Сторінка
4

Наукове мислення та його структура

Так, розглядаючи вiдстань мiж двома речами ми говоримо про вiдмiннiсть їх положення стосовно третьої. При цьому ми неначе об'єднуємо двi речi у вiдношеннi до третьої (у даному випадку по­­­няття "простiр") i тiльки пiсля того, як ми їх об'єднали, можемо розрiзнити як рiзнi точки простору. А якщо у двох рiзних речах не­­­має нiчого спiльного стосовно третього, тодi самi вiдмiнностi мiж першими двома є безпідставними. Так, розглядаючи коефiцiєнт корис­­­ної дiї "перший елемент думки" автомобiля ми можемо спiвставити вiдстань "другий елемент думки" i кiлькiсть (лiтраж) "третiй еле­­­мент думки" споживаного двигуном бензину.

А усерединi чого ж спiввiдносяться мiж собою такi феномени, як уявлення та матерiальний предмет? Чи є щось "третє", по вiдношенню до якого вони "одне й те ж саме" (незважаючи на всi свої очевиднi вiдмiнностi)? Невже саме це i називають "практикою"? Якщо такої загальної основи, що рiзними способами виражається i в думцi, i в речi, немає, то мiж ними неможливо встановити нiякого спiввiдно­­­шення.

Фактично, вперше дана проблема чiтко була сформульована "голов­­­ним об'єктом" постмодернiстської критики Рене Декартом. Оскiльки з причини вiдсутностi просторової межi думка не може "обмежити" про­­­тяжну рiч, а рiч - iдею, уявлення не спроможне взаємодiяти з про­­­тяжною рiччю, а рiч - з думкою, кожна з них знаходиться у власнiй сферi буття. У Декарта це виражено наступним чином: "Мислення i протяжнiсть суть двi рiзнi субстанцiї, а субстанцiя є те, що iснує i визначається тiльки через самого себе, а не через "iнше""[21. -с.36].

У свiй час I.Кант поставивши собi за мету виявити тi iстини, якi нi в кого не викликали б сумнiву, хоча б ними й нехтували з-за їх банальностi, переконався, що таких iстин не так вже й багато: ряд загальних положень логiки, сформульованих, по сутi, ще Аристотелем та його прямими послiдовниками. Тобто, всi теоретики мислили у вiдповiдностi до певних правил логiки. Однак, кожний раз маючи справу з "приписуванням" предмету окремої властивостi, доводить­­­ся постiйно виходити за межi суто логiчних правил, бо використання правил спирається на певне обґрунтування, яке не має чистого фор­­­мально-логiчного характеру. Ще античнi скептики цю обставину вiдзначили положенням про вiдсутнiсть доведення: "доведення завжди потребує критерiя, щоб бути твердим та непохитним, а критерiй ­­­доведення, щоб бути вiрним, бо не може бути вiрного доведення, як­­­що йому не передує вiрний критерiй, так само, як не буває правиль­­­ного критерiю без доведення"[22. -с.230]. Будь-яке засноване на емпiричних даних поняття завжди знаходиться пiд загрозою спросту­­­вання з боку досвiду. Як слушно зазначив Гадамер "Досвiд . є досвiд людської обмеженостi. Досвiдчений той, хто пам'ятає про свою обмеженiсть, той. хто знає, що час i майбутнє йому не пiдвладнi"[23.-с.420].

Разом з тим, як вiдомо, люди використовують й iншi поняття, котрi носять всезагальний i необхiдний характер самi по собi, безвiдносно до мiнливої емпiрiї. Наприклад, розгляд трикутникiв та квадратiв у геометрiї не має нiякого вiдношення до нашого ро­­­зумiння властивостей кола та елiпса, оскiльки у визначеннi поняття "коло" входять лише такi предикати, якi строго описують межi лише даного роду фiгур, межi, якi не можна переступити, не переходячи у iнший рiд об'єктiв нi емпiрично, нi логiчно. Такi поняття передба­­­чають предикати, змiнити i усунути котрi неможливо без усунення суб'єкта судження нi в наявному, нi в майбутньому, анi в будь-яко­­­му "усякому можливому" досвiдi. Отже, використовуючи тезу "всi тiла є протяжними", ми з необхiднiстю повиннi погодитись з тим, що у разi iснування iнших "дивних" "тiл" вони в поле нашого досвiду потрапити нiколи не зможуть, бо не вiдповiднi поняттю "тiло".

Тому загальнi просторово-часовi визначення речей (математичнi, для прикладу) виводяться з-пiд емпiричної загрози з боку спросту­­­вання усяким можливим досвiдом, адже вони самi є визначеннями можливого досвiду. Природа таких понять "апрiорна", тобто аксiома­­­тична.

Якщо по вiдношенню до процесу мислення загальнi схеми синтезу понять аподиктичнi, бо iнакше мислити неможливо, то по вiдношенню до змiсту мислимого, до тiла яке мислиться, вони випадковi. А вiдповiдно й уявлення, що ґрунтується на здiйсненнi синтезу, є ви­­­падковим. Таким чином, цей синтез здiйснюється у довiльнiй, i в цьому розумiннi - "слiпа" дiяльнiсть "продуктивної сили уявлення". Отже, спосiб, яким можна побудувати трикутник (трапецiю, коло та тощо), є мислимо-всезагальним i мiстить у собi принцип перевiрки уявлення на вiдповiднiсть встановленому мисленням правилу мислен­­­ня.

Знання правил(схем) мислення сповiщає про нашi теперiшнi розу­­­мовi можливостi, а не про об'єктивно iснуючий свiт. Правила, усвiдомленi як прийнятнi для керiвництва розуму реалiзуються в знаходженнi конкретного знання, яке вiдповiдає на поставленi пи­­­тання заздалегiдь визначеним чином. Загальновiдомим прикладом може слугувати знання таблицi множення. У свою чергу, знання власних властивостей є знання неодмiнних умов самого знання. Суперечностi виявленi у наслiдок аналiзу свiдчать розуму, що мислення прийня­­­лось за вирiшення таких завдань, для котрих ще немає схем синтезу визначень, тобто суб'єкт ще не має вiдповiдного ступеня розвитку розуму для вирiшення проблеми. Цi схеми належить ще тiльки сконс­­­труювати.

Саме при розглядi процесу мислення, що будує послiдовностi дiй самого ж мислення, мислення виявляє себе найяскравiше. Розглядаючи випадки, коли думка побудована на пiдставi деякої загальної схеми, ми не можемо визнати наявнiсть актуально здiйснюваного мислення. Так, зовнiшньо дана схема, для прикладу, у виглядi плану дiй виз­­­наченого керiвництвом для пiдлеглих, "орiєнтована" на виникнення у пiдлеглих досить чiтких уявлень про їх дiї. Тут дiяльнiсть уявлень пiдлеглих здебiльшого обмежується лише пам’яттю. Якщо мета i спосіб її досягнення є заздалегiдь вiдомi, то для буття мислення не може бути мiсця. Повторюються вже вiдомi образи у вiдомому зв'язку - пригадування.