Сторінка
2

Система Орігена

По-третє: вічне народження Сина від Отця у Орігена пояснюється не тільки самою сутністю Отця, але і значення Сина для особистого Його життя. Отець народжує Сина не тому тільки, що хоче і може народити Його, але тому, що Сам має потребу в Ньому, як Своєму особистому блазі.

По-четверте: вічне і постійно тривале народження Сина – це, безсумнівно, найблискучіший пункт в ученні Орігена. В розвитку і логічному обґрунтуванні цієї тези Оріген високо підіймається над рівнем своєї епохи і випереджує ідею, яка лежить в основі нікейського віровчення. Однієї цієї тези було достатньо, щоб звільнитися від багатьох недоліків попередньої епохи:

Слово внутрішнє і Слово проявлене і “ичтичение” були також несумісними з вченням про вічне народження. Навпаки, Оріген всюди прагнув розуміти Сина і Св.Духа, як вічне і трансцендентне самоодкровення Отця, яке випливає з особистої Його сутності, але на жаль ця трансцендентність послаблюється визнанням вічності світу, і якщо апологети посували межі народження Сина до межі часового світу, то Оріген переніс самий світ в сферу вічного.

По-п’яте: вчення про “єдиносущність” Оріген заперечував, але створене ним глибоке і повне розуміння і переконання про Сина, як міць (енергію), яка актуально виражає всю велику і безмежну, всемогутню силу Отця, якою Він живе і все тримає, - як всю повноту Божества, яка проявилася реально, implicite вміщувала в собі думку про єдиносущність, і зробилася початковим пунктом у пізніших богословів для захисту цього вчення. Визнання вічного буття світу поряд з Божественним затьмарило у Орігена його основну ідею про Сина, як всієї повноти Божества, виявленої реально, і у нього, як і у апологетів, Логос є перехідною ланкою від Бога до світу. Вже неоплатонічна філософія повинна була зробити на нього в цьому відношенні сильний вплив. Загальне правило тут говорило: “все народжене не може бути кращим від того, хто народжує, але, будучи меншим, воно є лише образом того, хто народжує і отримує від нього визначення і вигляд”. Єдине народжує Розум, залишаючись незмінним: але не сповіщає і не може сповістити останньому ні Своєї сутності, ні якостей; перебуваючи завжди єдиним і простим, Воно створює в Розумі подвійність і множинність. Ми вже бачили, що Оріген розуміє Сина Божого схоже до неоплатонічного Розуму, як якусь множинність, як Премудрість, яка споконвіку містила в Собі весь план світобудови, окреслений в цілому і в нюансах. Але неоплатонізм не міг сам по собі підштовхнути до того крайнього субординалізму, який спостерігається у Орігена. Сферу Божественного він різко відмежував від світу умовного і конечного. Джерело субординалізму Орігена необхідно шукати скоріш в іншому впливі, у впливі Філона, який випадково влився в його систему і порушив її цілісність. Філон перший визначив Логоса, як посередню природу між народженим і ненародженим буттям, яка взаємодіє з тим і іншим. Ця ідея, яка лежала в основі всього його апологетичного богослів’я отримала пануюче положення і розвинута в тій послідовності і обґрунтуванні, на яку був здатний цей знаменитий мислитель. “Логос є дещо середнє (medium) або посередник між всім творінням і Богом і стоїть посередині між ненародженою і народженою природою”. Ненародженість природи – Отця і першопочатковість всіх Його властивостей Оріген зробив основним пунктом своїх міркувань про Сина Божого, і тому субординалізм отримав у нього не той випадковий і зовнішній характер, який ми спостерігаємо у апологетів. Він утвердив його стосовно походження Сина і Духа від Отця і причину його вказав в самій основі їх буття. Тому, ще в IV столітті цей субординалізм являв собою таку силу, на боротьбу з якою повинні були витратити багато сил і часу захисники пікейського віровчення. І в цій сфері, сфері підкорення Сина і Духа Отцю, Оріген залишився оригінальним.

Вчення Орігена поширилися на Схід так само швидко, як Тертуліанівські формули на Захід. Але і того, що слід було очікувати, тут воно не принесло тих завершених результатів, які викликали торжество вчення Тертуліана для Західної Церкви. Лише в одному відношенні Оріген нагадує в своєму історичному положенні Тертуліана: схоже як і Тертуліан, Оріген був останнім оригінальним східним богословом за перші три віки, але його вчення не тільки не завершило догматичного розвитку, а навпаки дало потужний поштовх для подальшого руху. Богослов, який поставив перед собою серед безлічі різних завдань, і боротьбу з модалізмом, він найменш посприяв своєму завданню. Людей з поривчастим релігійним почуттям модалізм саме і захоплював своїм вченням про однаковість і рівність Сина з Отцем. Крім того, в богословській системі Орігена слабкими були саме ці елементи, які могли стримати розповсюдження цього руху. Думки Орігена схилилися саме в іншу сторону і в найяскравішому світлі становили не єдність, а відмінність Сина від Отця, і не було випадковим явище, що в 60-их роках ІІІ століття незадовго до смерті Орігена в сусідніх від Олександрії церкви майже відкрито стали на бік Савелія.

Основний напрям богословської думки, даний Орігеном, продовжував залишатися незмінним і у послідовників Орігена в олександрійському училищі – Феогності і Прерії, і та церковна коректура системи Орігена, яка була розпочата Петром, єпископом Олександрійським і Мефодієм Олімпійським, повинна була лише сприяти кінцевому торжеству теології Орігена в Східній церкві. Ніщо, таким чином, не провіщувало тих гострих суперечок, якими охарактеризувався початок IV століття. Але вчення Арія, яке виникло на самому початку цього століття, змінило поле християнського розуміння, відкинуло самі принципи, якими звикла керуватися богословська думка і після трьохвікової історії християнства знову підняла радикальне для богословів і віри питання: Хто Син Божий, - творіння чи Бог?

При всьому цьому, основним пунктом християнської релігії, - непохитна віра в те, що Логос Божий, адекватне одкровення Божества (Оріген і Афанасій) або Син Божий, друга іпостась Св. Трійці (у каппадокійців) в визначений момент історії людства зійшов на землю, зробився людиною, відкривши людям таємниці царства Божого, заснував Свою церкву на землі, постраждав за гріхи роду людського, переміг смерть і воскрес з мертвих, відкривши людям шлях до богоуподібнення і обожнення не лише душ, але і тіла, - цей пункт, який лежав в якості внутрішнього мотиву в основі всіх тринітарних рухів, становив виняткову особливість християнського віровчення, зовсім недоступну для розуміння навіть найосвіченіших і найкращих людей еллінізму. І при всій схожості між моральним вчення неоплатонізму і християнства, цей пункт вносив докорінні розбіжності в саму суть морального світосприйняття, замінюючи песимізм, який невільно спостерігається в неоплатонізмі, піднесеним і духовним оптимізмом. Самовдоволене, абстрактне “Єдине” Плотіна не мало ні в чому і ні в кому потреби, і якщо йому можливо приписати любов, то об’єктом цієї любові є тільки воно саме. Християнський Бог – є Богом любові, Який бажає все з’єднати в Собі в єдності любові, і вищим доказом цієї любові є Його одкровення в світі в Особі Христа і в звершеному ним спасінні. “Бог є Любов, - виголошує св. Іоан, - любов Божа відкрилася нам в тому, що Бог послав у світ Єдинородного Сина Свого, щоб ми отримали життя через Нього; в тому любов, що не ми полюбили Бога, а Він полюбив нас і послав Сина Свого для умилостивлення за гріхи наші (1 Іоан. IV.9).