Сторінка
2
2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної діяльності з’явилася на території України в часи Київської Русі, і прийшла вона сюди разом із християнством із Візантії – православної грецької держави, що утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого, деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової мудрості. Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними і премудрість набули особливого соціального статусу.
Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва тривалий час уживалися в українській культурі із християнством; можна стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції та риси характеру давніх слов’ян, сформовані на основі язичницького світогляду на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських ідей в Київській Русі:
Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у поєднанні із давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.
Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості, вищої істини; таке сприйняття філософії сприяло появі її особливого типу, характерного для давньоруської культури – “філософствування у Христі”, коли вищі духовні цінності поставали невід’ємними від життя, так, що життя повинно було їх демонструвати та підтверджувати, а вони повинні були давати найперші смислові засади життя.
На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного системотворення; будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню життя, а тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та життєвої настанови.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні згадати найперший давньоруський літопис – “Повість минулих літ”: тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та світоглядні людські уявлення. Цікаво відзначити й те, що цей літопис починається із звернення до історії світу в цілому (його творення та ін.); це свідчило про те, щоісторія русичів розглядалася в контексті загальної всесвітньої історії. В цьому літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри князем Володимиром. Посланці князя до різних народів розповіли наступне: “Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий. І недобра віра їх. І прийшли до німців, і бачили, як відправляють службу божу, а краси не бачили ніякої. І прийшли ми в Греки, і водили нас туди, де служать Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нею” (Повість врем’яних літ. – К., 1990. – С.173). І хоча описане літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги на аргументі краси є досить красномовним: він, власне, засвідчує про давні корені українського естетизму, що постав зрощеним із релігійністю.
У відомому зібранні текстів “Ізборник Святослава 1073 р.” вміщений виклад твору Арістотеля “Категорії” із коментарем неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчує про шанування книжкової (філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь не лише проводив своє дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір “Слово про закон та благодать” Київського метрополита Ілларіона (1030-1050 рр.) був надзвичайно популярним у Давній Русі, оскільки до нас дійшов він у 52 списках. У цьому творі автор також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес: він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, а на другому, керуючись безмежною любов’ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій людині, подарувавши їй подвиг Христового розп’яття, тобто благодать. Тепер людина наставляється вірою та любов’ю. Метрополит оспівує християнський вибір Володимира Великого як свідчення з’явлення благодаті на землях Київських; вітає він також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого. Із першої третини Х ст. дійшов до нас “Шестидень” Іоанна, екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога, що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та духовне, а в духовному проходить поділ на живе та розумне. Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі складові світу. В цьому творі стверджується також, що світ являє собою єдність відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами нематеріальних сутностей. “Повчання” Володимира Мономаха, (кінець ХІ ст.), розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови, де все, по-перше, має своє місце та призначення, а, по-друге, постає індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє життя у злагоді із світом, тобто шукати гармонії та злагоди, не втрачаючи свого обличчя. У “Посланні Никифора, метрополита Київського, князю Володимиру Всеволодичу (Мономаху)” (ХІІ ст.) ми зустрічаємося із намаганням осмислити природу людини: головне в людині – це душа, що складається із розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю (бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі. Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух, - всупереч типовим середньовічним уявленням). У “Посланні пресвітеру Формі” Климента Смолятича чи не єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних істин простим людям, бо клірики розуміють його на більш високому рівні. Проте найважливішим у цій справі постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків, серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у владі, а у “стяжанії мудрості”. “Слово Данила Заточеника” – наступний популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не встановлено, як залишається невідомим ім’я князя, до якого він звертається. “Слова” – твір, що засвідчує появу в Київській Русі думки про важливу роль в суспільному житті світської інтелігенції. Головна думка твору – утвердження мудрості й розважливості, основних чинників розвитку суспільства: “Серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю… Не зри на зовнішність мою… Я, пане, хоч одежею вбогий, та розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене… Мужа мудрого посилай і мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся за ним іти… Не висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють, не орють і в житницю не збирають… Що в міх утлий лити, що глупого вчити”. У творі “Житіє Кирила філософа” привертає до себе увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання візантійського імператора: “Філософе, хотів би я дізнатися, що є філософія?”, Кирило відповідає: “Божим і людським речам розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога…”. До цього Кирило додає, що філософія – це вміння сказати у небагатьох словах речі великого розуму.
Завантажити реферат