Сторінка
2

Культура України XVII-XVIII ст.

У Петербурзі Ф. Прокопович сходиться з Я. Брюсом, В. Татище-вим, Я. Кантемиром та іншими прогресивними діячами російської науки і культури, організовує літературно-філософський гурток — "ученую дружину", стає одним із засновників Всеросійської Академії наук.

Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович приніс в Україну найвищі досягнення наукової думки. Це насамперед ідеї Відродження, Реформації, які репрезентували тенденцію переходу від схоластики до матеріалістичних засад у філософії і просвітництві. Ці погляди проходили червоною ниткою у філософських концепціях Ф. Прокоповича. Його твори активно консолідували прогресивні сили, формували загальну ідейну платформу. Він зробив спробу відділити філософію від теології, щоправда, на рівні ідеалістичних систем, коли ідея Бога відокремлюється від особистісної форми і переходить у філософський абсолют. У коло його інтересів входили проблеми просвітницької абсолютистської держави, що відображали інтереси буржуазії та дворянства. Твори Ф. Прокоповича, В. Татищева, Я. Кантемира були тим грунтом, на якому виросли Г. Сковорода, М. Ломоносов та інші просвітни-ки XVIII ст.

Козацькі Літописи

Історії Запорозької Січі присвячено численні розвідки — від суто популяризаторських до капітальних праць. Різними дослідниками це явище висвітлюється по-різному: і як цілісний процес, і як окремі його складові чи персонали. Протягом останнього століття побачили світ ґрунтовні праці Д. Яворницького, М. Андрусяка, В. Голобуцького, М. Гру-шевського, І. Крип'якевича, О. Оглобліна, Н. Полонської-Василен-ко, В. Антоновича та багатьох інших. Нині інтерес до козацької доби істотно підвищився.

Першоджерела історії виникнення, становлення і розвитку Запоріжжя тривалий час були невідомі дослідникам. У ході роботи з періодичними виданнями минулого століття склалося враження, що автори відтворювали не справжню, а емпіричну історію. І лише у 1841—1845 pp. А. Скальковський, який знайшов і оприлюднив архів Запорозької Січі, увів в обіг оригінальні документи, частково їх опрацювавши, заклавши підвалини наукового підходу до проблеми. Щоправда, він сам так і не зміг повною мірою осягнути значущості цих матеріалів.

За активної участі О. Бодянського, вченого секретаря "Общества истории и древностей Российских", у 1846 p. побачив світ "Літопис Самовидця про війни Богдана Хмельницького і про міжусіб'я, що були в Малій Росії, і про його смерть". Автор літопису був скромною людиною, що було в традиціях літописців, тому ім'я його невідоме. Він, як свідчить текст, був безпосереднім учасником війни Б. Хмельницького і, напевно, дожив до кінця XVII ст. Одразу ж після виходу праці розгорілася дискусія про особу Самовидця — хто він, козак чи особа священного сану. Ми більшою мірою схильні до версії, що це був козак. Адже козаки були освіченими людьми. Лексичний аналіз також дає підставу для такого твердження.

Самовидець розповідає про події, які відбувалися в Україні, і пов'язує їх із процесами в сусідніх державах — Росії, Польщі, Молдавії. Висвітлюється діяльність сподвижників Б. Хмельницького, не залишаються поза увагою історичні діячі сусідів — російського царя Олексія Михайловича, Степана Разіна та ін. Він, напевно, користувався архівом Коша Запорозького, оскільки в літописі наводиться низка документів про дипломатичні місії запорожців, точні цифри чисельності реєстрового козацтва тощо.

Існує версія, що Самовидцем міг бути Роман Ракушка-Романовсь-кий — громадський діяч часів Руїни.

"Літопис Самовидця" має непересічну цінність для науковців. Він дає змогу грунтовніше вивчити добу козаччини та особистостей, які її творили.

Перший козацький літопис анонімний, а наступні — авторські. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна. Безперечно, обидва автори знали "Літопис Самовидця", але кожен тлумачив події по-своєму.

Незважаючи на те, що основна тема твору Г. Граб'янки — події визвольної війни 1648—1654 pp., він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів. Аргументація досить наївна, але заслуговує на увагу.

Він яскраво описує побут і життя козаків, їх моральні засади, стверджує, що за брехню, блуд і безчестя винний міг бути покараний на смерть.

Г. Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправні й віддані на відкуп панам та орендарям, народ був приречений на вимирання.

Образ Б. Хмельницького висвітлюється досить об'єктивно і, виходячи з контексту, з великою повагою.

Літопис Г. Граб'янки й сьогодні є цінним першоджерелом. До нього додаються два реєстри Війська Запорозького — до Б. Хмельницького та після його смерті. Г. Граб'янка вводить у літопис словник незрозумілих слів, що полегшує сприйняття твору. Вперше текст літопису був опублікований 1793 р. у журналі Ф. Туманського "Российский магазин".

Найбільш фундаментальною працею є чотиритомний "Літопис" С. Величка. Незважаючи на пропуски, що стосуються 1649—1652 pp., автор доносить до читача багато джерел. У літописі використано цитати і посилання на іноземних авторів, подано великий обсяг інформації.

Автор "Літопису" не відокремлює Україну 1648—1654 pp. від історичного розвитку країн, з якими її звела доля, наводить багато цитат з історичних праць зарубіжних авторів, часто мовою оригіналу. Зокрема,

він цитує німецького історика Пуффендорфа, який розповідає про Б. Хмельницького та його оточення.

"Літопис" С. Величка за жанровими особливостями належить до художньо-літературного дослідження. Цей жанр допускає можливість викладу певної гіпотези бачення проблеми. Автор стверджує, що український народ виживе, незважаючи на всі намагання сусідів звести його з історичної арени. Свої аргументи він підкріплює словами Стефана Баторія: « .король хотел решительно истребить козачество, но не успел, и сказал незадолго до кончины: "Из этих лотриков-козаков образуется когда-то самостоятельное государство"».

"Літопис" С. Величка вперше було видано в Києві 1858 р. "Временною комиссиею для разбора древних актов".