Сторінка
4
Зовні норми виглядають як певні висловлювання. Люди оцінюють висловлювання з самих різних точок зору: зважають на їх експресивну силу, емоційну забарвленість, взаємоузгодженість елементів одного висловлювання і взаємоузгодженість ряду висловлювань між собою тощо. Важливою характеристикою багатьох висловлювань є їх істинність. Однак, як підкреслює відомий фінський логік і філософ Георг Хенрик фон Врігт серед філософів поширена думка, згідно з якою “норми не мають істиннісного значення, не можуть бути ані істинними, ані хибними”.2 (2Вригт Г.Х. фон. Нормы, истина и логика// Вригт Г.Х. фон. Логико-философские исследования: Избр. тр. М., 1986. С. 290.) Якщо це так, а, напевно, воно так і є, то нема підстав стверджувати, що серед системи нормативних висловлювань можна віднайти деяке вихідне первісно істинне і з нього дедуктивно вивести всі інші норми, які будуть всіма визнаватись за законами розуму. Годі наївно сподіватись, що люди, навіть якби норми й мали істиннісний вимір, взяли б на озброєння їх приписи для своїх вчинків, як це вони роблять стосовно технологічних вимог і правил безпеки. Цього було б замало. Тому для основних моральних вимог, що лежать у підвалинах нормативної системи суспільства, є інші, неістиннісні характеристики, однак такі, що дають людям можливість їх визнавати, і такі механізми й шляхи, які ведуть до легітимізації системи норм. Для з’ясування цього питання ще раз звернемось до міркувань Ю.Хабермаса.3 (3 Див.: Хабермас, Юрген. Моральное сознание и коммуникативное действие. С-Пб., 2000.)
Всі осмислені висловлювання орієнтовані на сприйняття людей і містять в собі претензію на значимість (відносно істинності, нормативної правильності, правдивості), яку оцінюють інтерпретатори, тобто ті, до кого звернені висловлювання. “Інтерпретатори, - вказує Хабермас, - розуміють значення тексту лише до тої міри, до якої їм вдається збагнути, чому автор мав право висловлювати (як істинні) певні твердження, визнавати (як правильні) певні цінності й норми, виражати (як правдиві) певні переживання, або приписувати їх іншим”.1 (1 Хабермас, Юрген. Моральное сознание и коммуникативное действие. С-Пб., 2000. С.49-50.) Оскільки у нас ідеться про норми, і перш за все про моральні норми, то стосовно них ми можемо говорити про значимість нормативних висловлювань з позиції їх правильності (тут правильно значить добре в моральному смислі, наприклад у вислові “Збрехати комусь за таких-то обставин було б правильно”). Щоб примінити критерій правильності до нормативних висловлювань, ми повинні вдатися до спроб віднайти деякі загальні, універсальні (прийнятні для всіх учасників моральних стосунків) підвалини правильності. Хоч у повсякденному житті люди вважають себе здатними відрізнити правильні норми й приписи від неправильних, філософи з давніх часів вдавалися до спроб віднайти граничні підстави правильності загальних моральних суджень. Це були або властиві людській природі моральні почуття, або, як у Канта, закон практичного розуму. Критика таких підходів у історії філософії йшла в тому напрямку, що їх автори не враховували соціальний і історичний фактори, прагнули чисто умоглядно, з суб’єктивістських позицій обґрунтувати деякий абстрактний (а тому й утопічний) нормативний порядок або виправдати реально існуючий.
Хабермас вважає, що утвердження норм і утворення деякої віри людей у їх легітимність може спиратись як на переконання, так і на санкції, або на переплетенні загрози зброєю і обіцянок матеріальних благ. Однак у сучасних суспільствах такими засобами не вдасться надовго забезпечити легітимність. Не можна сьогодні сподіватись і на те, що достатньо зверху, просто явочним порядком ввести норми в дію і після цього очікувати від громадян їх безумовного шанування. Стосовно сьогоднішніх суспільств можна сказати: якщо нема справжньої легітимності, нема й лояльності мас. Згідно з “етикою дискурсу”, яку розвиває Хабермас, “та чи інша норма тільки в тому випадку може претендувати на значимість, якщо всі, кого вона стосується, досягають (або могли б досягти) згоди в тім, що ця норма має силу”.2 (2 Хабермас, Юрген. Моральное сознание и коммуникативное действие. С-Пб., 2000. С. 104.). Потрібен не гіпотетичний, не уявний чи умовний дискурс, а таке реальне й широке обговорення всіх зацікавлених у нормі учасників, щоб у підсумку вона виявилась до рівної міри доброю для кожного з тих, кого торкається, і лише тоді вона може вважатись виправданою. Ми не будемо тут говорити про всі умови й принципи реального етичного дискурсу, у німецького філософа з цього приводу наведено достатньо аргументів і детально продуманих шляхів, з якими кожний може ознайомитись. Важливо підкреслити головний здобуток: в сучасних умовах у суспільстві можна досягти справжньої легітимності нормативного порядку і він буде ґрунтуватись на виправданості не тільки базових норм, а й усього нормативного ладу, що з них випливає.
Література
Вригт Г.Х. фон. Нормы, истина и логика//Вригт Г.Х. фон. Логико-философские исследования: Избр. тр. М., 1986
Дюркгейм Э. Самоубийство: Социологический этюд. М., 1994.
Мертон Р.К. Социальная структура и аномия//Социологические исследования. 1992, № 2-4.
Хабермас, Юрген. Моральное сознание и коммуникативное действие. С-Пб., 2000.
Завантажити реферат