Сторінка
1

Барбарис звичайний — Berberis vulgaris L.

Народні назви: кислянка, барбарис сибірський, кислий терен.

Родина барбарисові — Berberidaceac.

Розгалужений кущ заввишки 2,5 м, з трироздільними колюч­ками. Листки розташовані по черзі, довгасті, обернено-яйцевидні, тупі, з гостропилчастими краями, зверху темно-зелені, знизу світ­ліші, з короткими черешками. Квітки світло-жовті, дрібні, запашні, зібрані у пониклі китиці. Ягоди довгасті, червоні, їстівні, соковиті, кислі, з 2—3 видовженими насінинами (мал. 15).

Цвіте у травні-червні. Ягоди достигають у вересні-жовтні. Росте на піщаних пагорбах, у лісі; широко культивується в садах.

Районі! поширення — Європейська частина СРСР, особливо Крим, Кавказ.

З лікувальною метою використовують листя барбарису, а також ягоди і коріння.

Заготовляють листя барбарису звичайного після цвітіння (з се­редини травня до середини червня), а ягоди — у вересні-жовтні. Збирають у рукавицях, частково зрізуючи гілки (садовими ножи­цями) з достиглим, цілком розвиненим листям, яке потім обривають з гілок.

Сушать листя на вільному повітрі або у приміщенні, що добре провітрюється, розсти­лаючії тонким шаром та періо­дично перевертаючи. На смак . листя барбарису кислувате, має слабкий своєрідний запах. Збе­рігають його у сухому примі­щенні в коробках.

У листках, корі, гілках і корінні різних видів барбарису є алкалоїд берберин, аскорбінова кислота, вітамін К, ятрорицин та ін. У квітках, крім того, виявлено інший ал­калоїд — оксіакаитин — та ефір­ну олію, а в плодах — цукор, яблучну і лимонну кислоти, аскорбінову кислоту і віта­мін К.

Барбарис як лікувальний засіб використовували ще в давнину в Індії та Єгипті. Піз­ніше, у період середньовіччя, застосовували його настій для ліку­вання різних захворювань, особливо шлунково-кишкових. У XVIII ст. барбарисом зцілювали цингу і жовтяницю. Дослідженнями, вико­наними останнім часом у ВИДІ лікарських рослин; доведено, що настій з коренів барбарису виявляє кровоспинну і судинозвужувальну дію.

У медичній практиці барбарис використовують як матковий кровоспинний засіб у післяпологовий період. Крім того, його пре­парати призначають при захворюваннях жовчних шляхів і печінки як жовчогінні.

Плоди барбарису багаті на аскорбінову кислоту і вітамін К, його сік за вмістом може замінити лимонний сік.

Застосовують: 1) при захворюваннях печінки, каменях жовч­них шляхів, порушенні діяльності кишок — відвар 1 чайної ложки подрібнених коренів або кори в 1 склянці окропу п'ють по 1 сто­ловій ложці 3—4 рази на день; 2) при кровотечах з матки за при­значенням лікаря п'ють настойку листків барбарису, що є в апте­ках, по 20—ЗО крапель 3 рази на день.

В аптеках продається також готовий препарат холелітин, ефек­тивний при жовчнокам'яній хворобі.

Валеріана лікарська — ValenanaofficinalisL.

Народні назви: маун аптечний, одолян, козлик, котяча трава, бісове ребро.

Родина валеріанові — Valerianaccae.

Багаторічна трав'яниста рослина з коротким товстим корене­вищем, густо вкритим численними бурувато-жовтнми коренями. Стеб­ло пряме, циліндричне, борознисте, всередині порожнє (дудчасте), заввишки 0,7—1,5 м, вгорі розгалужене. Листки непарнопірчасті, розсічені, супротивні, при корені — черешкові, верхні — сидячі. Квіт­ки дрібні, блідо-рожеві або блідо-фіолетові, пахучі, зібрані півзон­тиками на верхівках стебел і бічних гілок. Плід — дрібна довгасто-яйцевидна сім'янка.

Цвіте у червні-липні.

Росте на будь-яких грантах у різних районах, але переважно у вологих місцях, на лісових галявинах, у чагарниках, понад річка­ми, на болотяних луках, в ярах, на схилах гір і в горах, на суб­альпійських луках.

Райони поширення — всюди на території СРСР, крім Крайньої Півночі і районів пустелі Середньої Азії.

Основні райони збирання і заготівлі — Україна (Полісся Лісо­степ, Карпати), Молдавія, Кавказ, Воронезька і Ростовська об­ласті, Краснодарський край. Культивують її у багатьох областях СРСР.

Для виготовлення ліків використовують кореневища разом з коренями.

Запах валеріани гострий, своєрідний, ароматний. Смак пряний, гірко-солодкий.

Збирають кореневища разом з коренями восени (у вересні-жовтні), після цвітіння рослини, коли стебла побуріли і засохли, а підземна частина — товсті м'ясисті корені — містить найбільше лі­кувальних речовин.

На Кавказі валеріана відцвітає дуже рано і тому збирати її починають у липні.

Викопані кореневища разом з коренями старанно очищають від землі, мигать у воді (у кошиках), підв'ялюють 1—2 дні на повітрі, а потім сушать у затінку, в теплому приміщенні, на горищі, на печі або у сушарках при температурі 35° С (не вищій ніж 40° С). Свіже кореневище біле, майже без запаху, під час сушіння темніє, набу­ває темно-бурого забарвлення та характерного запаху.

Кореневище валеріани містить ефірну валеріанову олію (1—3%), дубильні речовини, смоли і алкалоїди (валсрнн і хатинін), крохмаль, цукор, кислоти (яблучну, мурашину, оцтову і валеріанову). Ефірна олія валеріани складається з борнеолу та валеріанової кислоти і діє па організм заспокійливо, зніжуючи збудливість центральної нервової системи.

Препарати валеріани часто призначають у поєднанні з бромом та іншими заспокійливими засобами. Експериментальне встановлено посилення гальмівних процесів у головному мозку при введенні з організм настоїв валеріани.

Перейти на сторінку номер:
 1  2 


Інші реферати на тему «Біологія, зоологія, ботаніка»: