Сторінка
2

Сенс життя

Отже, сенс життя можна визначити як стійку, доміную­чу спрямованість моральної свідомості, що безпосередньо ви­являється у соціальній діяльності особистості чи суспільної групи і має соціальну цінність. Сенс життя зумовлює провідні ціннісні орієнтації і стратегічні цілі як граничні підвалини ви­бору способу життя. Базою індивідуального вибору сенсу жит­тя є відображення у свідомості людини об'єктивних основ людського буття, подолання суперечностей між вимогами су­спільного ідеалу і змістом власної діяльності, суб'єктивними задумами і об'єктивними результатами і, нарешті, рівень ро­зуміння і обгрунтування свого призначення і покликання, по­кладання цілей і перспективи власної життєдіяльності у кон­тексті життя суспільства, соціальної групи, референтного оточення.

Щастя — це вищий прояв реалізації сенсу життя осо­бистості. Без усвідомлення сенсу людського буття неможливо зрозуміти, яким чином людина може бути щасливою.

В уявленнях про щастя перевагу має емоційний, почуттє­вий бік моральної свідомості, що відбиває високий ступіньвнутрішньої задоволеності людини всією своєю життєдіяль­ністю чи окремими її моментами на основі самореалізації особистих потреб і здібностей, інтересів і цілей, бажань та ідеалів. Визначення нормативного змісту щастя було головним завданням з моменту його виникнення. Мислителі прагнули з багатьох індивідуальних уявлень вивести загальне поняття іс­тинного людського щастя. Як же історично ставилася пробле­ма щастя?

Сократ говорив, що щастя — зовсім не радість, задоволен­ня, воно — в іншому: у внутрішньому стані душі, у володінні чеснотами, головна з яких — справедливість. Мислитель був переконаний, що щасливим може бути тільки людина пре­красна душею, справедлива, та, чия душа не зачеплена злом, або, поступившись, прагне звільнитись від зла. Справжнє, іс­тинне щастя — це турбота про свою душу, орієнтація на ро­зум, істину і доброзичливість, прагнення завжди залишатися людиною, зберігати свою внутрішню гідність.

Платон також вважав, що щастя — доброчинність, а най­вища чеснота — справедливість. Саме вона — справедливість, є ключем до щастя, філософ знаходить справедливість у дер­жаві що об'єднує усіх індивідів у єдине ціле, що приборкує ін­дивідуалізм у різних його проявах і здатна, за Платаном, за­безпечити щастя. Але у Платона це щастя не особисте, а щастя цілого, держави.

Інших поглядів дотримувався Епікур: краса почуттєвої на­солоди, захоплення життям — ось цінності людської душі, яка не вічна, вона розпадається, зникає у вічності, а щастя — явище земне, прижиттєве. Проте, наполягаючи на насолоді, Епікур на живу, яскраву стихію почуттів накладає заборони і норми розумного, стверджуючи, що, якщо жити розумно і морально, можна жити приємно. І йде далі. Блаженство і щастя — це шлях до свободи, звільнення від страхів, журби, страждань. Епікур виступив проти святого: він прагнув звіль­нити людину від страхів перед невідомим — волею Богів, Ро­ком, Долею — і відкрити шлях до віри в себе. Саме власна свобода від страхів, заборон робить людину щасливою. А щас­лива людина не буде вершити зло.

Християнська релігія забороняла людині любов до самої себе, почуттєві радощі та задоволення. Земне життя коротко­часне і завдання в нього інші: підготовка собі раю в іншому, потойбічному світі, де і очікує щастя. Гуманісти Відродження, а слідом за ними — французькі матеріалісти повстали проти цієї догми. Вони були свого роду продовжувачами ідей Епіку-ра, але їх світогляд був дітищем свого часу, де вихідною проб­лемою був пошук можливості сполучення особистих і суспіль­них інтересів, особистого і суспільного щастя. Вони вважали, що справа держави розсіяти ілюзії, створити ідеальні закони і досконале виховання, що спонукає до дійсного щастя.

Канта хвилювала антитеза: обов'язок — особисте щастя. Він розводить ці поняття, вважаючи, що щастя абсолютно вклоняється вигоді, користі, зраджує добро, тобто суперечить моральності. Найпрекрасніше в людині — служіння обов'яз­ку, вірність йому всупереч пристрасті, успіху. За Кантом, щас­тя — це моральне щастя, воно дається людині за морально гідне життя.

Гегель зв'язує цю проблему з призначенням людини. При­значення людини як розумної, духовної істоти Гегель бачить у її здатності активно втручатися у зовнішні обставини, підко­ряти їх собі, вільно обирати долю, прилучатись до світу люд­ської культури. На цьому шляху людина стикається з безліччю суперечностей, але розум дозволяє не ховатись від них, а пе­реборювати. Щастя пробивається крізь муки і страждання, воно активно, діяльно працює для свого здійснення.

Матеріалістичне осмислення історії людського суспільства К. Марксом і Ф. Енгельсом розкрило нову сторінку в обгрун­туванні існуючої суперечності між особистим і суспільним, щастям і обов'язком, викриваючи сутність людського салювід-чуження, роздвоєння. Філософи стверджували, що зміна люд­ського життя, знищення матеріальних суперечностей неод­мінно призведе до зникнення моральних суперечностей. І ця форма існування суспільства — комуністична — може бути досягнута спільною працею індивідів, для яких дане завдання стає особистою потребою й ідеалом. У прагненні до комуніс­тичного ідеалу людина все більше наближається до справж­нього, істинного щастя. «Щастя — це боротьба», — коротко сформулював Маркс.

Виведення формули щастя — класична філософська проб­лема. Множинні спроби реалізації теоретичних схем загально­го щастя не завершувались успіхом. Нові теоретичні схеми не відповідали потребам більшості. Філософська формула щастя передбачає щастя нелегке, важке, можливість бути щасливим за будь-яких умов життя і приписує тому, хто бажає щастя, остерігатися зовнішніх благ, обмежувати свої потреби, уника­ти задоволень. Повсякденні ж уявлення про щастя, навпаки, сподіваються на вдачу, щасливий збіг обставин, на досягнення всього, до чого притягує і чого хотілося 6 мати. Ці два боки щастя завжди співіснують у суспільній свідомості, підтвер­джуючи і спростовуючи один одного, перетворюючись в осо-бистісних розуміннях. Особливість щастя полягає в тому, що для нього немає рамок, воно завжди нове, несподіване, непов­торне, воно в постійному русі, становленні. Розуміння щастя одного індивіда не співпадає із розумінням іншого.

Зв'язано це з тим, що щастя суб'єктивне, індивідуальне за формою переживання, але об'єктивне за змістом. Як поняття моральної свідомості, щастя за своїм об'єктивним змістом спирається на деякі загальні уявлення і закономірності щасли­вого життя, які присутні в суспільному досвіді й безпосеред­ньо впливають на індивідуальні мрії, завдання, ідеали. На­приклад, задоволеність своєю роботою, радість спілкування з друзями, щастя сімейного життя тощо опосередковуються об'єктивною соціальною, моральною цінністю цих форм люд­ського життя (праці, дружби, сім'ї тощо). Що ж може бути загальним у понятті щастя?