Сторінка
2

Воєнні конфлікти та способи їх вирішення

Спробу пристосувати марксистсько-ленінську типологію воєнних конфліктів до сучасних умов, доповнивши її підходами західних експертів, здійснив А. Клименко. Запропонована ним класифікація конфліктів механічно поєднує соціально-політичні і воєнно-стратегічні критерії без достатнього їх обгрунтування і взаємного узгодження.

Визначення термінів і критеріїв типології та класифікації конфліктів здійснювали й фахівці Упсальського університету (Швеція) в рамках Uppsala Conflict Data Prodject, оприлюдненого у щорічнику Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру. Вони розрізняють великі збройні конфлікти, які характеризуються як використанням збройної сили військовими формуваннями двох чи більше урядів або одного уряду та, принаймні, одного збройного угруповання – це призводить до загибелі не менше тисячі осіб протягом року боротьби за владу та (або) контроль над територією. За цією класифікацією, великі збройні конфлікти поділяються на великі міждержавні збройні конфлікти (Ерітрея – Ефіопія) та великі внутрішні збройні конфлікти (автономний край Косово та Метохія в складі Республіки Сербія). Останні, у свою чергу, поділяються на конфлікти з іноземним військовим втручанням (Демократична Республіка Конго, Сьєрра-Леоне, Східний Тимор в Індонезії) та конфлікти без такого втручання [6] (Ангола, з грудня 1998 р.; Афганістан, 1992 – 2001 рр.; Ліван). Недоліком цієї класифікації є те, що дослідники предмет конфлікту визначають на основі двох підстав – боротьби за території чи боротьби за владу.

Питання типології і класифікації воєнних конфліктів перебувають у центрі уваги й українських фахівців. Грунтовну класифікацію воєнних конфліктів на підставі сукупності найістотніших показників, що визначають їх характер, здійснив Г. Костенко. За його методологією, показники класифікації формуються з урахуванням спільності їх однорідних істотних ознак – правових, культурних, соціально-політичних, стратегічних та якісних. Новизна запропонованої Г. Костенком методології дозволяє перейти від систематизації агресій до класифікації збройних конфліктів.

Значний внесок у вирішення проблеми типології та класифікації зробив Г. Перепелиця. Обравши за мету пошук і розробку специфічних критеріїв типології воєнно-політичного конфлікту, визначення рівня їх узагальнення з урахуванням усіх його головних аспектів, дослідник запропонував новий підхід до розв’язання цієї проблеми: розмежування формальної та змістової класифікації воєнно-політичних конфліктів (об’єкта дослідження).

Поняття „тип” містить у собі явища, зведені до певної групи за найзагальнішими та найістотнішими ознаками. Типологічна процедура визначається за істотними родовими ознаками й критеріями воєнного конфлікту. Вона має формальну класифікацію, оскільки, таким чином, обмежується зміст понять і збільшується їх обсяг.

Методика аналізу передбачає визначення такої послідовності проведення типологічної процедури дослідження: спочатку визначаються типи воєнних конфліктів, потім проводиться класифікація їх видових відмінностей. Критерії розподілу досліджуваного об’єкта на типи: ступінь охоплення дійсності, сфера дії об’єкта, типи сторін – учасників конфлікту, соціально-політичний лад, характер соціально-політичних відносин, ступінь організації, ступінь ескалації.

Для воєнного конфлікту найбільш загальною (й істотною) ознакою є, насамперед, протиріччя. Воно, з одного боку, визначає всі зв’язки і риси воєнного конфлікту, з іншого – певну систему відносин. Характер протиріччя залежить від сторін, що його утворюють.

Тип сторін визначається природою основних складових її суб’єктів. Ними, як відомо, виступають соціальна група, соціальна верства, держава, воєнно-політичний блок держав, суспільство. Усі ці суб’єкти відрізняються ступенем своєї організації, утворюючи вертикальну структуру.

Ієрархія відносин між суб’єктами подана таким чином, що суб’єкт нижчого рівня входить до складу суб’єктів вищого рівня. Водночас кожен суб’єкт може діяти як у складі суб’єкта вищого рівня організації, так і самостійно. Кожен суб’єкт воєнного конфлікту, незалежно від його рівня, може бути одночасно включеним до чотирьох типів структурних відносин: внутрішніх, зовнішніх, вертикальних, горизонтальних.

Отже, за типом суб’єктів, рівнем їх організації і структурою відносин воєнні конфлікти утворюють чотири типи: внутрішньогоризонтальні, внутрішньовертикальні, зовнішньогоризонтальні, зовнішньовертикальні.

До внутрішньогоризонтальних належать конфлікти між соціальними групами одного рівня всередині певних соціальних верств, держави або суспільства в цілому. Такі конфлікти, залежно від природи соціальних верств, є внутрішньокласовими, внутрішньонаціональними, внутрішньоетнічними, внутрішньорасовими, внутрішньоконфесійними, внутрішньорегіональними. Соціальні групи в таких типах конфліктів можуть складатися з військових, які застосовують військову силу для захоплення політичної влади в країні. Це характерно для держав, де немає повноцінного громадянського суспільства, де соціальні верстви не виявляють політичної активності. Приклад – воєнний конфлікт у Гватемалі.

Якщо соціальні групи – суб’єкти конфлікту тісно пов’язані з різними соціальними верствами, то внутрішньосоціальні конфлікти переростають у внутрішньодержавні. Суб’єктами їх стають різні соціальні верстви. Прикладом такої трансформації воєнного конфлікту з одного рівня на інший у рамках цього типу є таджицький воєнний конфлікт 1993 року. Спочатку він розвивався між кулябською й ленінабадською клановими групами в боротьбі за політичну владу, а з розширенням масштабів збройного протиборства переріс у міжрегіональний і міжконфесійний конфлікт усередині держави.

До внутрішньогоризонтального типу воєнного конфлікту належать внутрішньодержавні міжетнічні, міжрегіональні, міжкласові, міжконфесійні конфлікти. До нього належать також внутрішньоблокові конфлікти.