Сторінка
9

Моральні виміри спілкування

* Ще давньоримський філософ Лукрецій (близько 99–55 до н. е.) відзначав «марність зусиль» коханців, що прагнуть «у тіло всім тілом проникнути» (Ілісгеїі. ^е гетит паїига. IV, 1110–1111).

решг жорстоко розчаруватися у звичайній «земній лю­бові»).

Граничний інтерес, гранична небайдужість до улюб­леної істоти, безперечно, любові властиві – в статево­му почутті цей інтерес доходить до найінтимніших под­робиць існування людини, в духовних різновидах лю­бові – до найтонших, найзаповітніших нюансів внутрішнього досвіду особи, неповторного світу її переживань. І все ж це саме небайдужість іззовні – ми милуємося предметом нашої любові, співпереживаємо йому, намагаємося його осягти, захистити від небезпек, що йому загрожують . Л. Толстой висловив колись думку, що приваблює своєю простотою: «Любити зна­чить жити життям того, кого любиш». Проте точніше, можливо, було б сказати – відповісти власним життям на життя любимої істоти. Або – прийняти цю любиму істоту з усіма її радощами, болями й сподіваннями до свого зрячого серця.

Без діалогізму, міжособовості, смислового напру­ження стосунків між Я й Ти неможливою є вже статева любов, найбільш «заземлена», найбільш занурена в плотське начало людського буття. Сексуальна насолода передбачає погляд партнера, передбачає наявність межі, що постійно долається і все ж лишається втіленням тріпотливої конечності існування людини, – межі волосся і шкіри, зору і слів, найлагідніших обіймів. Самий феномен ласки, як ми вже бачили, грунтується не на простому злитті з почуттями іншого, а на тілесному контакті, в якому зовнішнє взаємоза-свідчення партнерів стає основою внутрішнього само­почуття кожного з них: таким чином, смиренне служін­ня Ти свого партнера обертається для суб'єкта розши­ренням чуттєвої бази його власного Я, аж до відчуття його абсолютної виправданості як трансцендентальної основи й мети свободи іншого – цього самого Ти.

Вже тут, таким чином, розкривається сутнісний зв'язок любові із свободою, з абсолютним вибором людської суб'єктивності. Те, чого ми, по суті, дома­гаємося в любові, – це не просто тіло коханого, зага­лом не його плотське чи духовне єство, начебто покли­кане органічно доповнювати наше, а саме його свобода, його звернений на нас погляд («коханий є погляд», – зауважує в цьому зв'язку Ж. П. Сартр), його здатність творити з нами й задля нас світ обопільних стосунків, світ ідеального спілкування, яке завдяки зусиллям партнерів саме обґрунтовує себе, саме творить власне буття й оновлює «великий світ» навкруги. За словами того ж французького мислителя, в любові «я виявляюся істотою, функція якої – викликати до існування ліси й води, міста, поля, інших людей, щоб потім вручити їх іншому, хто побудує з них світ»16; так само і я будуватиму цей світ на твердій підставі буття тих, хто любить мене самого.

Тож і справді, в любові ми маємо зрештою певне кінцеве злиття, однак це злиття не є простим поєднан­ням партнерів у якийсь монологічний – нехай навіть і «містичний», як уявляв собі молодий Бердяєв, – надорганізм. Цілісність породжуваного любов'ю буття базується саме на граничній повноті розгортання стосунків між Я і Ти в усій притаманній їм свободі й відкритості. Ця цілісність не здатна бути нічим іншим, як світом, котрий огортає люблячих, і разом з тим вона залишається окремим буттям у цьому світі – окремою щільно зчепленою молекулою досконалого людського спілкування.

Саме тут, нарешті, ми можемо повніше зрозуміти все значення любові як морального орієнтира спілку­вання загалом – вона являє той ідеальний стан спілкування, коли воно стає самодостатньою цілістю, що творить власне буття, власний неповторний світ. Зазначений онтологічний і світовий вимір – невід'єм­на ознака справжнього високого кохання: не відчувши його унікальність, неможливо осягнути любов у кожно­му з її конкретних спалахів, від історії Ромео і Джульєт-ти аж до наших часів; і кожного разу, коли щасливі закохані йдуть вулицями рідного міста, гуляють у лісі, читають вірші тощо, вони творять навколо себе свій особливий світ, творять його раз і назавжди (якщо любов загине, цей світ болісною примарою довго, можливо впродовж усього життя, нагадуватиме про себе колишнім коханцям).

Мова в нас досі йшла власне про статеву любов, однак і в інших різновидах любові її специфіка як довершеного спілкування, що буттєво обґрунтовує саме себе, постає із цілковитою очевидністю. Багато кому відоме, зокрема, з власного досвіду благодатне почуття, що огортає людину, яка повертається в батьківський дім, – почуття призабутого, притишеного, але такого рідного світу зворушливого повсякденного піклування, терплячої, всепрощенної батьківської любові.

Як зазначається в літературі, для традиційної украї­нської культури загалом показовим є акцентування ролі давнього «материнського права», що зумовлює певну «десексуалізацію» кохання і відносне переважан­ня парадигми материнської (відповідно синівської, дочірньої) любові над статевою . Проникливе зобра­ження такого традиційного ідеального «світу любові» ми знаходимо, наприклад, у хрестоматійних рядках Кобзаря:

.Сім'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає, Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.

Здатність любові творити власний світ цілком при­родно веде до інтерпретації її як універсального косміч­ного принципу, що поєднує всі компоненти буття в гармонійне світове ціле. Ми вже згадували таку універ­салізацію любові у філософії Емпедокла; загалом подібне її осмислення нерідко можна зустріти в історії людської думки: так, його поділяли грецькі орфіки (з VI ст. до н. е.) й мудреці давнього Китаю; Арістотель учить про вселенську любов до нерухомого пер-шодвигуна, що знаходиться в центрі світу; стоїк Посі-доній (близько 135–51 до н. е.) розробляє вчення про всесвітню «симпатію» речей і природних стихій, що справило глибокий вплив на європейську думку аж до епохи Ренесансу й Нового часу (Й. В. Гете). Зрештою, наше відчуття краси й величі, що втілені в заключному рядку «Божественної комедії» Данте: «Любов, що рушить Сонце і світила», – свідчить про те, що тема цієї космічної світотворчої любові залишається по-людськи зрозумілою і для нас.