Сторінка
2

Етика як філософська наука

альною для моралі залишається, як неважко переконатися, її сут­нісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією немає й підстав говорити про мораль загалом. По-друге, в наведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді, мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним чином оцінені, причому саме у зв'язку з розглянутим її практичним спрямуванням. Яку краватку я зав'яжу сьогодні, підете ви на балетну виставу чи на концерт рок-музики, вам чи вашому приятелеві віддасть перевагу дівчина, котрій ви симпа­тизуєте, — всі ці життєві обставини, як і безліч подібних їм, такій оцінці не підлягають, і елементарна людська тактовність полягає в тому, щоб не тягти мо­раль туди, де їй робити нічого. Навіть щонайістотніші якості людини, як помітили ще давні стоїки, з погляду моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як щось нейтральне. Життя, здоров'я, насолода, сила, ба­гатство — все це, на думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом для моралізу­вання. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини, оцінювати саме як добру або злу, справедливу чи несправедливу, відповідальну чи безвід­повідальну — мораль вступає у свої права. Щоправда, як видно із сказаного, критерій оціню-ваності як такої все ще залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім. Отже, будемо рухатися далі. Третій суттєвий момент наведеного визначення по­в'язаний з осмисленням моралі як особливого відношен­ня людини до дійсності. Розглянемо цей момент детальніше. Загалом ми звикли до того, що якість моральності чи аморальності приписується, як правило, стосункам між людьми. Ми звикли, що до сфери компетенції моралі входять відносини особи з особою, особи з групою, до якої вона належить, від сім'ї або виробни­чого колективу до соціальної верстви, нації, суспільства загалом — але не далі! Самоочевидне, здавалося б, розуміння моралі як певного аспекту міжлюдських стосунків нам пропонують енциклопедії, словники, підручники. Проте чим далі, тим більшою мірою дається взнаки його істотна неповнота. Придивимося, насамперед, до відносин людини з представниками природного світу. Ось якийсь негідник знущається з беззахисної і безсловесної живої істоти — але ж чи маємо ми, власне, право називати таку людину негідником, тобто морально кваліфікувати її дії відпо­відним чином? Усупереч елементарному людському чуттю, доне­давна наша етика не мала простої й ясної відповіді на подібні запитання. Адже нещасні кіт чи собака не є суб'єктами моральних відносин! І для засудження відвертого неподобства вчені шукали обхідні шляхи. Доводили, зокрема, що жорстоке ставлення до тварин неприйнятне тому, що воно розвиває в людині відпо­відні загальні схильності, призвичаює її до жорстокості взагалі, яка потім може бути перенесеною і на ставлен­ня до інших людей. Або ж руйнування природи й нищення живих істот засуджувалося на тій підставі, що природне середовище є корисним, життєво необхідним для людини, тому той, хто його нівечить, тим самим завдає шкоди й інтересам людського суспільства. В результаті утверджувався типово егоїстичний підхід: якщо не хочеш для себе неприємностей, не псуй те, що може тобі знадобитися. Хоча в крайньому разі, заради більш очевидних і нагальних власних потреб або ж просто задля розваги — можна й не зважати на таку дуже відносну заборону. В крайньому разі — але який раз для грішної людини не крайній? Потрібна була нинішня глобальна екологічна криза, що поставила на край небуття людство, а з ним і все життя на Землі загалом, щоб ми належним чином усвідомили просту, зрештою, обставину: природу в принципі врятувати неможливо, якщо вбачати в ній лише певну корисну для людини річ, якщо не визна­вати за нею статусу самоцінності, не розглядати її як суб'єкт потенційно безмежної сукупності моральних зв'язків. Тільки нині ми почали усвідомлювати всю правоту магістральної традиції світової етичної думки, що від давніх Вед до Альберта Швейцера стверджувала шєтет, благоговіння перед життям у найрізноманіт­ніших його проявах. Коли за примхою начальства не­долюдки з вертольотів розстрілюють у степу беззахис­них сайгаків — згадаймо відомий роман Ч. Айтматова «Плаха», — це є кричущим злочином проти основ моральності незалежно від будь-яких міркувань про можливі наслідки цього для самої людини. Коли хімкомбінат отруює своїми стоками прекрасне озеро, гублячи все живе в ньому, — це неподобство й гріх, незважаючи на те, чого більше матиме від цього сьогодні людина — шкоди, а може, й користі. Так само коли завзяті прихильники нового руйну­ють чи спотворюють пам'ятки старовини або ж просто прирікають їх на загибель — це не просто антикультур­не діяння, що духовно спустошує нинішні й обкрадає майбутні покоління; це й моральний злочин проти тих, хто колись вкладав у спорудження цих пам'яток свої працю та досвід, серце та душу, — будував церкви й молився в них Богові, жив у своїх містах, захищав їх від ворогів. Загалом, нині ми бачимо, як найгострішого мораль­ного значення набувають, здавалося б, найіндиферент­ніші до моралі ланки й аспекти взаємодії людини й дійсності —в економіці, в політиці, в науковому пізнанні тощо; космічне самоусвідомлення сучасного людства неминуче висуває перед ним і проблему морального осмислення своїх відносин як з рідною планетою, так і з Сонячною системою і Всесвітом у цілому. Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проб­лем спонукають до перегляду антропоцентричної пара­дигми в етиці (тобто однобіч