Сторінка
3
Тут починається безодня, в яку лінгвісти від Потебні до Штерна вважають за краще не заглядати, а філософи (такі, як Дільтей, Гадамер, Шпет) бачать у ній кожен своє.
Коли людина вперше вступає в ці процеси – так, у три компоненти, все й відбувається, як описав Бахтін. Але від частого занурення в них у свідомості індивіда формуються блоки реакцій, готові психосоціальні моделі, з якими свідомість оперує як з даностями, а вербальної форми набуває лише те, що є новим, що виявляється поза межами блоку – оті “5 W”, на яких стоїть уся журналістика: Who, What, When, Where & Why – відповідно хто, що, коли, де й навіщо.
Вживання вже відомого блоку без змін у цих “5 W” не має сенсу: застаріла інформація нікому не потрібна. Свідомість індивіда, а відтак і свідомості всіх, хто ознайомився з матеріалом, шукають саме “5 W” і байдужа до блоку, хоч журналістові треба час від часу й нагадувати публіці, що блок існує, не зруйнований новими інформаційними надходженнями й зберігає ті самі межі та сутність.
Звідси випливає, що кожного разу, коли “5 W” з'являється на додаток до вже існуючого блоку, відбувається надзвичайно складний процес їхньої обопільної асиміляції-дисиміляції. Те, що є поза блоком, – або ще не увійшло до нього як надто нове, або вже вийшло за його межі як застаріле, непотрібне (скажімо, інформація про виведення з кабінету міністрів країни одного з відомих посадовців, зняття певного типу ракет з бойового чергування через роззброєння тощо).
Особливого забарвлення вся справа оновлення блоку набуває, коли йдеться про “гарячі” події, про добре всім відомі соціальні колізії, коли ціле суспільство очікує подальшого розвитку гострого конфлікту. Кожен окремо, індивідуально, відстежує рух інформації, користуючись при цьому власними її джерелами з усіма їхніми особливостями.
Даність (а під нею ми маємо на увазі не лише джерело інформації, а й журналіста, і читача, кожен з них безсумнівно є даністю), сама в собі нескінченно складно структурована, потрапляє у нескінченність соціальних контекстів і породжує, здавалося б, безліч реакцій (як відомо, “скільки людей, стільки й ідей!”). Але ця нескінченність структурована, і реакція даності відбувається не в хаосі, а в структурі. Виникають певні типи реакцій, і вони піддаються вивченню, моделюванню, загалом - це робить справу не такою безнадійною.
Коли все всім добре відомо і кожен (серед усіх) тільки відслідковує зміни ситуації, настає певний автоматизм сприйняття й розуміння. Так людина, яка вперше скуштувала у ресторані, скажімо, салат з авокадо, у захоплено передає свої відчуття друзям: “М-м, який чудовий смак! А який запах!” Поза оцінкою залишилися інші, знайомі страви: тут не було про що згадувати.
Усе – спресоване у блок за умовною назвою “Посиділи в ресторані”. Новою була тільки ця страва. Саме її свідомість і відзначила для спілкування.
Однак після певної кількості повторень настає “звикання” й до цієї дивини, людина звично їсть той самий салат, але у вербальну форму переходить тільки те, що відрізняє саме цей випадок від попередніх: “Пересолили” або “Щось сьогодні порція ніби менша!”.
Але ж предмет оцінки в цілому лишився той самий! Що ж відбулося?
Відбулося нове спресування, “переспресування” думок і переживань, автоматизація сприйняття вражень. Думка-слова (текст) спресувалася у думку-знак, яка вербально може бути висловлена мінімумом засобів, лише вигуком (междометием), за яким у підсвідомості існують усі попередні враження й думки, навіть найпотаємніші: “О, бачте, я піднявся високо: сиджу з такими людьми в такому ресторані й споживаю такий салат” .
Ускладнимо ситуацію: нашому гурманові не сказали, як називається делікатес, що його ним пригощають. Він вчинить нормально, якщо докладе всіх зусиль до того, аби йому якнайшвидше назвали це диво. Інакше він ні з ким не зможе спілкуватися з цього приводу і його враження залишаться в його внутрішньому світі. Без слова. Поза мовою. Враження були, – смак, запах – усе було: не було в словесному запасі тільки слова “авокадо”. Натомість, можна бути впевненим, буде терміново знайдено інше, саморобне словесне позначення речі, наприклад: “Та штука, що ми їли в ресторані”.
Тепер спробуймо змоделювати подібну поведінку людини не в ресторані, а в парламенті чи в знімальному павільйоні телестудії перед телекамерами. Тут політична й журналістська кухня теж виробляє незвичні страви: щодня – нова комбінація діючих сил, уособлених у фігурах державного Олімпу та висловлена в їхніх виступах, спічах тощо. Звичні до парламентських буднів люди пропускають повз увагу рутинний виступ “цього” політика. “Поїхав по второваному!” – позіхають і парламентарі, і журналісти в ложі для преси.
Викладається фактично єдиний смисловий блок, спресований у щось єдине, неподільне у своїй відомості.
І раптом у виступі з'являються нові факти, незвичні оцінки, відчутна зміна політичних формул, а відтак, можливо, й курсу – і всі піднімають голови: увага в сесійному залі активізується, починається рух думок, уся справа розуміння стрімко розкручується, і вже через півгодини у випуску теленовин найоперативніші з репортерів спритно повідомлять про зміну ситуації, про нове “5 W”, яке щойно відбулося. Наступного разу ті самі думки, що нині привернули увагу залу й преси, лишаться непоміченими: вони асимілювалися блоком, увійшли в нього, впресувались у те, що має назву “Позиція парламентаря Н”.
Блоки коріняться в соціальній пам'яті, в історичному вимірі масової свідомості. Джерела минулого живлять їх у тій же мірі, як і сьогодення та сподівання на день прийдешній. Неправильно уявляти їх мертвим мотлохом, – вони є живими організмами спілкування, з власним метаболізмом: інформаційним, емоційним тощо. В організмі масового спілкування вони найбільше нагадують кістки скелета, тверді й сталі, але такі, що живуть з організмом одним життям, сприймають від нього живильні речовини й віддають йому відпрацьовані шлаки.
Завантажити реферат