Сторінка
7

Категорії діалектики

Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня та зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.

Форма нерозривно пов'язана зі змістом, а через нього — з сутністю. Зауважуючи це, В. І. Ленін писав: "Форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше залежно і від сутності ."

Згідно з діалектикою, "зміст" і "форма" перебувають в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу.

Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом певну кількість елементарних частинок, які взаємодіють одна з одною й розташовані в чіткому порядку. Внаслідок цього формується структура — форма атома, характерна для певного хімічного елемента.

У живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції й органа. Коли характеризується тіло в статиці, в його просторових зв'язках, категорія "форма" виражається поняттями "структура", "будова" тощо. Найближчим до цих категорій є поняття "організація" (спосіб зв'язку елементів змісту в його русі й розвитку).

У суспільних явищах теж маємо справу з єдністю змісту і форми. Всезагальний характер цих категорій проявляється в тому, що вони є необхідними формами мислення в будь-якій галузі науки.

Зі сказаного випливає, що зміст входить у форму як його об'єктивна основа, а форма входить у зміст як його організація. Немає безформного змісту, як і немає безформної речі. Форма не існує сама по собі. Вона позбавлена будь-якої цінності, якщо не є формою змісту. Тому не можна погодитися з тими, хто відриває форму від змісту й наділяє її самостійним існуванням.

Основою взаємозв'язку змісту і форми є положення про визначальну роль змісту. Саме він є провідним, вирішальним чинником у єдності форми та змісту. Зміна й розвиток предмета чи процесу зачіпає зміст. Зі зміною змісту змінюється й форма. Сама ж зміна змісту є, звичайно, результатом внутрішніх протиріч. Зміст, змінюючись, здійснює формоутворюючий вплив. Особливо це яскраво проявляється в біології. В живих організмах основну роль відіграють функції, які виконують морфогенетичну діяльність. У розвитку суспільства під впливом праці теж відбувалися зміни форм органів людини. Форма руки, її будова змінювалася під впливом зміни її функцій, які постійно ускладнювалися під впливом нових трудових операцій. Про домінуючу роль змісту щодо форми свідчить увесь розвиток суспільного життя.

Положення про первинність змісту щодо форми має велике значення для науки й практичної діяльності. Проте форма не є чимось байдужим, пасивним щодо змісту. Варто нагадати про роль виробничих відносин у розвитку суспільства, "форм" суспільної свідомості стосовно базису, вдосконалення організаційних форм суспільної діяльності тощо.

Гармонія форми і змісту виявляється всюди й в усьому, їх неможливо розривати, оскільки це призводить до перебільшення ролі форми. Коли форма стає самоціллю, це веде до формалізму, який становить небезпеку, особливо в мистецтві.

Наукова філософія показує, що форми існування й розвитку об'єктивного світу надто різноманітні. Часто один і той же зміст суспільного життя проявляється в різних формах. Тому необхідно вести боротьбу з фетишизацією застарілих форм, виявляти гнучкість, запроваджувати нові форми, яких потребує життя, вміло поєднувати нові форми з тими, які ще не вичерпали себе.

Отже, зміст і форма є невід'ємними сторонами речей, процесів, явищ об'єктивного світу. При цьому зміст відіграє визначальну, провідну роль щодо форми. Самій же формі притаманна певна самостійність і вона впливає на розвиток змісту. Будь-який зміст може проявлятися в різноманітних формах.

7. Ціле й частина. Елемент, структура, система

Завжди вважалося, що для того, аби пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, потрібно дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії використовувалися поняття "просте — складне", "частина — ціле". Тривалий час просте вважалось елементарним, тобто таким, у якому відсутні частини, а складне — таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.

На певному історичному етапі було встановлено, що ціле — це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта — це ще не сам об'єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто призводили до її містичного тлумачення.

З часом все більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено,

що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.

Було встановлено, що різним типам зв'язків між частинами відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках. Орієнтація на принцип цілісності дає змогу подолати обмежені способи з'ясування, що мали місце свого часу: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).