Сторінка
1

Утоплення

Утоплення – один з видів задушення людини та ряду тварин, який виникає при зануренні у рідині (здебільшого у воду ) всього тіла або початкових відділів дихальних шляхів. Тоді, коли вода в значній кількості потрапить до дихальних шляхів, у людини виникає рухоме збудження ( триває 1 – 1. 5 хвилини), далі з”являються посилене корцове вдихання та переривчасте видихання, зникає свідомість ( внаслідок асфікції ), через 3 – 3.5 хвилин припиняється дихання, діяльність серця може продовжуватись до 5 - 6 хвилин і більше. Якщо потерпілого протягом цього часу витягти з рідини, його життя ще можна врятувати. Допомога потерпілому передбачає : механічне виведення рідини з дихальних шляхів, штучне дихання (роблять до появи природного дихання або певних ознак смерті ), зогрівання тіла, введення серцевих засобів, що збуджують дихальний центр дихального мозку, іноді вдаються до трахеотомії. Ознаками смерті від утоплення є наявність у дихальних шляхах білуватої дрібнопухирчастої піни, роздуття легень (при розтині грудної клітки вони не спадаються), наявність елементів планктону у крові внутрішніх органів.

Мацерація (від лат. мacerare – мочити, розм”якшувати) – процес розм”якшення тканин рослин, тварин та людини від діяння рідини. Застосовується при обробці волокнистих рослин (вимочування льону й конопель) і при виготовленні анатомічних та гістологічних препаратів (відділення м”яких тканин від кісток), виникає, коли тіло або його частини довго перебувають у воді (зажиттєво, посмертно). При мацерації структурні елементи тканин не тільки розм”якшуються, а здебільшого також набрякають і відокремлюються. У лабораторних умовах для мацераційного матеріалу використовують воду, розчини лугів, кислот тощо, підвищення температури середовища мацерації. В судовомедичній практиці за особливостями мацерації шкіри утопленика встановлюють тривалість перебування трупа у воді (через 2 – 6 год. шкіра на кінцях пальців зморщується, через 2 – 5 діб мацерація поширюється на долоню, а через 5 – 8 діб втрачається зв”язок шкіри кистей з підлеглими тканинами).

Під час утоплення може виникнути гострий бронхіт.

Гострий бронхіт (bronchitis acuta)

Етіологія і патогенез. Гострий бронхіт – нерідко один з основних виявів сезонного катару верхніх дихальних шляхів, вірусного грипу і впливу отруйних речовин, спостерігається також при багатьох загальних інфекціях – черевному і висипному тифі, кору, коклюші і т. д.

Основним етіологічним фактором є збудники названих інфекцій – віруси (грип, кір і т. д. ), рикетсії (висипний тиф), хімічний подразник, до яких, як правило, приєднується вторинна інфекція, в результаті чого в харкотинні виявляються пневмококи, стрептококи, паличка інфлуенци, катаральні мікрококи, стафілококи.

Частіше на бронхіт хворіють весною і восени. Бронхіти проходять тяжче у літніх і ослаблених осіб. У механізмі розвитку гострого бронхіту слід надавати великого значення рефлекторному порушенню кровообігу в слизовій оболонці бронхів при подразненні верхніх дихальних шляхів і різних віддалених ділянок шкіри (при охолодженні ніг та ін. ).

Раннє виникнення порушення кровообігу, а також секреції бронхів особливо очевидні при вазомоторних і алергічних ринобронхітах.

У свою чергу при запаленні бронхів створюються подразнення, які нервоворефлекторним шляхом викликають різноманітні симптоми не тільки в легенях (кашель та ін. ), а й загальні ( нездужання, позноблювання ), включаючи зміну кіркової діяльності.

Патологічна анатомія. При катаральному бронхіті слизова оболонка бронхів бархатиста, червона (в результаті гіперемії, набухання). Секреція спочатку зменшена проти норми, що збігається з максимальним подразненням, потім починає виділятися ексудат – серозний, слизисто-гнійний і гнійний.

Під мікроскопом звичайно розпізнаються еритроцити, лейкоцити, злущений епітелій.

У великих бронхах скупчення ексудату відбувається без порушення прохідності, в малих бронхах і бронхіолах може розвинутися закупорка й ателектаз. Зрідка ексудат буває фібринозного характеру, із зліпками бронхів.

У тяжких випадках уражаються всі шари бронхів, розвивається перибронхіт, або так званий „панбронхіт”, із зміною нормальної структури всієї товщі стінки, порушенням лімфообігу і поширенням запального процесу на проміжну тканину легень. У цих випадках бронхіт не виліковується цілком з відновленням нормальної слизової оболонки, як при катаральному бронхіті, і нерідко розвиваються необоротні зміни.

Клінічна картина гострого бронхіту. Кашель, спочатку сухий, тійкий, грубий, харкотиння незначне, в”язке, слизисте, іноді з домішкою крові. Пізніше харкотиння стає значним, слизисто-гнійним, жовтуватим, містить злущений епітелій і лейкоцити. Воно легше відхаркується, і кашель стає м”якший. У перші два дні відмічається гарячка, яка в рідких випадках триває довше 4-5 днів (і при відсутності пневмонії), позноблювання, слабість, м”язові болі в спині та кінцівках, часто нежить, болі, садніння за грудиною, охриплий голос (внаслідок супровідного назофарингіту, трахеїту, ларингіту).

Об”єктивні зміни зводяться до вислухування сухих, гудучих і свистячих, особливо при ураженні дрібних бронхів, хрипів (ураження великих бронхів може проходити без хрипів).

Запалення найдрібніших бронхів – бронхіол (капілярний бронхіт, бронхіоліт) супроводиться загрозливою клінічною картиною, тяжкою задишкою, ціанозом, гострою емфіземою легень. При закупорці бронхів може бути приглушення перкуторного звука і зміна характеру дихання.

Щождо особливостей перебігу, то слід зазначити, що у стариків, в яких чутливість бронхів знижена, а також у маленьких дітей, що не вміють відхаркувати харкотиння, може майже зовсім не бути кашлю та харкотиння, і бронхіт, так само як і пневмонія, клінічно виявляється лише наростанням слабості і сонливістю.

Діагноз і диференціальний діагноз. При наявності кашлю, харкотиння і поширених сухих хрипів розпізнати бронхіт досить легко. Однак не завжди просто (особливо у дітей і стариків) відрізнити звичайний бронхіт від капілярного бронхіту або від бронхопневмонії, коли загальна картина захворювання тяжка і дихання різко прискорене, від бронхіальної астми, від астматичного бронхту, бронхіт може залежати від привхідної інфекції й особливо від туберкульозного спалаху.