Сторінка
2

Освітня діяльність як предмет педагогіки вищої школи. Її методологія і категорії

Але є і специфічні категорії, що властиві тільки цій науці. Це система вищої освіти, вищий навчальний заклад, мета вищої освіти, фундаментальна вища освіта, професійна вища освіта, організація навчання в вищому навчальному закладі, мета навчання в вищому навчальному закладі, зміст навчання в вищому навчальному закладі, методологія навчання в вищому навчальному закладі, технологія навчання в вищому навчальному закладі, форми навчання в вищому навчальному закладі, методи навчання в вищому навчальному закладі, принципи навчання в вищому навчальному закладі, засоби навчання в вищому навчальному закладі, результати навчання в вищому навчальному закладі, професійна культура педагога вищого навчального закладу тощо.

Розмаїття методологічних течій в сучасній західній педагогіці вищої школи

Різноманітність зовнішніх форм організації вищої освіти та її технологій в сучасних розвинених державах доповнюється відсутністю єдиних методологічних підходів до розуміння мети, внутрішнього змісту та завдань процесу навчання та виховання студентів. Підгрунттям національних методологічних концепцій навчання та виховання в вищій школі є відповідні філософські концепції. Це перш за все прагматизм, біхевіоризм, екзистенціалізм, психоаналіз, персоналізм, сцієнтизм, когнітивізм.

Виникнення концепцій прагматиської філософії освіти сходить до Джона Дьюї (1859 – 1952). За його визначенням, пізнання є інструментом для пристосування людини к середовищу. (тому його концепцію ще називають інструменталізмом). Наука, мораль є технічними засобами "інженерного мистецтва", спрямованого на вдосконалення суспільства. Прагматизм орієнтується на вивчення психічних вподобань особистості, того, як вони впливають на світогляд і поведінку людини. Особа вибирає із розмаїття можливостей ту, яка підказана їй ситуацією і забезпечує задоволення її бажань, тобто є корисною для індивідуума. Орієнтацію на об’єктивну необхідність Дьюї розглядає як фаталізм та обмеження свободи особистості. Тобто від звісного марксистського підходу прагматизм відрізняється саме протиставленням об’єктивної необхідності, як руйнуючої, суб’єктивної необхідності, в сфері якої й здійснюється саморозвій та самоствердження особистості.

Вдосконалення характеру взаємодії між особистістю та середовищем забезпечується за рахунок вдосконалення системи виховання. Виховання, за концепцією Дьюї, є головним фактором суспільного розвитку, інструментом формування демократії, провідним елементом всього соціального життя.

Методологічний підхід до навчання та виховання людини з боку теорії біхевіоризму характеризується виділенням завдань з вивчення реальної і безпосередньої поведінки людей. Вивчення змісту свідомості за цім підхідом не веде до об’єктивного пізнання людини як реальної істоти. (Є. Торндайк, Уотсон. Скіннер) Тому навчання спирається на вивчення діяльності людей і є засвоєнням її способів. На сучасному етапі розвитку біхевіористичної теорії (К. Халл, Е. Толмен ) ці ідеї доповнюються орієнтацією на вивчення також і пізнавальних та мотивуючих факторів в процесі діяльності людини.

Методологічний підхід до вивчення людини, який є притаманним екзистенціалізму (К. Ясперс, Г. Марсель, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Тілліх ), ґрунтується на специфічному відображенені світу та місця людини в цьому світі. Людина є істотою, яка випадково “закинута” у всесвіт. Випадковість існування веде до формування у індивідуума фрагментарної, “випадкової” свідомості. Але для людини є можливим і інше, “справжнє” буття, у якому особа досягає свободи свого духу і признає неможливість відчуження свободи іншої людини. Саме в сприянні фомуванню такого типу свідомості і полягає мета та завдання будь якого навчання та виховання.

За поглядами психоаналізу, складний характер сучасного суспільства, розмаїття та зіткнення людських індивідуальних і соціальних, матеріальних і духовних, фізіологічних і моральних потреб веде до виникнення неврівноваженого, невротичного типу сучасної людини. Тому головною метою в усій системі формування людини є виявлення неусвідомлюваних причин неврозів, внаслідок чого здійснюється контроль, опанування поведінкою і розвиток особистості. Без подолання невротизму неможливо не тільки успішне навчання у будь-якому віці, але й взагалі нормальне життя в умовах постійних соціальних контактів з іншими людьми та соціальними інститутами, яки ставлять до кожної людини свої вимоги, які вона не завжди здатна виконати. . З.Фрейд вперше виявив систему багаторівневих взаємодій форм позасвідомої регуляції людської діяльності. Його послідовниками на протязі 20-го століття опрацьовані ефективні методики інтроспективного дослідження сфери позасвідомого. Психоаналітичне пізнання та самопізнання людини постає умовою її продуктивного навчання на будь-якому віковому ступені. А головним ефектом психоаналітичного занурення в тайни позасвідомого є гармонізація особистості, досягнення ній психічної та соціальної врівноваженості, відчуття сенсу свого буття, щастя. А.Адлер опрацював методику досліджування комплексів непівноцінності та надпівноцінності, К.Г.Юнг – систем архетипів колективного без свідомого, О.Ранк – первісної травми народження, Е.Берн – сфери позасвідомих настанов інтерактивної соціальної поведінки і т.д.

Педагогічна методологія персоналізму зорієнтована на пробудження особистісного начала в людині – того, що існує “по тій бік слів та систем”. Більшість напрямків сучасного персоналізму в свої філософсько-антропологічні та соціально-педагогічні концепції включають ідею Бога. " .Особистість є первісною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ є виявленням творчої активності верховної особистості – бога" [7, 489].

Засновник цієї течії Ф.Шлейермахер (Германія, 1799). Течія має десятки послідовників в різних странах на протязі 19 і 20 століть: Н.А. Бердяєв, Л. Шестов, Н.О. Лосский (Россія); М. Шелер (Германія); Б.П. Боун, Дж. Ройс, Дж. Хаунсон, Р.Т. Флюеллінг ( США); П. Ландсберг, П. Рікьор, Е. Муньє, Ж. Лакруа (Франція). Для всіх варіантів персоналист ських концепцій є характерним ствердження рівної природної та соціальної цінності кожної окремої особистості, її волі, свідомості, інтенцій самовиявлення. Будь – яка система педагогічних теорій та реальної діяльності повинна бути орієнтованою на усвідомлювання людиною цього принципу. Персоналізм протистоїть жорсткому детермінізму, вченню про фатальну об’єктивну необхідність, яке є властивим механістичному матеріалізму та сцієнтизму.

Соцієнтична ( від лат. scientia – наука) методологія вищої освіти характерна для тих її напрямків, які орієнтовані на вищі шари суспільства, які прагнуть до елітарної освіти, що є однією з гарантій соціальної успішності та забезпечення привілейованого положення в соціальній ієрархії. Прихильники цієї концепції ( Дж.Гелбрейт, Д.Белл, США) стверджують, що навчання є перш за все засвоєння наукових знань та оволодіння технікою наукового мислення та наукового дослідження всесвіту. Орієнтованими на сцієнтичні цінності є течії технократичної філософії та неопозитивізму. Наука і техніка за їх поглядами концентрують в себе вищі цінності сучасного суспільства.