Сторінка
4
Людство мало б іти за спеціальним шляхом “ноосферного розвитку”, глобальною метою якого “є забезпечення благополуччя людини, підвищення рівня якості її життя, збереження фізичного і духовного здоров'я . Ноосферний розвиток у центр уваги ставить людину .” (158) Втім, сучасні епігони недалеко пішли від одного з основоположників навчання про ноосферу П. Тейяра де Щардена, що писав про те, що процеси еволюції стануть підпорядкованими людському керуванню, “природа підкориться ноосфері”, і мовляв це буде досягнуто шляхом “технологічного керування природою”. Будь-яка жива істота, як він думав, “стане штучною”. Згідно ідеї про ноосферу, подальший розвиток природи мислиться як процес, що повинний бути підпорядкованим процесу розвитку людини.
Як ми бачимо, сутність ідеї про ноосферу — жорстко антропоцентрична. Ні про яку рівноправність співіснування з дикою
101
природою немає і мови, природою треба маніпулювати, її потрібно видозмінювати, скоряти заради “забезпечення благополуччя” тільки одного виду — людини. Таким чином, зусилля з заміни біосфери ноосферою стають формою насильства, тому що природні процеси переборюються технологічними засобами. Реально ноосфера приводить до техносфери.
Останнім часом ряд сучасних вітчизняних і закордонних авторів все частіше піддає учення про ноосферу критиці (Кутырев, 1990, 1994, 2001; Вінер, 1999; Левіт, 2000; Борейко, Морохин, 2001; Штильмарк, 2001). Так, популярний на пострадянському просторі американський історик природоохорони Д. Вінер назвав учення про ноосферу “утопічною і науково неспроможною ідеєю” (154). Відомий російський фахівець в області заповідної справи, д.б.н. Ф.Р- Штильмарк лише: “Сама по собі ідея ноосфери, ідея гармонійного злиття природи і суспільства, в основі своїй є глибоко релігійною і на сьогоднішній день утопічною” (157). З ним згоден і німецький філософ Г.С. Левіт, який заявив, що “концепцію переходу біосфери в ноосферу” не можна вважати науковою (151). Ще більш критично настроєний російський філософ В.А. Кутирьов: “Це учення із самого початку несло в собі елементи утопії . Зараз ноосфера в стадії інтенсивного втілення і за масштабами суперничає з “чистою” біосферою. З'явилась загроза існуванню природи як самостійної цілісності” (153).
З погляду екологічної етики учення про ноосферу неетичне, тому що воно не розглядає дику природу як ціль, як самостійну цінність, як суб'єкт, що має на існування таке ж право, як і людська цивілізація. Навпаки, природа — це всього лиш засіб для керування, контролю і скорення на благо людини. Однак, незрозуміле, хто дозволив людині взяти на себе роль Бога? Це — по-перше. По-друге, помилка B.I. Вернадського й інших авторів “ноосфери” у тім, що вони думали, що розум завжди веде тільки до позитивних змін. Однак, сам по собі “розум” може додуматися як до гарних, так і до поганих речей. Тому потрібні етичні обмежники, табу, про які основоположники ідеї про ноосферу нічого не сказали.
І ще один істотний момент. Наука, на яку покладаються ідеологи ноосфери і їхні епігони, не так вже безстороння, як багато хто думає. У нашій культурі існує найглибше переконання, настільки глибоке і прийняте на віру, що воно прийняло масштаби культурного міфу — це віра в те, що наука є вищим, кінцевим
102
авторитетом з питань знання й істини. Відповідно до цього “міфу про наукову об'єктивність”, наші переконання, не перевірені і не оцінені наукою, залишаються: особистими, суб'єктивними, довільними, упередженими. Звичайно, дуже важливо не переоцінити цей пункт, наука дійсно має у своєму розпорядженні величезний потенціал, щоб допомагати нам вирішити багато проблем — однак вона не є тим чисто об'єктивним і безстороннім джерелом, яким багато хто її вважає. Ми повинні звертатись до науки за допомогою у вирішенні різних завдань тому, що вона є могутнім інструментом розуміння світу і управління ним. Однак, як і з будь-яким іншим інструментом, його застосування і корисність залежить від цілей і моральних цінностей того, хто користується ним. Розглядати ці цінності треба до того, як інструмент почнуть застосовувати.
