Сторінка
8

Філософія розвитку. всесвіт: походження та природа

Властивості імплікативних зв'язків і залежностей у фізичних сис­темах дійсно виходять за межі причинної сукупності і належать до того ж загального класу імплікативних зв'язків у системах, до якого належать і системи розумових імплікацій природного інтелекту. У про­цесі мислення результат операції 4-2=2 виникає як логічно немину­чий, абсолютно достовірний і визначений наперед змістом прийня­тих аксіом і логікою. Спосіб імплікативного зв'язку характерний для світу значень і цінностей правової, естетичної, етичної та інших сфер свідомості. Виділення фізики і передфізики і усвідомлення двох до­даткових світів, що відповідають сферам знання - світу як множини і світу - неподільного і нерозкладного на множини - дозволяє дати відповідь на питання про неосяжну ефективність математики у прик­ладанні до опису фізичного Всесвіту. Було б вульгаризацією припи­сувати математичним абстракціям безпосередній фізичний зміст або шукати їх прямі фізичні еквіваленти. Навіть таким вихідним і прос­тим математичним абстракціям, як поняття точки і завершеної лі­чильно-безкінечної сукупності, не можна вказати прямий еквівалент у фізичному світі. Але і протилежна крайність, за якою математика є лише своєрідна гра розуму, чисте породження людського розуму, що не стосується ні реального світу, ні пізнання людиною світу в ході практичної діяльності, помилкова, гносеологічно безплідна. Та­ка позиція веде до драматичної постановки питання про «незбагненну» ефективність математики у її прикладанні в пізнанні реального сві­ту. Відомий математик П'єр Бутру зазначав: «якщо математика май­же точно узгоджується з емпіричними умовами, то цей результат не її внутрішніх властивостей, а лише зовнішніх обставин. З'ясувалося, що порівняно проста наука здатна пояснити явища природи. Це щаслива випадковість». Математик і фізик Анрі Пуанкаре підкрес­лював: «Математиці доводиться роздумувати про саму себе, а це корисно, тому що думаючи про саму себе, тим самим розмірковує про людський розум, який ЇЇ створив; тим більше, що з усіх своїх творінь, математика створила саме математику з найменшими запо­зиченнями ззовні». Ось чим цінні деякі математичні дослідження (дослідження про постулати, про уявні геометрії, про функції з див­ними властивостями та ін.). І нарешті, Євген Вінгер говорив: «Ма­тематична мова напрочуд добре пристосована для формулювання фізичних законів. Це чудовий дар, який не розуміємо і на який не заслуговуємо».

Правильно, що людський розум створив математику з найменши­ми запозиченнями із зовнішнього світу. І тричі правильне те, що, виділившись у далеку давнину з людської чуттєво-практичної діяль­ності і набувши разом з абстрактною формою здатність до відносно самостійного розвитку за своїми власними законами, математика, насамперед, потребує звертання до дослідних фізичних фактів, і єди­ний ґрунт її розвитку - власні закони і можливості людського мис­лення. Але тут виникає питання: а що ж таке людський розум з усі­ма його законами і можливостями? Що таке, говорячи словами Анрі Пуанкаре, «розум у його внутрішній суті»? Відповідь можна знайти в межах концепції цілісності. З позицій концепції цілісності немає нічого дивного в тому, що фізик, який вивчає закони фізичної реаль­ності, і математик, який вивчає закони, що підкоряються його мен­тальна реальність, врешті-решт констатують повний збіг спільних структур у двох світах, що, здавалося б, не мають нічого спільного. Обидва світи вивчають - кожен по своєму і в своєму специфічному об'єкті - одну й ту ж єдину універсальну закономірність єдиного світу. Та обставина, що фізик експериментує з електронами на прис­корювачах, а математик - з найбільш тонкими і важко вловимими здібностями свого розуму, несуттєва. Природа одна. І те, як реалізу­ються фундаментальні принципи притаманної їй закономірності у поведінці електрона або добре тренованого інтелекту, є лише частко­вими випадками прояву єдиних законів природи. Тому і все те, що ці закони дозволяють конструювати в чистому мисленні без будь-якого безпосереднього звертання до практики, все одно, вреш-ті-решт, пос­тає специфічною формою пізнання дійсності.

Зближення інтелекту і природи є ознакою сучасності. Концепція передфізики може виявитися важливою теоретичною основою роз­витку такого процесу. Вольфганг Паулі писав: « .упевнений, що ста­тистичний характер функції (а отже, і законів природи) . буде визначати стиль законів меншою мірою протягом кількох століть. Можливо, що пізніше, наприклад, у зв'язку з процесами життя, буде знайдено щось абсолютно нове, але мріяти про повернення до мину­лого, до класичного стилю Ньютона Максвелла . - це здається мені безнадійною, неправильною ознакою поганого смаку». Досить ясно Вольфганг Паулі висловлювався про те, як може відбутися збли­ження вивчення законів фізики і законів життя і психіки. У сучас­ній фізиці маємо справу з невидимою реальністю (об'єктами ато­марного рівня), у спілкуванні з якою споглядач має певну свободу (оскільки стоїть перед альтернативою вибір і жертва), а в психології несвідомого вивчаємо процеси, що не завжди можуть бути одно­значно приписані якому-небудь певному суб'єкту. Спроба створення психофізичного монізму, без сумніву, більш перспективна, якщо спіль­на мова, що шукається, ще невідома і нейтральна стосовно дихото­мії психічно-фізичного буде віднесена до глибшої невидимої реаль­ності. Тоді знайдеться спосіб виразити єдність буття, що трансцедентує у розумінні принципу відповідності (Бор) каузальність класичної фізики і передбачає як особливі випадки психофізичні зв'язки і уз­годження апріорних інстинктивних форм уявлення з даними зовні­шнього сприймання. При такому підході доведеться пожертвувати онтологією і метафізикою, зате вибір падає на єдність буття.