Сторінка
4
Камю допускає чимало неточностей в тлумаченні переконань Гегеля, Маркса, але бачення класиків цілком з'ясовне. Він розглядає саме ті їх ідеї, які увійшли в сталінський «канон», пропагує як єдине вірне вчення, використовувалися для обгрунтування бюрократичного централізму і «вождизму». Крім того, він веде полеміку з Мерло-Понті і Сартром, що взялися виправдовувати тоталітаризм за допомогою гегелевскої «Феноменології духу», вчення про «тотальність історії». Історія перестає бути учителькою життя, вона робиться невловимим ідолом, якому приносяться всі нові жертви. Трансцендентні цінності розчиняються в історичному становленні, закони економіки самі ваблять людство в рай земний, але в той же час вони вимагають знищення всіх, хто їм противиться.
Предметом розгляду Камю є трагедія філософії, що перетворюється в «пророцтво», в ідеологію, реабілітуючу державний терор. Божеством «німецької ідеології» зробилася історія, священослужителі нової релігії стали пропагандисти і слідчі. «Пророцтво» володіє власною логікою розвитку, яка може не мати нічого загального з благими намірами філософа-бунтаря. Однак питання про відповідальність мислителів ставить Камю цілком виправдано: ні Маркс, ні Ніцше не схвалили б діянь своїх «учнів», але з їх теорій можна було зробити придатні для нових цезарів висновки, тоді як з етики Канта або Толстого, політичних теорій Локка або Монтеск’є необхідність масових вбивств не уникнути.
Паралельно змінам філософських і політичних переконань Камю, змінювалося і його розуміння мистецтва. У юності, осмислюючи свої перші художні досліди, Камю вважав мистецтво прекрасною ілюзією, яка хоч би на короткий час дає забуття болю і страждання. Навіть про музику він міркував на манер Шопенгауера, хоч вона ніколи не займала великого місця в духовному житті Камю (крім літератури і театру, якими він займався професійно, йому була близька скульптура і живопис). Але дуже скоро Камю приходить до думки, що естетична втеча від дійсності неможлива, «безплідну мрійність» повинно замінити мистецтво як «свідчення» - яскраве світло художнього твору висвічує життя, яке треба прийняти, сказати їй «так», не знаючи ні злоби на світ, ні задоволення. Близькість Камю ніцшеанству обмежується цим твердженням, нічого «надлюдського» він не визнає, крім прекрасної природи. Прийняття життя такого, як вона є, - це не «рознуздання почуттів» Рембо, підхоплене сюрреалістами. Роздуми про те, як сумістити служіння мистецтву і політичну діяльність, починаються ще в 30-ті роки, коли Камю грав в «Театрі праці» і організовував «Будинок культури» для робітників.
Ця тема виходить на перший план в 40-50-ті роки, коли Камю відмовляється від абсурдного за допомогою художньої творчості. Всяке «мистецтво для мистецтва» ним недвозначно засуджується: естетизм, дендизм в мистецтві неминуче йдуть рука об руку з фарисейством. У вежі з слонячої кістки художник втрачає зв'язок з реальністю. «Помилкою сучасного мистецтва» він вважав зосередження всієї уваги на техніці, формі - засоби ставляться перед метою. Але безплідність загрожує художнику і тоді, коли він робиться «інженером душ», ідеологічним «бійцем». Мистецтво вмирає в апологетиці.
І в мистецтві, і в політиці Камю закликає не віддавати людини на відкуп абстракціям прогресу, утопії, історії. У людській природі є щось постійне, якщо не вічне. Природа взагалі сильніше за історію: звернувшись до власної натури, до незмінного в потоку змін, людина врятовується від нігілізму. Ясно, що мова йде не християнському розумінні людини. Ісус Христос для Камю - не Син Божій, а один з невинних мучеників історії, він нічим не відрізняється від мільйонів інших жертв. Людей об'єднує не Христос, не містичне тіло церкви, а реальні страждання і що народжуються з страждань бунт і солідарність. Є одна істинно католицька церква, що об'єднує всіх людей, що коли-або існували; її апостолами є всі бунтарі, що затверджують свободу, достоїнство, красу. Людська природа не має нічого спільного з божественною, треба обмежиться тим, що дано природою, а не винаходити богочеловечество або человекобожество.
Наша свобода завжди обмежена і зводиться до вибору між різними пристрастями і імпульсами. Для такого вибору потрібна ясність бачення, що допомагає долати все низовинний в собі самих. Зрозуміло, що такого роду «аскеза» має мало загального з ницшеанством, від якого залишається тільки ідеал «самопреодоления»; однак при всіх достоїнствах подібної етики в порівнянні з нігілізмом вона має обмежений і формальний характер. Вона накладає заборону на вбивство і поневолення іншого, але за її межами залишаються найскладніші форми взаємовідносин між людьми. Вона вимагає «абсолютної ясності бачення», але така недоступна людині, і бунт завжди може перерости в свавілля. Героїчна мораль не знала заборони ні на вбивство, ні на самогубство, вона щонайбільше вимагає «ведення», але ніяк не загальнолюдської солідарності. Проте, Камю не ставив перед собою задачу створення нової етичної системи. Вивести всі етичні цінності з бунта навряд чи можливо, але ясно, проти чого він направлений. «Я ненавиджу тільки катів» - ось, мабуть, саме коротке і точне визначення соціальної і моральної позиції Камю.
ІТЕРАТУРА, що ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ
1). КАМЮ А. «МІФ ОБ СИЗИФЕ. Есе про абсурд»,
переклад А. Руткевич, Москва, «Сутінки Богів»
2). КАМЮ А. «БУНТУЮЧА ЛЮДИНА»
Завантажити реферат