

4. Проблема систематизації законів і категорій філософії

Філософія як наука постійно потребує розв’язання проблеми систематизації своїх категорій і законів. В епоху античності перший системний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте це був лише перелік (каталог) категорій, механічна сукупність, у якій категорії не підпорядковувались ніякому висхідному переконанню або закону. Вони не були пов’язані ні одна з одною, ні із загальнофілософськими настановами. Ключові для Арістотеля категорії — «матерія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене історично першою логікою, яку він саме і створив. Це була формальна логіка. Вона сприймає схожість і відмінність предметів за їхньою зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до якісно-зовнішніх їхніх особливостей.

У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій розробив І. Кант. Їхній склад такий: кількість (єдність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відношення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можливість, дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. Але вона має серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело розвитку самих категорій, і по-третє, категорії Канта — це апріорні поняття людського розсудку, тобто дослідні здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнання. Категорії кантівської філософії лише підібрані і формально упорядковані, але не виведені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою логікою, яку Кант назвав трансцендентальною.

Іншу, динамічну систему категорій навів Гегель. Він уперше ввів у розуміння категорій ідею становлення. Категорії в такому розумінні вже не каталог, не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвивається. Вони пов’язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необхідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну причину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого поняття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння категорій у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходини абсолютного духу. Таке тлумачення категорій диктувалося новим способом розуміння, а також створеною Гегелем діалектико-ідеалістичною логікою, логікою мислення, яка розвивається із самого себе.

Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відповідно у ній змінюється зміст і призначення філософських категорій; вони визначаються як загальні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джерелом категорії — це відображення суспільно розвиненого людиною реального предметного світу. Оскільки категорії є відображенням об’єктивного в суб’єктивному, то вони мають відношення і до об’єкта, і до суб’єкта, тобто є об’єктивними за змістом і суб’єктивними за формою. Їхня суб’єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості, притаманні тільки людині і мають смисл й практичну виправданість лише у колі людського існування. Проте суб’єктивність категорій не означає їхню довільність, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов’язкові і примусові для мислення кожного окремого індивіда. Загальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі, а об’єктивність їх ґрунтується на колективному людському досвіді.