Сторінка
5

Банківська сиcтема

Центральний банк зрештою може надавати позику безпосередньо уряду. Центральний банк кредитує рахунок уряду за допомогою заново створеної грошової маси. Як тільки уряд застосує ці кошти для купівлі товарів і послуг, то грошова маса вступає у систему комерційного банківництва як отримувач урядових платежів. Ці кошти потрапляють на рахунок комерційних банків. Купівля на відкритому ринку векселів державної скарбниці або редисконтизація досягають цього ж результату опосередковано. Цю сучасну версію впливу і тиску з боку друкарського верстата називають монетизацією державного боргу.

При всій своїй владі над ринком грошей центральний банк часто зустрічається з нелегкими дилемами. У довгостроковому періоді він бажає утримувати зростання кількості грошей на низькому або помірному рівнях‚ щоб контролювати інфляцію.

У короткостроковому періоді ЦБ можуть контролювати або процентну ставку, або пропозицію грошей‚ але не обидві ці змінні.

Це є основне джерело труднощів для проведення монетарної політики. Щоб оприлюднити свою турботу про інфляцію, центральні банки почали з 1970-х років визначати завдання з грошей. Вони оголошують заздалегідь‚ як правило‚ за рік наперед‚ про темпи зростання кількості грошей для вибраного грошового агрегату. Банки повинні передбачити економічні і фінансові умови країни, оскільки і реальний ВВП, і процентна ставка впливають на гроші. У короткостроковому періоді непередбачувані обставини можуть спонукати їх зосередити зусилля швидше на процентну ставку, ніж на заздалегідь повідомлені завдання. Так наприклад, коли Банк Англії помилково намагався утримувати процентну ставку низькою, в той час як економіка почала швидко зростати і дерегулювання фінансової системи глибоко вплинуло збільшенням попиту на гроші у 1986р. Грошова маса зростала щорічно майже на 20%, при незмінній низькій процентній ставці, що розглядають як основну причину високих темпів інфляції у 1989-1990рр.

На монетарну політику також можуть впливати зовнішні валютні ринки. Як ми вже знаємо, центральний банк нагромаджує зарубіжні активи. Що ж відбувається, коли ця стаття його балансу змінюється, і чому центральний банк перетворює свою власність на зарубіжні активи?

Центральні банки часто використовують свої зарубіжні активи, щоб втручатися у функціонування валютних ринків для впливу на валютний курс. Щоб не допустити номінального знецінення, центральний банк купує власну валюту, витрачаючи частину зарубіжних активів. Навпаки, щоб не допустити зростання курсу, центральний банк продає власну валюту і набуває зарубіжні активи. Наприклад, Банк Франції, як члена європейського валютного механізму було зобов’язано продавати франки і купувати німецькі марки, коли валютний курс падав нижче FF 3.279/DM, або купувати франки і продавати німецькі марки, якщо валютний курс зростав понад FF 33.4305/DM. Коли Франція платить за французькі франки німецькими марками, то мають місце дві речі: в підрозділі «активи» величина зарубіжних активів зменшується; в підрозділі «пасиви» грошова маса зменшується, бо національна валюта вилучається з обігу.

Існує значна подібність між валютним ринком та інтервенціями на грошовому ринку. Обидва ринки впливають на грошову масу і на підрозділ «активи» балансу центрального банку. Ця подібність відображає можливість конфлікту між контролем за грошовим обігом і контролем за валютним курсом.

Центральний банк фінансує дефіцит державного бюджету в одних країнах безпосередньо, а інших - опосередковано через втручання на ринках грошей. Пряме фінансування означає, що міністерство фінансів виписує чеки на центральний банк, безпосередньо беручи позику і, отже створюючи грошову масу. Результат не відрізняється від монетизації боргу, коли центральний банк купує векселі державної скарбниці. Обидва методи називають сеньйораж. Ця назва прийшла з середніх віків, коли місцеві феодали, які мали право карбувати гроші в межах своїх володінь, таємно псували золоті монети. Так, сеньйораж був суттєвим джерелом доходів у 1970-і роки, позначені високими темпами інфляції. В останні роки його значення зменшилося.

Фінансування урядових дефіцитів шляхом емісії грошей не треба плутати з інфляційним податком. Інфляційний податок роз’їдає реальну вартість номінальних активів. Номінальні активи, серед яких основний - це гроші, незахищені від інфляції. Реальні ж активи пристосовують свою вартість та доход до інфляції. Вигоди уряду від інфляційного податку полягають у тому, що два з його найбільших зобов’язань звичайно номінальні: грошова маса і державний борг. Якщо інфляція не передбачена, то інфляційний податок перерозподіляє доход в межах приватного сектора, завдаючи збитки власникам номінальних активів і приносячи вигоду позичальникам. Проте, якщо інфляція точно передбачена, то номінальна процентна ставка зростає і захищає борг від інфляційного податку. Тоді інфляційний податок падає тільки на реальні залишки.

Спокуса для урядів втягнутися в інфляційне фінансування (інфляційний податок) значна. Оскільки центральні банки відповідальні за контроль над інфляцією, то відомий їхній інстинкт до відмови від фінансування дефіцитів державного бюджету. Не дивно, що уряди постійно намагаються контролювати центральний банк. В деяких країнах центральні банки мають вищий ступінь незалежності від уряду.

Підводячи підсумок, відмітимо, що основні функції центральних банків провідних світових держав в цілому однакові, однак в силу особливої специфіки реформаційного періоду в Україні функції і повноваження центрального банку нашої країни в області регулювання грошового обігу, проведення грошово-кредитної політики і упорядкування грошово-кредитної системи, стало більш законодавчо деталізоване, та створено спеціальний апарат для їх здійснення.