Сторінка
2

Протосоціологія (стародавній світ)

Значним науковим здобутком логографів є введення в істо­ричне описування фактора часу, відтворення хронологічної послідовності минулих подій ранньої історії греків, викладення сучасних їм історичних явищ у хронологічній послідовності.

На основі історичного доробку логографів виникає перша наука про суспільство — історія. Найпершим пам'ятником іс­торичної науки є знаменита робота видатного вченого, "батька історії" Геродота "Історія", яка започатковує інтенсивний роз­виток науки про суспільство.

Істотним кроком у розвитку історичного пізнання стала творчість видатних представників історичної науки античної Греції Фукідіда, Ксенофонта, Полібія, Плутарха, давньорим­ського історика Корнелія Таціта та ін.

Для історії соціології, зокрема такого її розділу, як протосоціологія, науковий доробок представників історичної науки Ста­родавнього світу особливо значущий, оскільки саме історики поставили питання про соціальний факт, використання аналізу документів, методів спостереження, опитування, вивчення фактів та умов, що деформують процес достовірного відображен­ня соціальних явищ і спотворюють результати пізнання. Вони заклали перші принципи систематизації та класифікації емпі­ричного матеріалу, їх відбору й узагальнення тощо.

Як уже зазначалося, розвиток історичного знання відбував­ся паралельно з філософським, проте ці два пізнавальних про­цеси в Стародавньому світі ніколи не перетиналися між собою. Пізнавальний досвід історичної науки не вивчався філософією, а соціально-філософський аналіз суспільних процесів практич­но відсутній в історичній науці. Ні історики, ні філософи ан­тичного світу (Демокріт, Платон, Аристотель та ін.) не роз­глядали суспільство як особливе утворення, що розвивається за власними законами. Для них суспільство виступало як об'єкт, а не суб'єкт. Тому суспільне життя, історія мислились як компонент космічного буття і його похідна частина. Звідси і намагання філософів розглядати суспільство, державу, інди­відів у контексті загального цілого. Історична думка також ще не піднеслася до такого рівня аналізу, вона провінціально сприймала світ через призму свого етносу.

Проте антична культура та наука створили могутній по­тенціал для подальшого розвитку пізнання природи і сус­пільства. Вона заклала основи європейської цивілізації, від яких беруть свій початок сучасні науки — право, політика, мистецтво, філософія, соціологія та ін.

Соціальні знання епохи середньовіччя. Кожна епоха ство­рює свої цінності, в яких уособлюються матеріальні та духовні потреби, Інтереси, ідеали, норми, світосприйняття. Іншими словами, кожне суспільство має свої соціальні парадигми — уявлення, ^зразки І цінності, згідно з якими суспільство ор­ганізовує и оцінює діяльність, її спрямованість та результати.

Соціальні парадигми рабовласницького суспільства відби­вали залежність людини від природи і держави-поліса, що в світогляді виступало як фатум, доля, жорсткий детермінізм. Проте земне життя, підпорядковуючись вищій необхідності, було все ж автономним, і тому людина з її потребами пере­бувала в центрі поліса, права, мистецтва і науки. Вона діяла і творила в тій мірі, в якій не виступала проти долі, проти загального. Останнє — причина всіх сюжетів грецької трагедії.

На відміну від Греції з її єдиним етносом, традиціями і культурою, в Римській імперії змішувалися різні культури, народи, вірування, світогляди. Християнство не випадково ви­никає на території Римської імперії, хоча прийшло до Риму ззовні — з Іудеї. Імператорське єдиновладдя витіснило на зад­ній план численний пантеон римських Богів. Монотеїстичне християнство цілком відповідало цій вимозі з точки зору як монархічного устрою, так і загальноімперських інтересів.

Проблеми вибору свободи політичної дії імператорів, воє­начальників на прикладах земного життя, політичних дій та їх результатів у реальному житті також не узгоджувались із старими детерміністськими уявленнями. Вибір між язичниць­кими віруваннями та християнством також відбувався на ко­ристь останнього, оскільки християнство поставило проблему релігійної свободи — свободи вибору віри, пов'язавши її з ак­туальною для рабовласницької системи відносин проблемою соціальної свободи в її широкому значенні як проблему рів­ності всіх людей перед Богом і між собою, як створених за образом Божим.

Все це породило на етапі старої і нової ери нову соціальну парадигму, що включала в себе кілька нових принципів:

1. У світоглядному плані космологічний фаталізм зміню­ється християнським провіденціалізмом.

2. У соціально-історичному та політичному аспектах відбу­вається переорієнтація світогляду з демосу, поліса як суб'єкта на особистість як творчу силу в системі політичних відносин.

3. Поєднання християнського провіденціалізму із земним суб'єктивізмом уособилося в новому вченні про свободу інди­відуального вибору і особистої відповідальності за нього перед найвищим неземним суддею.

Сукупність цих нових уявлень про світ істотно вплинула на процес переростання рабовласницьких відносин у феодаль­ні, бо в своїй основі він визначався не стільки економічними, скільки ідеологічними чинниками — християнством, яке з 325 р. стало державною релігією ще рабовласницької Римської імперії.

Торжество християнства означало занепад античної куль­тури, переривання розвитку науки, техніки, досягнуті антич­ністю. Нова релігія стає панівним елементом духовного життя

суспільства і підпорядковує своєму контролю всі клітини сус­пільної організації.

Рабовласницька імперія трансформувалася у феодальну. В процесі цієї еволюції під впливом церкви відбувається пере­орієнтація всього життя суспільства на релігійні ідеали та цін­ності, що позначилося передусім на розвитку духовної куль­тури і пізнанні, основу яких становили язичницькі уявлення про світ і людину. Пізнання, мистецтво, спосіб життя у своїх орієнтаціях відриваються від землі і переносяться на небо. На­ука стає зайвою або ж виступає прислужницею нової, впев­неної в своїй правоті ідеології.

З V ст. настає епоха середньовіччя, в якій виділяють три періоди: раннє середньовіччя (V-XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI-XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.).

Раннє середньовіччя, представлене таким мислителем, як Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-430 pp.), ха­рактеризується спробою створити в християнській літературі загальнолюдську концепцію філософії історії, що спирається на принцип розвитку людства на релігійних засадах. В основу вчення Августина про розвиток історії людства покладене ре­лігійне розуміння історії, так званий провіденціалізм, який розглядає історію як прояв волі Божої, згідно з якою здійс­нюється заздалегідь передбачена Божественна програма спа­сіння людини і світу.