Сторінка
3
Тут доречно було б навести слова Григорія Сковороди, який через персонажа свого діалогу "Кільце" Якова мовить про символ-образ та емблему: " Образ, що має в собі тайну, називається по-грецьки emblema, тобто вкидка, вправка ніби у перстень алмазу, наприклад зображений гриф з таким написом: "Наглопороджене швидко зникає"; або оберемок трави з цим написом: "Будь яка плоть - трава". Якщо таких фігур дві чи три скласти разом, тоді називалося sumbolon, conjectura по-римські; по-нашому сказати б : скидка, змітка Я недавно малював таємничий образ. Він зображає море, з якого летить на другий бік моря ластівка, з написом: "Взимку немає тут для мене спокою". Такі фігури, які таємно зображували вічність, бували у стародавніх вирізані на печатках, перснях, на посуді, на таблицях, на стінах храмів, з цієї причини названі hieroglipfika (ієрогліфіка), тобто священна скульптура або різьба, а тлумачі названі hierophantes - священноявителі, або mystagogi - тайнознавці. Звичайно, ніхто б не міг розуміти і, дивлячись, не бачив би, наприклад земної кулі, зображеної із царською короною і скіпетром, та перевернутої, якщо б не було підписано таке: "Дурень уповає на нього". Звідси видко народилося оце прислів`я : "Не фігура", тобто не важко"[11, 272].
Образ змія у філософії Сковороди можна зустріти дуже часто: " А змій, що тримає в устах свій хвіст, трохи відкриває, що безкінечний початок і безначальний кінець, починаючи, закінчує, закінчуючи починає. Та незліченний є таємнообразний морок божественої ворожби "[11, 353]. Гортаючи сторінки творів мислителя подібних образів - знаків барокової філософської мови можна знайти безліч .
Подібно до того, як слово збагатило малюнок, так мистецькі форми наповнили українські барокові тексти новим особливим змістом їх сприйняття як за своєю суттю так і зовнішньою формою вираження. Дуже показовим у цьому є літературний доробок Івана Величковського(? - 1707), викладача поетики Києво-Могилянського колегіуму. Відомі його дві його великі збірки: "Зегар з полузегарком"(1690) та "Млеко от овци пастиру належноє"(1691). Остання є свого роду підручником поетики. Сучасні літературознавці майже одностайно вважають його теоретиком і практиком фігурного віршування. "Ця збірка - , тведить Іван Лучук,- є унікальною в історії української поезії практичною реалізацією теорії "курйозного віршування". Вона створювалася, як зазначав сам Величковський у "Передмові до чительника", з метою "нікоториє значнійшиє штукі поетицкіє руським язиком виразити, не з якого язика на руський ониє переводячи, але власною працею ново на подобенство інородних составляючи, а нікоториє і ціле руськіє способи винайдучи, котріє й іншим язиком ані ся могуть виразити"[14, 275]
Як відомо, у цей період серед єврейських мислителів в Західній Європі набула великого поширення містична ідея каббали, яка окрім інших засад включала у собі також і можливість за допомогою перестановки слів, букв, речень Ветхозавітних текстів прочитати прихований (а отже, справжній) їх зміст. Слово чи його цифровий еквівалент повинні були б виявити свою виховну магічну силу. Безперечно такі пошуки не могли не зацікавити західноєвропейських, а водночас й українських мислителів, про що і свідчить українська література.
Під оболонкою реальних явищ і понять шукали прихований містичний зміст. Наприклад І.Галятовський бачив у Святому Письмі зміст "літеральний, моральний, алегоричний, анагогічний. Літеральний сенс належит до гісторіи самой, моральний належит до обичаіов добрих, коториі повінна душа наша заховати . алегоричний належит до церкви воюючей, которая на земли знайдуется, анагогичний зась сенс належит до церкві тріумфуючой, которая знайдуєтся в небь"[4, 19].
Святе Письмо, а також праці філософів античності, ранньохристиянських мислителів та теологів, що були прийняті на той час Церквою, почали трактуватися неоднозначно і як такі, що мають одночасно як буквальний зміст, так і символічно-закодований (прихований). Підтвердження цієї думки можна знайти і у Борхеса в його „Бестіарії”: ”Ми не маємо право на припущення, що в книзі, продиктованій божественним розумом, може бути що-небудь випадкове, навіть число слів або порядок; саме так мислили каббалісти, які і зваблені спрагою проникнути у таємниці Господа, займалися підрахунком, комбінуванням і переставлянням букв Священного Писання. У XIII столітті Данте проголосив, що усякий пасаж Біблії має чотири значення: буквальний, алегоричний, моральний і анагогічний. Шотландець Ерігена, ще послідовніше обходився з поняттям божественності, ще перед тим сказав, що смисли Писання нескінченні, як число фарб на хвості павича”[2, 75].
Так само характерними щодо цього підходу були моменти інтерпретації у українського барокового мислителя Дмитра Туптала в його "Руні орошенному" (1683) : "В имени богородичном личу пять літер МАРІА. Пять суть каменій, убівающих адского Філістина: магнит, адамант, рубин, іакінф, амефіст. Кождо же их свойством некую добродетель Маріїну ізобразують. Магніт, влекущій до себе железо, образует смиреніє Маріино, єже привлече бога на землю, в словесех бо ея смиренних сих: се раба господня, будщи мне нине по глаголу твоему; снійде бог с небесе и воплотися от нея. Адамант твердий являєт мужество Маріино. Рубін червлений целомудріє. Іакінф небеснаго віденія показуєт богопомишленія єя. Амфетист огневидний любов палающу. Сими пятьма мисленни каменми аще і всі голіади пекельниі изряднее пять больших побеждаються. Магнитом сміренія убівається бес гордости. Адамантом мужества уязвляється бес, страхования наносящий и ослабляющий к подвигу. Рубіном целомудрія бес безстудія и нечистоти. Иакінфом богомишления поражається бес земного пристрастия. Амфетистом любве бес ненависті. И недивно, что имені сего пресвятого бояться и трепещуть беси. Еще бо в ветсем завете пять вещей обретошеся, позначающихся от пяти літер імені Маріина, иже силу сего имени прознаменоваша: Море чермноє, Аред источник, Руно Гедеоново, Іордан река, Арарат гора ." [1, 275].
І таких прикладів можна навести чимало. Але всі вони мають єдину спільність - рівнозначність поміж світом графічним, зображуваним і світом дійсним. Цією онтологічною рівнозначністю просякнуте життя, тексти і мистецтво доби українського бароко, доби коли Природа трактується як Текст та Образ, а останні як дійсність у вищій інстанції.
Завантажити реферат