Сторінка
4

Філософія буття. Людина

рію, культуру, прогрес суспільства. Але цю ідею не слід розуміти як заклик розчинити себе у загальному благі. Швидше її можна розглядати як вказівку на необхідність знайти ту міру особистого та загаль­ного, що дозволила б подолати дві крайні життєві настанови: самозаперечен­ня особи перед історичними формами життя, які прийняті як зовнішній авторитет, та самоутвердження її всупереч усіх історичних форм та автори­тетів. Цю ідею розвивало багато філософів, які належали навіть до проти­лежних напрямків (наприклад, матеріаліст Карл Маркс та релігійний філо­соф Володимир Соловйов). Глибоко розкрив зміст настанови Семен Франк, який підкреслював, що служіння навіть абсолютному початку, в якому лю­дина сама не бере участі і яке не прикрашає і не зігріває її власного життя, не може надати сенсу останньому. Але й одне лише благо у суб'єктивному сен­сі - суб'єктивна насолода, радість, щастя - також не дарує сенсу, тому що навіть найбільш щасливе життя отруєне мукою питання «навіщо?» і не має сенсу в самому собі. Люди прагнуть до того, що можна назвати задоволен­ням, поповненням людської душевної порожнечі та нудьги, саме до осмисле­ного, об'єктивно повного самодостатньо цінного життя. Вище благо не може бути нічим іншим ніж самим життям, але не життям як безглуздим проце­сом та одвічним прагненням до чогось іншого, а життям як самоусвідомленої та самопереживаємої повноти задоволення в собі. Отже, ідея загального блага трансформувалася у принцип самоцінності та самоцільності життя як основи вирішення питання про її сенс. У різних філософських напрямках принцип самоцішюсті життя має різне смислове навантаження. Іммануїл Кант, Федір Достоєвський та інші під­креслювали моральний аспект. Володимир Соловйов зазначав, що «ніяка людина ні за яких умов і ні на якій основі не може розглядатися як лише засіб для будь-якої сторонньої мети - не може бути лише засобом чи знаряддям для блага іншої особи, чи блага класу, ні нарешті, для так званого загального блага, тобто блага більшості інших людей». Ця ідея стала фунда­ментальним принципом сучасного гуманізму. Але принцип самоцінності життя повинен бути доповнений принципом його самоцільності. Тому що емпірич­не життя, як писав Семен Франк, з його короткочасністю та відривчастістю, неминучими тяготами та нуждами, з властивим йому прагненням до чогось, Що є поза його межами, зрозуміло, не є самоціллю і не може нею бути; навпаки, перша умова осмисленості полягає саме в тому, щоб зупинити безглузду гонитву за самим життям, безглузду розтрату його для нього самого, а віддати його служінню чомусь вищому, що має виправдання у самому собі. Але це вище, у свою чергу, повинно бути життям - життям, у яке ввійде та яким повністю просякнуто наше життя. Життя у благі, чи благе життя, чи благо як життя - ось мета прагнень людини. Франк розвиває властиву для ідеалізму та релігійної філософії ідею про необхідність Абсо­лютного Блага для обгрунтування осмисленості життя. У марксизмі, де збе­рігається гуманістичний зміст положення про самоціпність та самоцільність життя, підкреслюється його онтологічний потенціал для доказу положення про те, що життя не має мети поза власними межами і є самоцільним (утворює єдність життя особистого, суспільного, природного, тобто є ціль­ним життям універсуму), не потребує ніяких надприродних абсолютних підстав, тобто для виявлення сенсу життя не обов'язково звертатися до Бога, Абсолютного Духу, Абсолютного Блага тощо. Вже наслідок того, що життя - це природно-історичпий факт, воно самоцінно само по собі і тим самим має сенс. Не заперечуємо світоглядницького права обох позицій на існування, але зазначимо, що кіпцеві основи осмислеиості життя у них зали­шаються не обґрунтованими. Адже буття Бога можна лише постулювати, рівно як і його відсутність, на це вказував ще Іммануїл Кант. У кращому разі можна доводити існування Абсолюту (Блага, Добра, Розуму тощо), виходя­чи з їх необхідності (інакше життя буде безглуздим, мораль - аморальною), але в інакшому разі логічний ланцюг перетвориться па логічне коло, коли існування одного виводиться з існування іншого, та навпаки. Отже, розумін­ня кінцевих підстав осмислепості життя - це питання віри. Але як би не вирішувалось це питання, повинно зберігатися визнання самоцінності та самоцільпості життя в руслі постулювання у такій єдності особливого та за­гального, всезагального. Обміркування проблеми виявлення сенсу життя передбачає і уза­гальнення можливих шляхів надання життю сенсу. Віктор Франкл, засновник сучасної логотерапії, виділяє такі можливі шляхи: по-пер­ше, це те, що людина дає світу (творчість та її результати); по-друге, це те, що людина бере від світу (переживання цінностей, любов); по-третє, те, як вона ставиться до життя (позиції, які вона обирає віднос­но того, що вона не в змозі змінити, а може лише оцінити). Відповід­но до того відокремлюють три групи смисложиттєвих цінностей: цінності творчості, цінності переживання, цінності відносин. Цінності ставлення людина реалізує, коли опиняється у владі трагічних обста­вин, які не може змінити. Цінності ставлення дозволяють прояснити не тільки сенс життя в цілому, але й конкретних життєвих ситуацій, не втратити сенс життя навіть перед стражданнями, тяжкими життє­вими випробуваннями. Отже, сенс життя завжди можна знайти, але його швидше варто виявити, аніж вигадати, довільно сконструювати. Сенс життя кожної людини унікальний та неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна в тому, щоб знайти та реалізувати сенс життя. Але свободу не можна ототожнювати з свавіллям, її варто сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений та реалізований сенс життя, життєвих ситуацій, проте, слід не тільки знайти сенс, але й реалізувати його. Тому людина обирає не сенс, а покликання, в якому життя набуває сенсу. У знаходженні та реалізації сенсу