Сторінка
2

Про чуттєву та рацiональну складовi наукового пiзнання

Однак, вiдомо, що антиномiї розуму та логiчнi протирiччя у структурi наукової теорiї вiдкривають межу тавтологiй, тобто вiдо­­­мого, внутрiшнього свiту суб'єкта взагалi. Отже слiд визнати, що суперечностi в логiчнiй структурi наукових мiркувань репрезентують для нас межу осмисленого (теза "С"). Тобто репрезентується, у даному випадку, або помилка наших мiркувань, або дещо об'єктивне, яке часто називають "незалежною вiд наших мiркувань дiйснiстю" ­­­матерiєю.

Осмислення факту iснування наукових проблем виявляє усвiдомлен­­­ня наявностi незнання причини їх виникнення, бо за абсолютних умов тези "В" проблеми не можуть iснувати. Доведенiсть об'єктивностi певної проблеми слугує доведенням наявностi зв'язку мiж суб'єктом, його досвiдом iз реальнiсть незалежною вiд "Я". Тобто джерело проблеми iнодi криється у наявностi взаємозв'язку "Я" ­­­"не-Я", в iснуваннi чогось незалежного вiд "Я".

Оскiльки подвоєння свiту вiдбувається через подвоєння причин­­­ностей, остiльки жодна не може бути визнана як самодостатня для розумiння джерела виникнення проблем. Iснуючи незалежно вiд наших бажань усвiдомлена проблема вимагає визнання, що нашi уявлення у чомусь вiдповiдають, а у чомусь не вiдповiдають об'єктивному стану речей, про що ми робимо висновок усвiдомивши чи вирiшивши фiксо­­­ванi ранiше проблеми. У свою чергу, визнання об'єктивного iснуван­­­ня речей, наявностi у них здатності впливати на людину, бути джере­­­лом проблем людини, дозволяє зробити висновок, що навiть керуючись концепцiєю про час, простiр, причиннiсть як апрiорнi форми чутт­­­євого споглядання (I.Кант), ми маємо пiдставу для обґрунтування можливостi нашого досвiду бути пiдвалиною суджень про речi "як во­­­ни iснують самi по собi". Аналiзуючи зазначене, слiд визнати, що ми вийшли за межi кантiвських обмежень, про якi вiн писав: "Хоча ми можемо визнати дiйснiсть метафiзики як науки, однак ми можемо достеменно вказати, що вiдомi чисто синтетичнi пiзнання a priori дiйсно нам данi, а саме чиста математика та чисте природознавство, тому що обидвi мають положення, частково аподиктично достеменнi з одного лише розуму, частково такi, що беремо з досвiду, але виз­­­наємо їх незалежнiсть вiд досвiду. Таким чином, ми маємо деяке, неспростовне, синтетичне пiзнання а priоri та повиннi питати не про те, чи можливе воно, а тiльки про те, як воно можливе" [27. -с.134].

Починаючи з даного рiвня саморефлексiї будь-яка науково ор­­­ганiзована пiзнавальна дiяльнiсть набуває розмежування мiж гносео­­­логiчним та методологiчним цiлеспрямуванням. Гносеологiчнi розроб­­­ки стають не тiльки методологiчно коректними, а й окремим засобом методологiї для проведення самоаналiзу, самозмiни та саморозвитку.

Лише усвiдомленi як iстотнi, але ще не розв'язанi науковi, гно­­­сеологiчнi та медологiчнi проблеми можуть бути визнанi як єдина абсолютна межа наявних можливостей суб'єкта пiзнання. З кожною но­­­вою розв'язаною проблемою пiзнавальнi можливостi людини стають усе бiльшими та ефективнiшими. Навiть тi процеси, якi сприймалися ко­­­лись як "чудо", "абсурдне" сьогоднi дуже часто стають предметом рацiонального осмислення та практичного використання, тобто "рiччю для людини". По сутi справи "рiч у собi" - це людина, з її здатнiстю не тiльки мати певнi властивостi, а й набувати нових.

Незалежно вiд загальних фiлософських уподобань бiльшiсть сучас­­­них фiлософiв визнає, що пiзнавальна дiяльнiсть безпосередньо пов'язана зi здатнiстю людини мати чуттєвi сприйняття.

Вважається, що людина має п'ять видiв вiдчуття. Кожному з них вiдповiдає певний орган: зору - очi, слуху - вуха, тактильному вiдчуттю - шкiра, смаку - язик, нюху - нiс. Крiм зазначених ор­­­ганiв, якi орiєнтованi на сприйняття оточуючого людське тiло сере­­­довища, iснують органи (рецептори), що сприймають внутрiшнi проце­­­си та змiни у положеннях цього тiла. Елементарнi переживання тiлом змiн органiв чуття називають вiдчуттями.

Ми вiдчуваємо тепло, чуємо звуки, вирiзняємо кольори i т.п. Ок­­­ремi вiдчуття можуть поєднуватися мiж собою у взаємопов'язанi послiдовностi, що дозволяє нам сприймати окремi предмети як су­­­купностi певних властивостей. Цi взаємозв’язані вiдчуття iнодi на­­­зивають "комплексами вiдчуттiв"(наприклад у Берклi), а частiше "чуттєвим сприйняттям"(наприклад у Канта).

За допомогою активностi психiчних процесiв ми здатнi вiдтворю­­­вати у своїй пам'ятi чуттєвi сприйняття у виглядi образу предмету навiть тодi, коли не взаємодiємо з даним предметом "актуально". Таку властивiсть чуттєвого сприйняття називають уявленням, за до­­­помогою якого ми вiдтворюємо образ знайомої людини, смачної шинки, теплої кiмнати, минулих подiй та тощо.

Вiдчуття, сприйняття та уявлення складають три основнi форми чуттєвої дiяльностi, якi вважаються необхiдною умовою iснування процесу пiзнання.

Практична життєдiяльнiсть людини навчила постiйно вносити певнi "корективи" у нашi чуттєвi сприйняття та уявлення. Наприклад, коли люди стають дорослими, спостерiгаючи як предмет вiддаляється вiд них не вважають, як це робили в дитинствi, що предмет стає меншим за розмiрами. Таким чином у "нас" є здатнiсть "виправля­­­ти" чуттєвi сприйняття будуючи образи дiйсностi не як безпосереднє сприйняття та уявлення даних органiв чуття, а як їх будування, де чуттєвi сприйняття скорегованi окремим процесом - мисленням.

Загальноприйнято, що за своєю логiчною структурою мислення має три основнi форми: поняття, судження, умовивiд. Про поняття мова йде у тому випадку, коли думка поєднує у цiле множину загальних та iстотних ознак, що визначають певнi властивостi предметiв. Поняття дозволяють утримувати в думках властивостi, якi чуттєво не данi принципово. Так, ми здатнi реально рахуватися з властивiстю пред­­­метiв мати магнiтне поле, з властивiстю суми квадратiв катетiв дорiвнювати квадрату гiпотенузи, з вiдмiннiстю мiж першою i другою космiчною швидкiстю та т.п.