Сторінка
2
Оскільки Україна стала учасницею Болонського процесу у травні 2005 року, напрацьованого значного досвіду впровадження реформ вищої освіти відповідно до міжнародних принципів немає. Ті ж реформи, які здійснюються у нашій державі “в ім’я Болонського процесу”, насправді не передбачені жодним міжнародним договором у рамках цього процесу. Наприклад, у більшості ВНЗ гуманітарного та медичного спрямування відбувається “відторгнення” тестування як засобу контролю знань студента. Водночас у технічних ВНЗ тестування застосовувалося ще за часів навчання наших батьків і є досить зручним для оцінювання. Проте найцікавіше те, що жоден документ Болонського процесу не містить такої вимоги як запровадження тестувань. У Болонських документах визначені основні принципи Європейського простору вищої освіти (мобільність студентів, привабливість європейської освіти, якість освіти, поєднання дослідження та навчання, кредитно-модульна система), проте засоби впровадження визначаються державами-учасницями самостійно.
Отож негативне ставлення студентів до Болонського процесу є насамперед результатом алогічної, непослідовної державної політики його впровадження, а також неврахування думки студентів, які зокрема, у Болонських документах проголошуються “конструктивними, повноправними і компетентними” партнерами.
Щоб глибше збагнути спектр проблем, пов’язаних із інтеграцією України в європейський освітньо-науковий простір, варто нагадати основні принципи Болонської декларації, яку Україна підписала у травні 2005-го року в норвезькому містечку Берген. Тут слід наголосити, що наша країна була серед останніх держав, які виявили політичну волю робити єдиний простір європейської освіти та науки гармонійним, привабливим і конкурентоспроможним на світовій арені. Отож, зобов’язання і відповідальність, які взяла на себе Україна, вимагають передусім, щоб до 2010 року завершити процес упровадження визначальних принципів Болонської декларації: визнання єдиної системи наукових ступенів, перехід на два цикли навчання, запровадження європейської системи трансферу кредитів, сприяння мобільності студентів та викладачів, формування європейських стандартів якості освіти, творення єдиного європейського простору освіти та науки. На кожному саміті міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу щоразу доповнюють завдання та цілі єдиного освітньо-наукового простору Європи. Відповідно було сформульовано потребу в скасуванні обмеження віку для навчання, що мало б сприяти реалізації ідеї пожиттєвої освіти, а також наголошено на необхідності створення всіх умов для привабливості європейського простору вищої освіти. У Євросоюзі зрозуміли, що вища освіта стає регульованим людським капіталом, тому для всіх очевидно, що Болонський процес має як освітньо-наукові та культурницько-просвітницькі, так і політичні й економічні цілі. Звісно, що про успішність реалізації основних принципів Болонської декларації та завдань Болонського процесу в Україні треба говорити лише у контексті виваженого, але динамічного, застосування гнучких механізмів гармонізації нашої системи освіти та науки з міжнародними освітньо-науковими системами та необхідної зміни освітнього законодавства відповідно не лише до вимог Болонської декларації, а й відповідно до стрімких змін як на вітчизняному, так і на світовому ринку праці.
Академічна мобільність вимагає чималих фінансових затрат. Це якщо брати до уваги великі масштаби студентського обміну, обміну викладачами, регулярного наукового стажування, участь у престижних міжнародних симпозіумах, конгресах та конференціях. Бо, насправді, академічна мобільність є симптоматичною ознакою фінансового становища в українських ВНЗ та стану науки в них. Яка мобільність, коли держава фінансує тільки зарплату викладачам, стипендію студентам і частину коштів на комунальні витрати? Університети надалі перебувають на межі виживання, а не розвитку. Найяскравішою ілюстрацією фінансового становища наших ВНЗ є, зрештою, стан їхніх гуртожитків. Звісно, що є кошти окремих програм, Євросоюзу, різних міжнародних фондів, які сприяють академічній мобільності. Однак цих коштів замало, щоб задовольнити всіх.
У всьому світі якісна освіта не є дешевою. Але в усьому світі усвідомили взаємозалежність між економічним зростанням, підвищенням соціальних стандартів і великими інвестиціями в освіту та науку. Тому і ми не повинні економити на таких стратегічно важливих резервах, як освіта та наука. Не варто переконувати вже нікого, що умови викладання та навчання вимагають постійного оновлення, що навчально-педагогічний і науковий персонал пролетаризується при сьогоднішньому рівні оплати праці й тому прагматично погоджується на кон'юнктурні заробітки, які часто не вписуються в традиційне розуміння академічних цінностей, — тобто інтелектуали раптом опинилися на суспільних маргінесах, шукаючи свого клаптика землі під сонцем у нових умовах ринкової економіки. Але увесь парадокс полягає в тому, що в Україні рівень освіти населення зростає незалежно від змін у структурі зайнятості та навичок, яких вимагає ринок праці. Інакше кажучи, щоразу частіше у нас рівень освіти визначається часом, проведеним в освітніх закладах. Наша вища освіта впродовж шістнадцяти років незалежності України була перевантажена численними соціальними, а не академічними, завданнями — поділити та соціалізувати молодих осіб відповідно до різних життєвих цілей, іноді забезпечити «притулок» для когось на декілька років та розважити інших, щоб позбутися багатьох потенційних негативних наслідків для суспільства. «Дипломна хвороба», що охопила нашу суспільну свідомість, потребує окремого аналізу. І цей феномен має два аспекти: по-перше, завдяки йому маємо зниження якості освіти, тому глибоке та змістовне викладання та навчання не обов'язково є пріоритетом для багатьох ВНЗ. По-друге, наші проблеми часто прагматично використовувала Європа, в якій постійно зростає кількість робочих місць, що вимагають університетського диплома, а не необхідної освіти. Тому доволі часто академічна мобільність є соціальною мобільністю. Якщо українські університети соціалізують нашу молодь, то Європа доволі часто соціально їх мобілізує .
Тепер пора вже повертатися до академічних цілей чи до забезпечення якості знань. А це справді вимагає зміни моделі управління ВНЗ, реструктуризації навчального процесу, високотехнологічного оснащення наших лабораторій, створення умов для фундаментальних наукових досліджень тощо. Інакше кажучи, потрібна нова парадигма освітньо-наукової політики. Приємно були чути, коли Президент України Віктор Ющенко нещодавно під час зустрічі з ректорами вищих навчальних закладів Криму буквально наголошував: якщо ми програємо освітню політику — ми програємо все. Якщо найвищі посадові особи держави усвідомлюють необхідність змін у ставленні до освіти та науки, то тепер просто потрібне консолідування зусиль на рівні державних органів влади й академічна солідарність на рівні всіх ВНЗ. Якщо ми наголошуємо на якості викладання, то чому досі найболючішим питанням є педагогічне навантаження викладачів? Відповідно до Закону «Про вищу освіту» максимальне навантаження науково-педагогічного викладача впродовж навчального року сягає 900 годин, а в європейських країнах — втричі менше. Про яку якість можна говорити, якщо викладач за таких умов просто перетворюється в машину для говоріння. Чи стає тоді лекція для студентів подією, а чи просто черговим прослуховуванням інформативного, а не аналітичного матеріалу? А чи може такий викладач писати цікаві наукові монографії та проводити серйозні наукові дослідження? Мабуть, український парламент просто зобов'язаний переглянути ці «стаханівські» норми для академічного світу, які є не результативними і шкідливими для всіх учасників навчального процесу. І, звісно, оплата викладачів має бути гідною їхнього академічного статусу.