Сторінка
3

Поняття про мораль. Мораль та інші форми суспільної свідомості

Суттєві «передморальні» моменти (або, точніше, такі, що включають певний моральний зміст, котрий поступово виокремлюється) властиві, як ми бачили, і розвиткові первісних форм регуляції поведінки лю­дини.

Проте власне з мораллю як особливим суспільним феноменом і притаманними їй формами нормативної регуляції ми починаємо мати справу пізніше, коли роз­кладається первісний синкретизм людського буття і, зокрема, давня «мононорма» поступається місцем ди­ференційованим упорядковуючим і регулятивним впливам цивілізації, що народжується. Саме з розвит­ком господарства й торгівлі, утвердженням нових соціально-економічних засад, що підривали замкне­ність традиційних родоплемінних колективів, форму­ванням власне суспільних станів і класів, появою дер­жави, що закріплює і каталізує всі ці процеси, — виникає потреба в становленні якісно різних способів регуляції людського життя, вже не пов'язаних з єдиним родовим або племінним центром.

Коли ж така потреба виникає (для південної Європи це в основному епоха пізнього неоліту й бронзовий вік — кінець III — початок І тисячоліття до н. е.) — в житті людського суспільства відбуваються знаменні зміни. Концентрація релігійно-магічних функцій у певних пунктах соціального часу й простору звільнює місце для розгортання раціонально-світських регулято­рів людської поведінки. В цій останній сфері виникає й утверджується право, тобто система соціальних норм та відносин, додержання яких забезпечується силою і авторитетом держави. Як відомо з історії, перші систе­ми права утворювалися звичайно шляхом відбору і санкціонування традиційних, спонтанно сформованих звичаїв («звичаєве право»), загальнообов'язкових релі-і гійних норм тощо. Згодом, однак, у процесі розвитку права дедалі більшою мірою починає виявлятися його власна якісна специфіка, власні системні ознаки. Поряд із правом виділяється, набуває специфічних рис і мо­раль.

Що ж є характерним саме для моралі як специфіч­ної форми регуляції людської поведінки?

В пошуках відповіді на це запитання звернімо увагу насамперед на існування в цивілізованому суспільстві двох принципово різних форм нормативної регуляції, що доповнюють одна одну, — регуляції інституційної й позаінституційної.

Термін «інститут» (від лат. institutum — устрій, установа) вживається в сучасній соціології у двох дещо відмінних значеннях. По-перше, соціальним інститу­том нерідко називають будь-яку історично усталену форму організації й регулювання суспільного життя; у цьому розумінні мораль, звичайно, є одним з інститу­тів, так само як звичай, наука, мистецтво та ін., — нарівні з інститутами власності, поділу праці, успадку­вання тощо. По-друге, однак, інститут постає саме як «установа», що має певну опредметнену форму й ціле­спрямовано створена для поєднання індивідів і регу­ляції їхніх дій у межах чітко окреслених функцій. Якщо виходити з такого визначення, мораль інститутом не є (так само як звичай, мистецтво тощо), і моральну регу­ляцію неможливо вважати регуляцією інституціональ-ною. Цим вона передусім і відрізняється від правової регуляції, здійснюваної владою та авторитетом такого потужного й безсумнівного соціального інституту, як держава.

Зазначене розмежування не є чимось абстрактним чи схоластичним: саме на його ґрунті можна найчіткі­ше уявити принципову відмінність між мораллю і пра­вом в аспекті, який ми тут розглядаємо.

3. Мораль і звичай

Нагадаймо, що мораль і право репрезентують, від­повідно, позаінституційну й інституційну форми регу­ляції людської поведінки; під цим кутом зору вони тут і розглядалися. Проте як інституційна регуляція не зводиться тільки до правової — власне кажучи, її при­кладом може бути будь-яка діюча в суспільстві органі­зація, що так чи інакше визначає права й обов'язки своїх членів, — так і мораль є далеко не єдиним механізмом регуляції позаінституційної. Суттєвим для уточнення специфіки моралі як суспільного явища постає в цьому зв'язку її порівняння з такою формою позаінституційної ж регуляції людської поведінки, як звичай.

Подібно до моралі, звичаї також складаються спон­танно в житті конкретних людських спільнот. Порівня­но з правом і мораллю звичаї найглибше вкорінені в первісному синкретизмі, в давній історії людства. (Ми не можемо говорити про первісне право, але про первісні звичаї — цілком.) Саме звичаї, хоча це не завжди усвідомлюється, є найбільш глибокою і масо­вою формою регуляції й нашого сьогоднішнього життя — в переважній більшості випадків, спілкуючись із людьми, реалізуючи свої цілі тощо, ми діємо, спеціаль­но не розмірковуючи над цим, просто так, як це заве­дено, як це звично для нас і тих, хто нас оточує. Це стосується як повсякдення, так і свят, урочистостей тощо. Лише стикаючися з неординарними ситуаціями й проблемами, різного роду несподіванками, ми муси­мо відступати від звичайної — звичаєвої — колії й шукати нетривіальних шляхів, зокрема й у галузі мо­ралі.

Зважаючи на це, впорядковуюче значення звичаю в суспільному житті справді важко переоцінити — так само як і значення традицій, усталених навичок людсь­кого мовлення і мислення, що сполучають наше сього­дення з історичним досвідом людства. Руйнування ус­талених звичаїв, як показує багата на соціальні й куль­турні катаклізми історія XX ст., —процес болісний, що веде до примітивізації й розкладу людських стосунків, породжує хаос і дезорієнтацію. Недарма й сьогодні так гостро стоять питання відродження звичаєвої структури людського буття — це, так би мовити, той хліб моральності, без якого вона — аж до щонайвищих своїх проявів — існувати не може.

Проте, віддаючи звичаям належне, зважимо все ж і на їхню принципову відмінність від моралі. Якщо спро­бувати сформулювати найзагальніший принцип звичаю як такого, він, як зазначається в літературі, мав би вимагати: Роби так, як роблять усі! Дотримуючись звичаю, а маю діяти так, як діади за подібних обставин мої діди-прадіди, як діють мої сусіди та знайомі. Ви­правданням або обґрунтуванням того чи іншого вчинку тут є наявність певного прецеденту і сформованих ним чекань: те, що має бути, цілком зумовлюється тим, що було й є, тим, що заведено, узвичаєно.