Сторінка
1

Гроно журналістських імен ("Українська хата" та її співробітники)

Після того, як революційні події пішли на спад, із 1909 року почали з'являтися журнали, що розробляли ідеологічні основи визвольного руху і національного світогляду. Таким виданням, що до-тримувалося радикального напряму, став літературно-науково-громадський, економічний ілюст-ро-ваний місячник "Українська хата" (1909-1914) за редакцією П.Бо-гацького та безпосередньої участі М.Шаповала.

Навколо альманаху гуртувалася студентська мо-лодь, учителі, письменники, дрібні урядовці. Саме тут починали діяльність П.Тичина, М.Рильський, В.Свід-зинський, друкували твори М.Вороний, М.Ко-валенко, Г.Комарова, Я.Мамонтов, О.Олесь, Г.Чуп-ринка та ін. Поруч із молодими митцями на сто-рінках "Української хати" друкувалися й імениті, уже знані журналісти: Микита Шаповал, Павло Бо-гацький, Микола Євшан, Гнат Хоткевич, Андрій Товкачевський. Ці науковці, критики й публіцисти стали головним ядром, ру-шійною силою видання.

Постійним і незмінним редактором "Української хати" був П.Богацький (1883-1962). На сторінках ча-со-пису здебільшого друкувався як письменник і літе-ратурознавець, підписуючись зокрема ініціалами П.Б. Усі його дослідження пройняті повагою, толерант-ністю, глибокими знаннями життя тощо.

Після закриття місячника свій досвід і знання публіцист реалізовував, співпрацюючи з редакціями часописів "Книгар", "Україна", "Шляхи", "Слово", "Подільський шлях", а після еміграції - з польською газетою "Українська трибуна" і чеським журналом "Но-ва Україна". У якій би країні П.Богацький не знаходився, він усе своє життя працював на ук-раїнську ідею, літературу, журналістику. Чимало корисного здійснив на ниві шевченкознавства, вті-ливши свої роздуми у критико-бібліографічну монографію "Коб-зар" Т.Шевченка за сто років: 1840-1940".

М.Шаповал відіграв важливу роль у розвитку національної думки. Друкувався під власним пріз-вищем, використовував псевдоніми: найчастіше - М.Сріблянський, М., М.С., М.Ш., Бутенко Михайло, Понурий тощо. У кожній статті відстоював ідею на-ціонального патріотизму самостійності України, пока-зував негативне ставлення Російської імперії до українського народу та його боротьби за неза-лежність. У праці "Національність і мистецтво" він дає таке визначення української національності: "Укра-їнська національність, як певний соціальний, етичний, естетичний зміст, є цілою філософією, ро-зумінням усієї суми життя, є наш світогляд. І як філософський світогляд він є ідеалом" (1909). Подібні ідеї простежуються й у статті "Українство і великороси", де автор стверджував: "До української ідеї ніколи не ставилися з повагою, наших письменників завжди критикували і висміювали. Національні змагання українців ніхто не помічав і сприймав як "провінційні об"яви граждансько-ро-сійської недозрілості". Росій-ське громадянство і уряд з неприхильністю ставились до усіх намагань українців брати активну участь у визвольній бо-ротьбі" (1909. - №2).

Микита Шаповал брав участь у тривалій по-леміці "Української хати" й "Ради" щодо осмислення сутності національного питання, зокрема дис-кутуючи з Сергієм і Петром Єфремовими. "Хатяни" виступали за інди-відуальність, "людину на повен зріст", із яскраво вираженим "національним об-личчям", боролися з шаблонами, аскетизмом, обмеженістю думки й чуття в усіх царинах ук-раїнства. Значний внесок зробив М.Шаповал в осмислення творчості Т.Шевченка, наголошуючи: "…Наче й багато часу пірнуло в лету після фізичної смерті нашого Кобзаря, але він і досі живий між нами. Ви чуєте присутність його у всіх думках, почуттях, бажаннях, замірах, ви бачите його незриму постать скрізь, де ворушиться тепле ук-раїнське серце, і ця присутність великого духу на-повнює вас силами, вірою…" (1909. - №1).

Після припинення видання "Української хати" (заборонена влітку 1914 р. із уведенням воєнного стану в Росії) письменник-публіцист плідно пра-цю-вав в ім"я України. Був одним з засновників місячника "Шлях", друкувався на сторінках "Діла", "Боротьби", "Універсального журналу", "Будучності", "Маяка". Окремо стоять великі публіцистичні праці - книги "Жертви громадської байдужості" (1910), "Шевченко і самостійність України" (1917), соці-ально-політичні нариси "Село і місто" (1926), "Стара і нова Україна" (1926) та ін.

До розгляду засад письменства і творчості звертався Микола Євшан (1889-1919), він також здій-снював переклади з німецької мови. Справжнє пріз-вище публіциста Федюшка Микола, також дру-кувався під псевдонімами Лебедик, Явір, М.Ф. У деяких статтях (наприклад, "Дещо про українське пись-менство в Галичині", "Новини нашої літе-ратури") відчувається мінорність, інколи навіть песимізм. Критик писав: "В Україні зараз від-чувається упадок творчості, утрата смислу існу-вання дійсної культури. Творець мусить мати ши-року артистичну культуру: сильний культурний грунт, повинен ставитися серйозно до себе і інших" (1910.- №1). Кілька своїх публікацій М.Євшан присвятив Кобзареві, серед яких найповажніше місце посідає стаття "Тарас Шевченко", надру-ко-вана у п'яти номерах журналу за 1911 рік. Поетичний геній народного поета розкритий усебічно, крізь увесь твір проходить твердження , що це була "натура свіжа, цікава на життє, спрагла і голодна на його вражіння. Він був, як звір, замолоду держаний у клітці, якого випускають на волю" (1911. - №1).

Не менш впливовою особистістю вважався Андрій Товкачевський. Особливо вражає серія статей, присвячених "Оптимізму і песимізму в ук-раїнському житті". Автор подавав приклади, чому ж національні прояви у Росії "уявляють величезну пустиню, хоча й кілька одиниць бореться із сном, кричить, виступає проти, а решта 30 млн. рабів мовчить і мириться. Через песимізм навіть укра-їнська інтелігенція від Бога зреклась" (1909. - №11). Поступово автор робив висновок: "Трагізм ук-раїнської інтелігенції полягає в тому, що борячись за свободу і в своїм запалі нехтуючи національною властивістю українського народу, вона однією рукою руйнує те, що утворює другою: на устах свобода, а на ділі рабство" (1910. - №10). Проте А.Товкачевський вірив у майбутнє і позитивні зміни прийдешнього.

Хоча долі провідних митців і публіцистів "Ук-раїнської хати" склалися по-різному, але їх об'єд-нувала любов до рідного народу, прагнення під-нести свою державу та її духовні здобутки на вищий щабель, щоб увійти у коло цивілізованих євро-пейських суспільств.