Сторінка
2
Нещодавні кризи на світових ринках капіталу ще раз нагадали про необхідність додержання зваженої та послідовної політики у сфері державного зовнішнього запозичення. Витрачені неефективно залучені фінансові ресурси ускладнюють погашення та обслуговування державного зовнішнього боргу. Це особливо помітно при залученні фінансових ресурсів під державні гарантії для впровадження тих чи інших проектів підприємствами України. За більшістю таких проектів розрахунки із зовнішніми кредиторами здійснюються за кошти державного бюджету, перетворюючись на додаткові державні видатки.
У цьому зв'язку замість того, щоб надмірно покладатися на зовнішні позики, слід стимулювати внутрішні нагромадження. Залучаючи зовнішнє фінансування, пріоритет необхідно віддавати прямим іноземним інвестиціям, оскільки вони зазвичай збільшують експортний потенціал країни, не передбачають значних коливань грошової маси і позбавлені спекулятивних ознак. Необхідно також ретельно аналізувати здатність обслуговування країною боргу в майбутньому і використовувати залучені кошти переважно на фінансування капіталовкладень, дохідність яких покриває витрати на обслуговування боргу.
Основними формами державного кредиту є державні, казначейські та гарантовані позики.
Державна позика є одним з найважливіших структурних компонентів у фінансовій системі багатьох країн, що утворюється внаслідок мобілізації державою ресурсів на внутрішніх і міжнародних ринках капіталу; у результаті нагромаджуються зобов'язання держави перед кредиторами, що мають бути покриті за рахунок бюджету країни-позичальника в майбутньому.
Казначейські позики як форма державного кредиту відображають відносини, коли держава відіграє роль кредитора, надаючи фінансову допомогу підприємствам за рахунок бюджетних коштів на умовах кредитування.
Гарантовані позики — це така форма державного кредиту, коли уряд гарантує повернення позик, які отримують юридичні особи (підприємства, організації).
Державні гарантії надаються на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб'єктів.
Надавати гарантії щодо повернення боргів кредиторам у межах повноважень, встановлених законом України про Державний бюджет або рішенням про місцевий бюджет, можуть відповідно міністри фінансів України і АРК, а також керівники виконавчих органів міських рад.
За радянських часів особливою формою державного запозичення було використання коштів позикового фонду: держава акумулювала через кредитні установи частину коштів, як правило, без випуску державних цінних паперів та інших боргових інструментів.
У трансформаційній економіці постсоціалістичного типу, якій притаманне прагнення до інтеграції з європейськими структурами, перевага надається сучасним ринковим формам державного кредиту — державним позикам. Вони класифікуються за певними ознаками:
1. За емітентами боргових зобов'язань позики поділяються на державні (випускаються центральними органами управління і надходять до Державного бюджету) і місцеві (випускаються місцевими органами управління і спрямовуються у відповідні місцеві бюджети). На відміну від державних місцеві позики (як внутрішні, так і зовнішні) зазвичай мають чітку цільову спрямованість і випускаються для фінансування конкретних економічних чи соціальних програм.
2. За видами кредиторів розрізняють кредити, які можуть надаватися міжнародними фінансовими організаціями (Світовим банком, МВФ, Європейським банком реконструкції і розвитку), іноземними державами та іншими кредиторами.
3. За місцем розміщення позики поділяються на внутрішні — функціонують на внутрішньому фінансовому ринку і зовнішні — функціонують на зовнішньому ринку кредитних ресурсів. В Україні понад 70 % державних позик складаються із зовнішніх запозичень.
4. За правовим оформленням розрізняють державні позики, які надаються на основі угод, і позики, що забезпечуються випуском цінних паперів. В Україні, як і у світовій практиці, використовують обидві форми: першу, як правило, для оформлення кредитів від урядів інших країн, міжнародних організацій та фінансових інститутів; другу — для мобілізації коштів на внутрішньому фінансовому ринку, тобто випуск облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), а також на міжнародних ринках позикового капіталу — євробондів та облігацій зовнішньої державної позики (ОЗДП).
Державні позики можуть оформлятися у вигляді облігацій, казначейських векселів, казначейських нот, ощадних облігацій. У вітчизняній практиці державні цінні папери випускаються у вигляді облігацій та казначейських зобов'язань (векселів).
Облігації— боргові зобов'язання держави, за якими у встановлені строки повертається борг і виплачується дохід у формі процента чи виграшу. Облігації можуть випускатися на покриття дефіциту бюджету (знеособлені) та під конкретні проекти (цільові). Державні облігації у світовій практиці зазвичай випускаються на довгостроковий період — 10-20 років (іноді на середньостроковий).
Казначейські зобов боргові зобов'язання, що спрямовуються на покриття бюджетного дефіциту, з виплатою доходів у формі процента. Як правило, ними оформлюються короткострокові позики (іноді середньострокові — казначейські ноти). Сформований
ринок державних цінних паперів справедливо вважається одним з показників високого ступеня економічного розвитку сучасної країни. У світовій історії використання державних цінних паперів відомо значно більше їх форм, ніж передбачено в українському законодавстві.
Однією з найперспективніших нині політик формування структури державного зовнішнього боргу є вихід на міжнародні ринки капіталу.
Значні обсяги ресурсів, які можна мобілізувати під нижчий процент, ніж на внутрішньому ринку, на середньо- та довгостроковий періоди, дають змогу збільшити ефективність публічних запозичень за рахунок як мінімізації витрат, так і підвищення мобільності системи запозичень та активізації управління боргом ринковими засобами.
Інструментом залучення державами коштів на міжнародному ринку капіталів є міжнародні облігації, випущені емітентом у зарубіжній країні. Це єврооблігації, зарубіжні, глобальні та паралельні облігації.
Завантажити реферат