Сторінка
3

Історія метафізики

Наслідки кантівської критики метафізики були значними. Вони, з одного боку, стимулювали розробку філософських систем у німецькому ідеалізмі, в межах якого Гегель дав найбільш довершену сітку взаємопов’язаних категорій як знарядь людського мислення. Хоч той же Гегель надав терміну “метафізика” негативного значення в смислі антидіалектичного способу мислення, який заперечує з догматичних позицій рухливість понять , все ж до певної міри він став продовжувачем думки Канта про ту метафізику, що досліджує спекулятивними засобами загальні поняття розуму. З іншого боку, після Канта набуло сили заперечення метафізики як філософії взагалі через їх ототожнення. Особливо виразно ця тенденція виявила себе в позитивізмі і в класичному марксизмі. Засновник позитивізму французький філософ і соціолог Огюст Конт (1798-1857), будучи заклопотаним синтезом всього наукового знання навколо соціології, висунув доктрину, згідно з якою людство у своєму інтелектуальному розвитку проходить три стадії - теологічну, метафізичну і наукову (позитивну). “Метафізика, як і теологія, - підкреслював Конт, - прагне пояснити внутрішню природу істот, начало і призначення всіх речей, основний спосіб утворення всіх явищ, але замість того, щоб звертатись за допомогою до надприродних чинників (як це буває на теологічній фазі – О.К.), вона все більше й більше замінює їх сутностями або уособленими абстракціями .”. (Западно-европейская социология XIX века: Тексты. М., 1996. С.13.) Врешті-решт метафізику він вважає не чим іншим як видом послабленої теології. На третій і останній стадії наш розум обмежується простим дослідженням законів, тобто усталених відношень, які існують між явищами, що спостерігаються. Отже, метафізика, за Контом, необхідним порядком долається зростаючою змужнілістю розуму і людство переходить у позитивну (наукову) стадію.

Як відомо, наступні покоління позитивізму (емпіріокритицизм, неопозитивізм) теж наполягали на усуненні, подоланні метафізичної проблематики як такої, що вичерпала себе і є несумісною з сучасною наукою. Якщо ми звернемось до принципових висловлювань засновників марксизму, то знайдемо схожі ідеї стосовно долання нахилу до побудови спекулятивних філософських систем, включно з метафізикою. Наприклад, Ф.Енгельс (1820-1895) вказував, що за філософією ще залишається вчення про мислення, логіка і діалектика, а все інше входить у позитивну науку про природу і історію.1 (1Див.: Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е издание. Т.21. С.302.) Оце маленьке “ще” варте особливої уваги, воно виразно свідчить про думку щодо скороминучості й останнього притулку філософії.

У наші часи традиційну метафізику піддав ґрунтовній критиці видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер (1889-1976). Його головне зауваження стосується того, що уся попередня метафізика мала своїм предметом “суще в цілому” 2(2Див.: Хайдеггер М. Основные понятия метафизики//Вопросы философии. 1989. №9. С.156.) Він принципово розрізнює “суще” і “буття”, бо тільки завдяки буттю “є” суще. У європейській культурі утвердилось метафізичне ставлення до дійсності, коли вся дійсність (включно зі ставленням людини до людини) постає у формі “предмета”, “предметності”, а людина сприймає себе творцем предметної дійсності. “Буття” для такої культури є тотожним предметному світу, тобто “сущому”. Починаючи з елеатів і Платона, європейська культура втратила (“забула”) буття. Метафізика, за Хайдеггером, то є не просто якесь стороннє для більшості людства філософське вчення, вона стосовно всіх нас є панівним способом світовідношення. Тому подолання метафізики не може здійснитись тільки силою критичного пафосу того чи іншого філософа, а лише радикальною, доленосною переорієнтацією всього людства. Таке завдання полегшується тим, що у витоках європейської культури (Давня Греція) були зародки вміння вчуватись у “буття”, ці зародки збереглися у структурі нашої мови, яка й є тією ниточкою, що зв’язує сучасну людину з прадавнім, але призабутим умінням “слухати буття”.

Література:

Гайденко П.П. Бытие и разум//Вопросы философии. 1997. №7. С. 114-140.

Гурина П. Философия. М., 1998. Гл.6. Что такое метафизика?. С.164–239.

Доброхотов А.Л. Категория бытия в классической западноевропейской философии. М.,1986.

Жеребкін С. Міф про метафізику //Філософська думка. 1998. №1. С. 98-120.

Корет Э. Основы метафизики. К., 1998.

Лобковиц Н. От субстанции к рефлексии. Пути западноевропейской метафизики//Вопросы философии. 1995. №1. С. 95-105.

Поупкин Р., Стролл А. Философия. Вводный курс. Москва – Санкт-Петербург, 1997. Гл.3. Метафизика. С.164-239.

Сартр Ж.-П. Бытие и ничто. Очерк феноменологической онтологии//Философская и социологическая мисль. 1995. №5-6. С. 117-133; №9-10. С. 112-134.

Тейчман Д., Эванс К. Философия. Руководство для начинающих. М., 1998. Ч.I. Метафизика: философия бытия и познания. С. 14-29.

Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. М.,1987.

Хайдеггер М. Бытие и время. М., 1997.

Хайдеггер М. Основные понятия метафизики//Вопросы философии. 1989. №9. С. 116-163.

Чанышев А.Н. Трактат о небытии//Вопросы философии. 1990. №10. С.158-165.