Іншими словами, небезпека є не в самій “сфері розуму”, а у відсутності етичних постулатів (у сучасної науці можна все, що цікаво), і в помилковому спрямуванні (“ноосфера” не як результат “співробітництва і любові до усього сущого”, а як результат насильницької трансформації природи).
Альтернатива ноосфері може бути запропонована в коеволюції людського суспільства і природи, про що писав у своїх останніх роботах російський еколог академік Н.І. Моісеєв. Коеволюція — це погоджений, терпимий, мирний, рівноправний розвиток частин з одного цілого, наприклад, різних компонентів екосистем, чи людської цивілізації і дикої природи. Тут акцент робиться, як справедливо відзначив російський соціоеколог А. В. Олескін “на різноманітті, плюреалізмі, багатоплановості об'єктів будь-якої природи”, як дикої, так і людської (152).
ЛІТЕРАТУРА 1. Леопольд О., 1980. Календарь песчаного графства. — М.: Мир.-216с. 2. Швейцер А., 1992, Благоговение перед жизнью. — М.: Прогресс. — 572 с. 3. Ермолаева В.Е., 1989. Этика отношений с окружающей средой (обзор). - М.; ИНИОН АН СССР. - 70 с. 4. Яницкая Т.О., 1992. Проблема этики во взаимоотношении человека и природы. — М.: МГУ, рукопись. — 13 с. 5. Калликотт Б., 1990. Азиатская традиция и перспективы экологической этики: пропедевтика // Глобальные проблемы и общечеловеческие ценности. — М.: Прогресс. — С. 308-327. 6. Ермолаева В.Е., 1994. Глобальные проблемы и перспективы цивилизации. Философия отношений с природной средой // Сборник обзоров и рефератов. Серия: Глобальные проблемы современности. - М.:ИНИОН РАН, 140 с. 7. Schmahmann D., Polacheck, 1995. The case against rights for animals // Boston Coll. Environ, aff. Law. rev. №4, pp. 747-781. 8. Sterba James P., 1995. From biocentric individualism to biocentric pluralism // Environmental ethics, №2. — P. 191-207. 9. Birnbacher D., 1982. A priority rule for environmental ethics // Environmental ethics, v. 4. — P. 3-16. 10. Гиляров А., 1976. Человек и животное: этика отношений // Наука и жизнь, №12. 11. Lehmann Scott, 1981. Do wildernesses have rights? // Environmental ethics, v. 3. — P. 129-146. 12. Stone Christopher D., 1974. Should trees have standing? — Los Altos, Calif., Kaufman. — 29 p. 13. Ермолаева В.Е., 1997. Философия отношений с природой: споры вокруг глубинной экологии (обзор) // Специализированная информация. — М.: ИНИОН РАН. — 46 с. 104 14. Эренфельд Д., 1992. Дилемма сохранения природы // Экологическая антология, Москва-Бостон: Голубка. — С.89-101. 15. Никольский А., 1996. Этика благоговения перед- жизнью как концепция заповедного дела // ПроЭко, Бюллетень “Охрана дикой природы”. — М.: ЦОДП. — С. 15-17. 16. Андреев Д., 1993. Роза мира. — М.: Товарищество Клышников-Комаров и К. — 301 с. 17. ПроЭко (специальный выпуск), Бюллетень “Охрана дикой природы”, 1996. - М.: ЦОДП. - С. 20-22. 18. Борейко В.Е., 1997. Введение в природоохранную эстетику. — Киев: Киевский эколого-культурный центр. -- 95 с. 19. Соловьев B.C., 1886. Красота в природе // Собрание сочинений, т. VI. - С. 30-68. 20. Thompson J., 1995. Aesthetics and the value of nature // Environmental values, №3. - P. 291-305. 