Сторінка
5

Сенс (смисл) життя. Життя, смерть і безсмертя в контексті призначення людини в світі

На завершення розгляду питання звернемось до згаданого ще на початку цього викладу “безсмертя”, яке ми хотіли пов’язати зі смислом життя. Безсмертя люди частіш за все відносили до прерогативи богів, духів, душі, але не залишали й сподівань досягти коли-небудь власного тілесно-душевного безсмертя. Якщо відкинути трактування безсмертя як соціального безсмертя людського роду за рахунок нескінченої низки поколінь нащадків, що мало кого персонально втішає, то залишається поговорити тільки про можливість індивідуального біологічного безсмертя. Ми не можемо безапеляційно стверджувати, що ніколи і ні за яких обставин людство не подолає смерть, не віднайде засобів продовження життя до бажаних рубежів. Залишимо це науці. З позиції філософії важливо інше: а заради чого людина хотіла б жити вічно, чого їй треба досягати? Чи не наскучить нам довічне життя, як про це вже неодноразово описувалось у художній літературі, коли старезні, але приречені на мандри по вічності люди, більш за все жадали смерті? В культурі уявлення про безсмертя постійно корелюють з еволюцією відношення до смерті. Секуляризація культури, що йде на заміну релігійним догмам про втішну для людей вічність душі, не веде до зниження напруги навколо теми безсмертя, а обертає погляди на науку. Від науки очікують прогресу у розробці засобів максимально довгого відтягуванні смерті (чудо-ліки, еліксири, пересадки органів, добутих різними шляхами, в тім числі завдяки розвитку техніки клонування й тиражування “двійників” тощо) або перенесення життя на потім шляхом тимчасового заморожування (тут сподіваються на успіхи кріобіології), або ж забезпечення здорового й довгого життя за рахунок науково обґрунтованих стандартів харчування, гігієни, фізичної культури тощо. Привертають увагу громадськості й так звані “наукові” підтвердження життя після смерті.1 (1Див., напр., збірку Жизнь земная и последующая. М., 1991.) Здається, що різноманітні марення безсмертям є функцією від кризи смисложиттєвості, від зміни в суспільстві відношення до смерті, про що вже йшлося. Будемо сподіватися, що культура, як це було завжди, успішно подолає ажіотажні прояви страху перед приреченістю людського життя на кінець і гарячкові пошуки засобів до безсмертя, і в той же час залишить за собою функцію допомагати кожній людині у достойному проживанні відміряного земного шляху.

Література:

Агацци Э. Человек как предмет философии//Вопросы философии, 1989, №2.

Андреев И.Л. Происхождение человека и общества. М., 1988.

Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. М., 1992.

Бодрийяр, Жан. Символический обмен и смерть. М., 2000.

Веркор. Люди или животные? М., 1957.

Жизнь земная и последующая. М., 1991.

Зильбер А.П. Трактат об эйтаназии. Петрозаводск, 1998.

Зиммель, Георг. Созерцание жизни. Четыре метафизические главы. Глава III. Смерть и бессмертие//Георг Зиммель Избранное. Том второй. Созерцание жизни. М.,1996. С. 77-116.

Лакс Дж. О плюрализме человеческой природы//Вопросы философии, 1992, №10.

Лоренц К. Агрессия (так называемое “зло”). М., 1994.

Мемфорд Л. Техника и природа человека//Новая технократическая волна на Западе. М., 1986. С. 225-239.

Методологические проблемы исследования антропогенеза. Киев, 1991.

Морен Э. Утраченная парадигма: природа человека//Философская и социологическая мысль, 1995, №5-6.

Проблема человека в западной философии. М., 1988.

Рикёр П. Человек как предмет философии//Вопросы философии, 1989, №2.

Розин В.М. Новая концепция происхождения человека и сознания//Социально-политический журнал,1993, №5-6.

Сержантов В.Ф. Человек, его природа и смысл бытия. Л., 1990.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека. М., 1987.

Франк С.Л. Смысл жизни//Франк С.Л. Духовные основы общества. М., 1992.

Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. М., 1994.