Сторінка
3

Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання

На вiдмiну вiд поняття здатнiсть до судження полягає в припису­­­ваннi предмету певної властивостi у певному вiдношеннi, або певно­­­го спiввiдношення мiж предметами. Тому воно набуває вигляду або твердження, або заперечення. Наприклад: F=ma. Оскiльки судження здебiльшого визначає певне вiдношення мiж речами, його можна пе­­­ревiрити практично: чи вiдповiдає воно дiйсностi, чи нi. Поняття самi по собi не перевiряються, вони або мають певний сенс, або по­­­рожнi. їх значення вводять здебiльшого за допомогою аксiом. Навiть фантастичнi поняття можуть мати цiлком рацiональне значення, оскiльки дозволяють у мiркуваннях визначати реальнi та вигаданi властивостi речей. Зразками слушностi таких понять можуть слугува­­­ти: "вiчний двигун", "абсолютно чорне тiло", "iдеальний газ" та багато iнших.

З умовиводом ми маємо справу тодi, коли визначаємо iстиннiсть або помилковiсть певних суджень. Умовивiд здiйснюється у виглядi побудови мiркувань шляхом порiвняння одного судження з другим, з наступним визначенням чи суперечать вони одне одному, чи нi. За­­­вершений умовивiд можливий тодi, коли iстиннiсть одного з цих суд­­­жень вважається доведеною. Тi думки, iстиннiсть або помилковiсть яких вважається вiдомою, називають посиланнями, а те, що ми отри­­­маємо за допомогою умовиводу - висновком. Вирiзняють багато видiв умовиводiв, можливостi яких вивчає окрема наука - логiка.

У свою чергу, лише у формi протиставлення науки людинi образ науки набуває значущої сили, хвилює, привертає увагу, викликає потребу визначитися. Наприклад, протиставлення розуму i свободи є тiєю сутнiсною фiлософською традицiєю, котра дозволяє зробити фiлософiю науки необхiдним елементом у буттi як науки, так i суспiльства. Розум, який спирається на онтологiчне "нiщо методу" (В.Вiндельбанд) здатен ставати пiдвалиною як свободного волевияв­­­лення так i обмеження свободи творчого духу.

Основнi складовi наукового пiзнання набувають iнституцiонально­­­го характеру лише з наукової революцiї XYII ст., коли започаткува­­­ли визнання геометризованих моделей, якi мали символiчно-умовне вiдношення до чуттєво даних речей, науковими та iстинними уявлен­­­нями у порiвняннi з думками спричиненими здоровим глуздом, що ґрунтувався на повсякденному досвiдi.

Механiко-математична картина свiту сповiщає про властивостi, якi безпосередньо чуттєво навiть не можуть бути данi. Закони, взає­­­модiї, процеси усвiдомлюються науковцями Нових часiв у якості уяв­­­них, тобто абстрактних конструкцiй за схемою: "уявимо собi, що .". У свою чергу Р.Декартом було висунуто принцип методо­­­логiчного сумнiву, який дозволяє розглядати будь-яку уявну та чуттєво дану реальнiсть у якостi ілюзії. Тiльки самосвiдомiсть, через визнання суверенностi дiй розуму, та її похiдних - свiт тео­­­ретичних мiркувань (якщо вони несуперечать послiдовному самоспос­­­тереженню "Я"), здатна демаркувати залежнi та незалежнi вiд суб'­­­єкта iстини. Цю особливiсть детально було проаналiзовано в ос­­­таннiй (унiкальнiй своєю фундаментальнiстю) книзi I.Т.Касавiна "Мiграцiя. Креативнiсть. Текст. Проблеми некласичної теорiї пiзнання" (1999). У вказанiй роботi ми бачимо визначальну роль, яку вiдiграє самосвiдомiсть людини саме у становленнi людського взагалi. Наука як вагома частка життєдiяльностi сучасної є безпо­­­середнє виявлення могутньої сили самосвiдомостi. Однак лише фiло­­­софiя спроможна створити, зберегти i розвинути метод, який дозво­­­ляє розглядати самосвiдомiсть у якостi предмету iнтелектуальної дiяльностi. Узагальнено саме цей метод фiлософи називають термiном "рефлексiя" [Див.:28. -с.9-30].

Без дослiдження процесу пiзнання, яке визначає прийнятну версiю поєднання чуттєвої та рацiональної складової наукового пiзнання ми потрапляємо у полон догматичного сенсуалiзму з його солiпсичними парадоксами, або фантазуючого мiстицизму з парадоксом "герменев­­­тичного кола". Тобто, iдеологiчна орiєнтацiя на спробу деконструю­­­вати "зцентровану епiстемологiєю фiлософiю"[критику якої див.: 29.-с.41-68] є один з варiантiв впровадження однiєї з можливих епiстемологiй у якостi догми, що не пiдлягає рефлексiї.