21. Новалис Ф., 1934. Фрагменты//Литературная теория немецкого романтизма. — Л — С. 121-149. 22. Тугаринов В.П., 1978. Природа, цивилизация, человек. — Л.: Л ГУ, 127стр. 23. Гусейнов А.А., 1975. Отношение к природе как нравственная проблема // Научные доклады высшей школы, Философские науки, №5. — С. 27-33. 24. Краткий словарь по философии (под общ. редакцией И.В. Блауберга, И.К. Пантина, 1982. — М.: Политиздат, 431 с. 25. Стручков А., 1997. Истоки экологической этики в Советском Союзе // Любовь к природе. Материалы международной школы-семинара “Трибуна-6”. — Киев: Киевский эколого-культурный центр. — С. 156-169. 26. Назаретян А.Л., Лисица И.А., 1998. Критический гуманизм versus биоцентризм //Зеленый мир, №9. — С. 8-10. 27. Данилов-Данилян В.И., 1998. Наука и гуманизм versus фантастика и техницизм // Зеленый мир, №9. — С. 10-11. 28. Феномен жестокости, 1975 // Природа, №1- — С. 89-104. 29. Сладкое Н., 1965. Дикая фигура охотника // Звезда, №3.- С. 184-189. 30. Борейко В.Е., 1997. История охраны природы Украины (X век — 1980 г.). — Киев: Киевский эколого-культурный центр. - Т.1.- 304с.; Т.2.-192с. 105 31. Борейко В.Е., 1996. Белые пятна истории природоохраны. СССР, Россия, Украина. — Киев; Киевский эколого-культурный центр. - Т. 1. - 224 с.; - Т. 2. - 304 с. 32. Из литературного наследия Андрея Петровича Семенова-Тян-Шанского (1866-1942). Проза. Стихотворения. Эпиграммы, 1996. Авторы-составители В. Берлин, В. Борейко. — Киев: Киевский эколого-культурный центр. — 160 с. 33. Дежкин В., За гуманность с разумом и сердцем // Охота и охотничье хозяйство, №5. — С. 1-4. 34. Манифест Движения дружин по охране природы, 1996 // ПроЭко, Бюллетень “Охрана Дикой природы”, №11. — М.: ЦОДП.-С. 12-13. 35. Пушные аукционы и гуманные капканы, 1996 // Охота и охотничье хозяйство, №4. — С. 1-3. 36. Кожевников Г.А., 1997. О необходимости устройства заповедных участков для охраны русской природы // Этико-эстетический подход в охране дикой природы и заповедном деле. — Киев: Киевский эколого-культурный центр. — С. 81-91. 37. Чуйков Ю., 1992. Первая заповедь. — Астрахань. — 66 с. 38- Павлова Т.Н., 1998. Биоцентризму — Да! Антропоцентризму — Нет! // Зеленый луч, №4 (Рязань). — С. 3-4. 39. Taylor Paul, 1984. Are humans superior to animalsand plants? // Environmental ethics, v. 6. — P. 149-160. 40. Johnson Edward, 1981. Animals Liberation versus the Land ethic // Environmental ethics, v. 3. - P. 265-273. 41. Борейко В.Е., 1996. Экологические традиции, поверья, религиозные воззрения славянских и других народов. — Киев: Киевский эколого-культурный центр, 223 с. 42. Харузин Н., 1889. Из материалов, собранных среди крестьян Пудожского уезда, Олонецкой губернии. — М. — 75 с. 43. Василенко Л.И., 1986. Поиски оснований и источников экологической этики // Вопросы философии, №2. — С. 145-152. 44. Василенко Л.И., 1983. Антропоцентризм и его экологическая критика// Вопросы философии, №6. — С. 153-161. 45. Александров Д.А., 1994. Историческая антропология науки в России // Вопросы истории естествознания и техники, №4.-С. 3-22. 46. Павлова Т.Н., 1997. Биоэтика в высшей школе. — М.: МГАВМиБ. -- 148с.
Завантажити реферат