Сторінка
4

Міжнародно-правові норми про права людини та їх втілення у кримінально-виконавчому законодавстві України

Частина 2 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих видів поводження або покарання описує принципи організації та діяльності Комітету проти катувань. Він складається з 10 експертів, що відзначаються високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини та виступають у своїй особистій якості. Експерти обираються державами-учасницями, при цьому увага приділяється справедливому географічному розподілу й доцільності участі кількох осіб, що мають юридичний досвід. Вони обираються на чотирирічний строк та мають право на переобрання при повторному висуненні. Вся робота Комітету має конфіденційний характер, і на всіх етапах цієї роботи слід прагнути до співробітництва з державою, на території якої згідно поданої інформації вчиняються катування.

В різних країнах були прийняті національні законодавчі акти. Що майже повністю відповідають вище приведеній Конвенції, її положення відобразилися в кримінальних та кримінально-виконавчих кодексах багатьох держав, але, на превеликий жаль, існують ще країни, які не лише не виконують загальних положень міжнародних документів, а й прямо їм протидіють.

Звід принципів захисту всіх осіб, до яких застосовується затримання або ув’язнення в будь-якій формі, був затверджений на 76 пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН 9 грудня 1988 року. Жодне в цьому Зводі не повинно тлумачитися в розумінні обмеження або відступу від будь-якого права, як воно окреслено в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права. Зміст Зводу складають 39 принципів. На початку роз’яснюється, що слова “ув’язнена особа” мають на увазі будь-яку особу, позбавлену особистої волі в результаті засудження за скоєння якого-небудь правопорушення.

Принцип 1, яким розпочинається Звід говорить про те, що “всі особи, які були затримані або ув’язнені в будь-якій формі, мають право на гуманне поводження та повагу до гідності людської особи”. В інтересах осіб, затриманих або ув’язнених в будь-якій формі, не дозволяється ніяке применшення прав людини, що визнаються або існують в державі у відповідності з правами, конвенціями, правилами та звичаями, на тій підставі, що ці правила не визнаються або визнаються в меншому обсязі ніж в даному Зводі правил (принцип 3). Дані принципи застосовуються до всіх осіб в рамках території будь-якої держави без будь-якої різниці, як то відносно до раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії або вірування, політичних або інших думок, національного, етнічного та соціального походження, майнового або іншого положення. Засоби, що застосовуються в рамках закону та існують спеціально для захисту прав та особливого статусу жінок, в особливості вагітних жінок та годуючих матерів, а також дітей, підлітків, хворих або інвалідів, не розглядаються як дискримінаційні (принцип 5). Жодна особа не повинна підлягати катуванню або жорстоким, принижуючим гідність видам поводження або покарання. (Ці терміни повинні тлуматичися таким чином, щоб забезпечувати, за можливістю, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного або психологічного характеру, які тимчасово або постійно відбирають у особи будь-яке з його природних почуттів, таких як зір, слух, часова орієнтація (принцип 6). Згідно з принципом 17 всі ув’язненні особи мають право на отримання юридичної допомоги з боку адвоката. Вони мають право зв’язатися та консультуватися з адвокатом і для цього їм надається необхідний час та умови. Умови повинні бути такими, щоб дозволяло посадовій особі правоохоронних органів бачити їх, але не чути. Принцип 19 Зводу передбачає право всіх в’язнів на відвідування членами родини та листування з ними, а також відповідну можливість спілкуватися з зовнішнім світом у відповідності з розумними умовами та обмеженнями. Посадовим особам та робітникам установ, в яких тримаються в’язні забороняється зловживати становищем особи з метою винудити його до саморозкриття або до дачі показань проти будь-якої іншої особи. Особа не повинна підлягати під час допиту насильству, погрозам або таким методам дізнання, які порушують його здатність приймати рішення або виносити судження (принцип 21). Навіть зі згоди ув’язненої особи, вона не повинна підлягати будь-яким медичним або науковим дослідженням, що можуть зашкодити її здоров’ю. Всі особи, ув’язнені в будь-якій формі, мають право отримувати, якщо це з державних джерел, то в межах певних коштів, в розумній кількості учбові, художні та інформаційні матеріали при виконанні розумних умов, що забезпечують безпеку та порядок в місцях ув’язнення. Вони мають право бути заслуханими до накладення дисциплінарної санкції та можуть оскаржити такі міри перед вищестоящою владою. Прохання або скаргу відносно поводження з ув’язненою особою, зокрема у випадках катувань або іншого жорстокого, нелюдського або принижуючого людську гідність виду поводження, вони мають право направляти до органів, відповідальних за управління місцем ув’язнення, та в більш високі інстанції, а у випадках необхідності – відповідним органам, уповноваженим розглядати скарги або надавати захист. Забезпечується конфіденційний характер прохання або скарги, якщо про це прохає особа, яка подає лист. Жодна скарга або прохання розглядається зразу ж, та відповідь дається без невиправданої затримки (принципи 30-33). Шкода, спричинена в результаті дій або бездії державних посадових осіб в порушення прав, що входять до цих принципів, підлягає возміщенню згідно застосовуваним нормам про відповідальність, передбаченим внутрішнім законодавством (принцип 35). І нарешті принцип 36 являє собою принцип невинності, за яким всі особи вважаються невинними в скоєні будь-яких правопорушень, доки їхня вина не буде доведена в суді.

Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими були затверджені 30 серпня 1955 року та схвалені Економічною та Соціальною Радами на 994 пленарному засіданні 31 травня 1957 року. Цей міжнародно-правовий документ не має на меті детальне окреслення зразкової системи пенітенциарних закладів, а існує лише для того, щоб на підставі загальновизнаних досягнень сучасної думки та з урахуванням загальних елементів найбільш задовільних в теперішній час систем викласти те, що звичайно вважається правильним з принципової та практичної точки зору в сфері поводження з ув’язненими та управління закладами. Беручи до уваги різноманітність юридичних, соціальних, економічних та географічних умов, ясно, що не всі ці правила можна застосовувати всюди та одночасно. Вони повинні, одначе, кликати до життя постійне стремління до перемоги над практичними складностями, що знаходяться на шляху до їхнього здійснення, оскільки загалом вони відображують ті мінімальні умови, які ООН вважає можливими до існування.