Прикладiв системи обґрунтувань, що уникають саморефлексiї дос­­­татньо. До них маємо вiднести загальновiдомi спроби звести чуттєву дiяльнiсть людини до тваринностi. У цьому випадку здебiльшого спи­­­раються на констатацiю, що тварини, маючи довiд для формування якого мотивацiйними сигналами можуть слугувати неiстотнi в бiологiчному вiдношеннi подразники (дзвiнок, лампа), створюють рефлекторнi орiєнтири та "суб'єктивнi моделi" зовнiшнього свiту, якi принципово не вiдрiзняються вiд людських [Див.:30.-с.96-103]. Обґрунтовують цю iдею наступним. Оскiльки така чуттєва дiяльнiсть дозволяє адекватно орiєнтуватися у рiзноманiтних умовах середови­­­ща, враховуючи й новi, її можна розглядати як "нижчий рiвень" цiлеспрямованої дiяльностi.

На мою думку тут не враховується, що прояви життєдiяльностi, якi змiнюють середовище та здiйснюються у мiнливому довкiллi, мо­­­жуть бути рiзними: змiна мiсцеположення, розбивання горiхiв, ди­­­хання, старiння та тощо. Тому отожнювати їх, навiть обмежуючись застереженням - "нижчий рiвень", iз цiлеспрямованою дiяльнiстю не можна.

Свiдому дiю зовнiшньо вiдрiзняють як вiдмiнну вiд процесiв пристосовування до оточуючих умов. А тi дiї, якi здiйснює тварина обмежуються саме пристосовуванням, оскiльки тварини лише викорис­­­товують природу привносячи до неї змiни своєю присутнiстю. Умови нормального iснування тварин наявне разом iз їх iснуванням. А умо­­­ви iснування людини, як зазначав ще Ф.Енгельс, у природно створе­­­ному виглядi не iснують [Див.:31.-с.495]. А сучаснi екологи наго­­­лошують на тому, що такi умови взагалi не можуть iснувати [Див.: 32.-с.139-149].

Аналiз особливостей чуттєвої дiяльностi тварини i людини вия­­­вив, що "внутрiшнi моделi" (М.Дубiнин), тобто суб'єктивний образ свiту, за своєю формою не мають спiвпадати з об'єктивною дiйснiстю (віддзеркалюватися), оскiльки їх функцiя полягає у викликаннi в потрiбний момент потрiбної навички дiї, через яку вiдбудеться за­­­доволення потреби органiзму. Ця характеристика, до речi, приймаєть­­­ся прагматизмом як основоположне визначення чуттєвої дiяльностi людини. Функцiональнiсть суб'єктивних образiв потребує тiльки опо­­­середкованого зв'язку з довкiллям, аби образи були достатньо са­­­мовiдмiнними один вiд одного i не змiшувалися мiж собою. Коли екс­­­периментатор запалюванням лампочки викликає рефлекси шлунку (як у тварини, так i в людини) вiн доводить, що безпосереднього зв'язку мiж сигналом i властивостями речей "самих-по-собi" немає.

Звернемося до бiльш детальної iлюстрацiї. Мавпа, що має навичку збивати пiдвiшенi ласощi гiлкою, потрапивши в умови коли відсутні гiлки, а ласощi пiдвiшено, використовує iнший предмет для збивання бажаних плодi, хоча попередньо для таких дiй цей (новий для неї) предмет ще не використовувався. Хоча в нашому прикладi, мавпа но­­­вого способу дiї тiла не винайшла, бо його взагалi не можна побу­­­дувати без попереднiх тренувань (тi хто займався спортом про це добре знають), вона виявилася здатною приєднати попередньо вiдпрацьованi навички до предмету, що вперше став частиною її осо­­­бистого досвiду. Ряд окремих дослiджень переконує, що вдосконален­­­ня свого досвiду мавпа здiйснила за допомогою здатностi створювати уявлення. В уявленнi вона спромоглася видiлити iз ряду властивос­­­тей оточення кориснi та застосувати їх за допомогою наявних нави­­­чок. Мавпа нiби вирiшувала задачу: "чим скористатися?". А дiяти вона могла лише тими формами руху тiла, якi це тiло вже здiйснюва­­­ло попередньо. Тобто, середовище слугувало знаряддям вибору потрiбної форми руху серед множини iснуючих навичок. Тому вiдповiдаючи на питання по особливостi вiдношення мавпи до середо­­­вища, маємо визнати, що вона здатна сприймати його у якостi зна­­­ряддя для вибору форму дiяльностi.