Сторінка
4

Банківське право: предмет і метод

Термін “банківські операції” широко вживається у Законі України “Про Національний банк України” (статті 6, 24, 40, 42, 44 та інші).

Банківські операції регулюються нормами закону і здійсню­ються на підставі ліцензій Національного банку у передбачених законами випадках.

Банківська діяльність, як слушно зазначають Г. А. Тосунян та А. Ю. Вікудін, може бути пов'язана зі створенням групи кредит­них установ, утворенням холдингу, реорганізацією кредитних ус­танов та іншими видами дій, якщо вони обумовлені банківськи­ми операціями, що ними проводяться (наприклад, реалізація за­ставного майна як умова невиконання угоди).

Банківська справа

Категорія “банківська справа” стосується також кола суспіль­них відносин, які виникають у зв'язку з касовим обслуговуван­ням клієнтів банку, випуском внутрішніх векселів, їх обліком, ін­касуванням, організацією фондової справи (зберігання цінних паперів), складанням контокоренту (від італ. Conto corrente – поточний рахунок – договір, за яким сторини проводять періодичні розрахунки по сальдо (залишку) зустрічних вимог), веденням бухгалтерського обліку тощо. Поняття банківської справи визначається через функції центрального банку, зафіксовані у ст. 7 Закону “Про На­ціональний банк України”.

У процесі здійснення банківської діяльності правовідносини, які виникають, утворюють велику групу, притаманну виключно банківському праву, що і становить специфіку його предмета. Вони існують як врегульовані нормами права публічно-правові (банківський нагляд, ліцензування) і приватно-правові пра­вовідносини (кредитні угоди, депозитці рахунки).

Правовідносини у процесі здійснення банківської діяльності

Залежно від змісту правовідносини можна класифікувати так:

— майнові - пов'язані з грошима, цінними паперами або май­ном;

— немаинові — пов'язані з грошово-кредитною і банківською статистичною інформацією, статистикою платіжного балансу, захистом інформації, коштів і майна;

— організаційно-структурні та організаційно-кадрові — побудова банківської системи в цілому, організаційна структура бан­ку, веденням обліку.

За своїм змістом банківські правовідносини поділяють на ма­теріальні та процесуальні (процедурні), що передусім пов'язано з наданням Законом “Про Національний банк України” права центральному банку здійснювати банківське регулювання та на­гляд (пункт 8 ст. 7). У цьому плані важливо ще раз підкреслити, що в процесі функціонування комерційних банків та фінансово-кредитних установ фінансово-правові відносини лише частково охоплюють банківський процес (оподаткування банків).

Суб'єкти банківського права

Безпосередньо з правовідносинами, які виникають у бан­ківській сфері, пов'язані суб'єкти банківського права. Вони є без­посередніми учасниками правовідносин, взаємопов'язані між со­бою, мають власне статутне становище.

Статутне право

Нормами статутного права визначається статус Націонадьного банку України, комерційних банків та фінансово-кредитних установ, їх правосуб'єктність та правовий режим банківської ді­яльності.

Юридичні та фізичні особи, які набувають статусу клієнтів банків, є безпосередніми суб'єктами банківських правовідносин. Вони ініціюють на підставі юридичних фактів, норм законів або адміністративних актів банківські правовідносини. Тому слід на­голосити, що законодавча база, яка регламентує діяльність бан­ківської системи України, має комплексний характер і з позицій предмета правового регулювання не може бути зведена до однієї галузі фінансового права.

Якщо розуміти банківські правовідносини як єдність фактич­ного матеріального змісту і юридичної норми, то в них обов'яз­ково ми помітимо норми різних джерел банківського права. Тра­диційне розуміння джерела права як акта правотворчості, в яко­му містяться відповідні юридичні норми, привертає увагу до ще однієї його особливості.

Водночас джерело є формою юридичного офіційного буття норм і повною мірою відображає специфіку банківських право­відносин. Різноманітність джерел національного банківського права, до яких активно залучаються норми міжнародного бан­ківського права за згодою Верховної Ради України, свідчить про широкі потреби використання регулятивного впливу джерел у банківській діяльності.

Зменшення обсягу відомчої нормотворчості, посилення ролі закону обумовлено його здатністю визначати конкретну правову поведінку банків та їх клієнтів, забезпечити виконання функцій Національним банком України у відносинах з банками та фінан­сово-кредитними установами, де завжди присутні інтереси гос­подарюючих суб'єктів та громадян.

Таким чином, крім Конституції України, законів, норматив­но-правових актів Національного банку та інших уповноважених законами державних органів щодо їх прийняття, існують бан­ківські договірні правила, банківські звичаї, акти арбітражних су­дових органів та можливі інші джерела в банківській сфері, які визначають конкретну поведінку учасників банківських право­відносин.

Особливості застосування методів правового регулювання банківської діяльності

Специфіка застосування методів правового регулювання бан­ківської діяльності полягає в тому, що, обираючи ту чи іншу фор­му нормативно-правового акта, який видається від імені держа­ви уповноваженим суб'єктом, мається на меті вирішити такі важ­ливі завдання:

— посилити характер прямої дії банківського законодавства;

— узгодити норми банківського законодавства з нормами інших галузей законодавства;

— обмежити втручання держави у сферу приватних інтересів ко­мерційних банків, визначених законами;