Сторінка
2

Історія ораторського мистецтва

Своєрідність і простота відрізняли промови Лісія (бл. 459-380 рр.до.н.е.). Як часто бувало в історії красно­мовства, Лісія спонукали на ораторську діяльність життє­ві незгоди. Коментатори стверджують, що свою першу промову Лісій виголосив на шостому десятку свого життя. Розорений в ході олігархічного перевороту (404 р. до н.е.), змушений був виступати звинувачем на процесі проти вин­ного в загибелі брата. Політична промови Лісія «Проти Ератосфена, колишнього члена колегії Тридцяти» (мається на увазі правління Тридцяти тиранів) — дорогоцінне сві­доцтво історії є одне із найдостовірніших джерел біографії самого оратора. Це була єдина промова Лісія, яку він ви­голосив сам. Останні він складав як логограф. Перед тим як сісти за підготовку промов, йому необхідно було зібрати матеріал «поперед нього слідства», вибрати найбільш ви­гідний вид скарги, вказати судову інстанцію, якій доруче­но було вести цю справу, нарешті, у випадках, не передба­чених законом (покарання визначив суд), намітити кару, щоб суд не визначив покарання, запропонованого проти­лежною стороною. Лісій проявив себе як блискучий юрист, що розраховував не на систему юридичних викладок, а на вміння зачаровувати присяжних і таким чином діставати їх голоси. Промови Лісія завжди відзначалися стислістю і чіткістю думок. На думку вчених-істориків, Лісій свідомо відмовився від пишномовності горгіанського стилю і край­нощів софістської риторики; він прагнув чистоти мови, намагався вживати слова в їх власному значенні, досягти ясності і стислості висловів.

За часів розквіту Римської республіки започатковується новий етап історії ораторського мистецтва, з яким нероз­ривно пов'язане ім'я Марка Туллія Цицерона. Відомий теоретик і практик красномовності Римської імперії Марк Фабій Квінтіліан оповідав про Цицерона: «Він примушує, а тобі здається просить; суддю захоплює силою, а йому думається, що добровільно за ним слідує. Про все говорить з такою поважністю, що бути протилежної з ним думки за сором вважаєш. Все, що для іншого потребувало б надзви­чайного зусилля, у нього тече само по собі; і чим прекрас­ніша мова, тим помітніші легкість і гнучкість його розуму. У нащадків досягнув такої слави, що ім'я «Цицерон» уже не людину, а саму красномовність означати стало».

Цицерон прославився як судовий оратор особливо своїми виступами проти сицилійського намісника Верраса, казнокрада, що чинив беззаконня. Але Цицерон залишив і бага­ту теоретичну спадщину. Серед його нотаток про ораторську майстерність читаємо: «Оратор повинен поєднувати в собі тонкість, діалектику, думку філософа, мову поета, пам'ять юрисконсульта, голос трагіка і, нарешті, жести й грацію великих акторів.

Останнє десятиріччя свого життя вій працював над слав­нозвісними трактатами «Прооратора», «Брут», «Оратор». Всі три праці пронизує ідея доконечної потреби ораторові широкої культури, постійного духовного вдосконалення. З-поміж даних, необхідних ораторові, на перше місце ви­сував Цицерон знання, переконання. Він говорив: «Істин­ний оратор має дослідити, переслухати, перечитати, об­говорити, з'ясувати, випробувати все, що зустрічається людині у житті, тому що у ньому перебуває оратор, і воно служить йому матеріалом». Обов'язки оратора, вважав Цицерон, — це вміння знайти предмет міркування, надати йому словесної форми, розмістити у потрібному порядку матеріал і викласти його. При цьому ораторові належить привернути до себе увагу слухачів, викласти сутність спра­ви і висвітлити її основні положення, підкріпити аргумен­тами і відхилити думку опонентів, наприкінці надати блиску своїм висновкам і знизити вагомість доказів не згодних суперечників.

Таким чином, вже у риториці Стародавнього світу роз­різняються основні елементи ораторського мистецтва, ви­значається характер красномовності як сплаву праці, та­ланту і переконань оратора. Якраз від тієї доби ораторське мистецтво стало засобом переконання мас, силою політич­ного протиборства.

Внаслідок занепаду Римської республіки уповільнюється розвиток світового ораторського мистецтва, а в середні віки традиції античної риторики повністю втрачаються. Демо­кратичні погляди Демосфена і Цицерона не можуть бути прийнятними представниками церкви, які прагнули впли­вати на народ методами, що не потребують від особистості самостійного мислення. Красномовність робиться схолас­тичною і зводиться до тлумачення догматів віри, їх теоре­тичного виправдання.

Найповніше канони середньовічної риторики викорис­тав у своїх проповідях відомий ідеолог феодалізму доміні­канський монах Фома Аквінський, вчення якого і до цієї пори є офіційною філософією Ватикану. Однак з появою університетів започатковується університетське красно­мовство, але воно було засновано на релігійних догмах, що строго регламентували його. Лекції не були схожими на сучасні, вони в основному набували вигляду коментовано­го читання викладачами церковних книжок, яких у той час бракувало, і широкій студентській аудиторії вони були просто недосяжними. Проте і затих жорстоких умов пере­дові професори, такі, як Ян Гус, намагалися наближати свої лекції до широкої аудиторії, до народу.

Новий сплеск демократичного розвитку ораторського мистецтва пов'язаний з хвилею селянських повстань і війн, що винули прекрасних народних вождів, які закликали людей захищати свободу. Серед них — Гільйом Каль, Уот Тайлер, Ян Жижка; вожді реформації — Мюнцер, Лютер та ін.

Значний вплив на розвиток ораторського мистецтва справляли епоха Відродження, ідеї Т. Мора, Т. Камішнелли, визначних письменників тієї доби.

Велика французька буржуазна революція відкрила нову епоху в історії ораторського мистецтва. Політичні вожді часів буржуазних революцій — Кромвель, Робесп’єр, Дантон, Марат та ін. були чудовими ораторами, які прийняли ідеї античного красномовства.