Сторінка
3
Австрійського філософа Людвіга Вітгенштейна нині називають одним із самих значних, оригінальних та глибоких мислителів, твори якого нечисленні, але багаті думками, дуже вплинули на філософію другої половини XX століття. До мовних проблем він ішов не від лінгвістики, як Ф. де Соссюр, а філософським шляхом, міркуючи приблизно так. Всі наші знання про світ і своє відношення до світу ми виражаємо мовою. Можна припустити, що є однозначна відповідність між станом дійсності і якоюсь формою його вираження в мові. Тоді слід з’ясувати правила, за якими будуються осмислені речення, тобто такі, що відповідають дійсному стану речей. Філософ може логічними засобами немов просвітити мову і виділити в ній те, що несе в собі відповідність висловлювання й дійсності, і те, в чому такої прозорої відповідності нема. Вже в передмові до своєї першої книги “Логіко-філософський трактат” Вітгенштейн вказує: “Те, що взагалі може бути сказано, може бути сказано ясно, про те ж, про що сказати неможливо, про те слід мовчати”.3 (3Витгенштейн Л. Логико-философский трактат//Витгенштейн Л. Философские работы. Часть I. М., 1994. С. 3.) Спочатку Вітгенштейн більше зосередився на першій частині цього висновку й досліджував умови логічного прояснення думки, вважаючи, що якраз у цьому полягає завдання філософії, і речення, як результат такої роботи, “показує логічну форму дійсності”. У наступному своєму творі “Філософські дослідження” Вітгенштейн звертає увагу на те, що уявлення про відповідність правильного речення й дійсності надто ідеалізовані. Насправді має місце обмеженість нашої здатності здобути ясність виразу і тим самим перенести його на дійсність. Ця обмеженість випливає з набагато складнішої природи мови і різноманітних практик її використання. В той же час автор не відмовляється від дослідження мови, бо границя можливості вираження думки може бути проведена тільки у мові. На цьому етапі він вбачав завдання філософії у визначенні границь мови, у межах яких взагалі можуть складатись осмислені висловлювання. Розуміти висловлювання – значить розуміти мову, а розуміти її – означає володіння деякою “технікою”, правилами гри. Користування мовою Вітгенштейн відносить до різновиду гри. ”Мовна гра” – це не якась забава, “мовною грою” він називає мову і досить серйозні життєві дії, з якими вона переплетена. “Термін “мовна гра”, стверджує автор, - покликаний підкреслити, що говорити мовою є компонент діяльності або форма життя”.1 (1Витгенштейн Л. Философские исследования//Витгенштейн Л. Философские работы. Часть I. М.,1994. С.90.)
У мові має місце незчисленна множина типів речень. І ця множина не є чимось усталеним, раз і назавжди даним, навпаки, виникають нові типи мови, а ще можна сказати, нові мовні ігри, в той час як інші застарівають і забуваються. Формально одні й ті ж слова в різні часи і в різних ситуаціях набувають різного значення, а значення слова – це його вживання у мові, це увесь той життєвий контекст, який відомий користувачам мови в певний період і в певній ситуації. Візьміть, скажімо, вираз “я боюся”. Що значить “я боюся”? У якому контексті зустрічаються ці слова? З’ясовуючи його, ми могли б довго уточнювати смисл: чи є вираз криком від переляку; чи є він повідомленням про нинішній душевний стан, чи про загальний життєвий фон; а може тут ідеться про позування якогось манірки. Ніщо й ніхто не дасть нам єдино вірних уроків користування мовою й розуміння значень слів. Філософія аж ніяк не може зазіхати на дійсне уживання мови, вона може її тільки описувати і залишає все так, як воно є. Що може філософія дати людині – це прояснити деякі правила, за якими ведуться “мовні ігри”, бо вони утворюють цілі комплекси за типом “сімейної схожості”. Що ж стосується власне філософських фраз, то насправді вони є “невисловлюваннями” (або “псевдовисловлюваннями”), але усунути їх з мови неможливо, бо в роботі людського інтелекту час від часу з’являється потреба зробити філософську заяву, виголосити щось вагоме.
Англійський філософ Джон Остін (1911-1960) був представником оксфордської школи філософії повсякденної мови і одним з творців теорії мовленнєвих актів.2 (2Див. Остин Дж.Л. Слово как действие//Новое в зарубежной лингвистике. Вып.17. Теория речевых актов. Сборник. М., 1986. С.22-129.) Як і інші представники зазначеної школи, він теж виступав за поглиблення наших уявлень про смисл і значення мовних виразів, про границі між осмисленими й безглуздими виразами. Об’єктом дослідження у теорії мовленнєвих актів є акт мови, коли промовець виступає зі своїми реченнями в ситуації безпосереднього спілкування зі слухачем. Саме тут часто з’являються випадки, коли речення є не дескриптивним (таким, що щось описує, констатує), а перформативним (від англ. perform – виконувати, здійснювати, робити). До висловлювань першого типу ми сміливо можемо застосувати критерій істинності, до других – ні. Хоч вони з цієї точки зору здаються безглуздими, але мають надзвичайно важливе значення в житті людей. Перформативні висловлювання одночасно з простим промовлянням виконують і якусь дію, наприклад: “Іменую тебе .”, “Обіцяю, що .”, “Призначаю вас .“, “Оголошую збори відкритими (закритими)”, і після такого роду промовляння дійсно з нами й навколо нас щось змінюється. До таких виразів ми можемо застосувати не критерій істинності, а критерії дійсності (недійсності), відвертості (нещирості), здійсненності (нездійсненності) тощо.
Остіна цікавило вивчення відносин між користувачем мови і лінгвістичним виразом. Для кращого розуміння специфіки таких відносин він розрізнював локутивні, іллокутивні та перлокутивні мовленнєві акти. Акт “говоріння” (як такий, сам по собі) пропонується називати здійсненням локутивного акту (від лат. locūtio – розмова, мова; вимовляння). Здійснюючи локутивний акт, ми найперше мову просто використовуємо. Але як у даному конкретному випадку ми нею користуємось? Є велика кількість функцій або способів використання мови. Так ми можемо запитувати й давати відповіді; інформувати, запевняти й попереджати; оприлюднювати рішення чи намір; оголошувати вирок; призначати, благати, критикувати. Для нас важливо, чи йдеться у мовному спілкуванні про пораду, про просту пропозицію, чи про прямий наказ; для нас суттєво, чи мала місце тверда обіцянка, чи тільки проголошення невизначеного наміру. Той аспект, який стосується здійснення якогось акту під час “говоріння”, пропонується називати іллокутивним актом. Однак є й ще один аспект, на якому наполягає Остін. Вимовляння якихось слів часто, і навіть звичайно, спричиняє наступний вплив на відчуття, думки або дії аудиторії, і це може бути розрахований, навмисний, цілеспрямований ефект. Здійснення акту цього типу можна назвати перлокутивним актом, або перлокуцією. Наступні приклади показують специфіку кожного акту у процесі промовляння і його сприйняття:
1. “Він сказав мені: “Допоможи їй!”. – локуція.
2. “Він наполіг (чи порадив, наказав тощо), щоб я допоміг їй.- іллокуція.
3. “Він умовив мене допомогти їй”. – перлокуція.
Завантажити реферат