Шляхи становлення національної валютно-фінансової системи України. Сучасні проблеми функціонування гривні

Сучасні проблеми функціонування гривні

Новий поворот у розвитку грошового господарства України стався у липні 1990 p., коли було проголошено Декларацію про державний суверенітет, в якій Україна показала своє прагнення мати власну валюту.

У серпні 1991 p., після проголошення Акта про державну незалеж­ність України, було відкрито реальний шлях до здійснення цієї мети.

Першим етапом творення в нашій державі національної грошо­вої системи став вихід України з числа держав, які використовують у грошовому обігу рубль, і запровадження в безготівковий обіг тим­часової (перехідної) грошової одиниці — українського купоно-кар-бованця у листопаді 1992 p.

У березні 1994 p. було засновано Банкнотну фабрику, а у жовтні того ж року на її базі створено Банкнотно-монетний двір Національ­ного банку України, де друкувалися карбованці, згодом — гривні.

Після переходу в грошовому обігу України до купоно-карбованця з часом розпочався активний процес штучного відриву курсу карбо­ванця до долара СІЛА від паритету їхньої купівельної спромож­ності. Різке падіння курсу карбованця щодо долара та інших вільно конвертованих валют пояснювалося багатьма факторами. Це зокрема:

• існування обмеженої групи товарів, імпорт яких міг забезпечи­ти значний прибуток завдяки диспропорції світових і внутрішніх цін;

• високі темпи інфляційних процесів протягом значного відрізка часу і не менш високі інфляційні очікування;

• незацікавленість іноземних інвесторів у вкладенні своїх капі­талів в економіку України;

• втеча капіталів національних підприємців за кордон, де були більш сприятливі умови інвестування капіталу;

• осідання коштів від зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів на валютних рахунках закордонних банків завдяки існуванню не­сприятливого валютного режиму на внутрішньому ринку;

• недостатній розвиток валютного ринку в Україні;

• соціально-економічна та політична нестабільність. Після встановлення наприкінці 1994 p. нового порядку визначен­ня курсу карбованця до долара США, німецької марки, російського та білоруського рублів на підставі результатів торгів на Українській міжбанківській валютній біржі Національному банку України про­тягом року вдалося певною мірою стабілізувати курс карбованця. Однак стало очевидним, що в країні з часом почали розвиватися нові процеси, які порушили нетривку грошово-валютну рівновагу:

на тлі постійного зростання внутрішніх цін у карбованцях на това­ри та послуги (знецінення карбованця) його курс щодо долара або практично не падав, або падав дуже повільно, іноді навіть тимчасово зростав. Сам по собі факт стабілізації курсу національної грошової одиниці вважається у світовій практиці явищем безумовно пози­тивним, тим більше в умовах тогочасної економічної ситуації в Україні. Позитивний ефект стабілізації курсу карбованця відчули на собі всі учасники зовнішньоекономічної діяльності, однак, як пока­зує досвід, цими позитивними моментами найбільше скористалися вузькі кола посередників у перепродажу іноземних товарів та об­ладнання, де здійснювався обіг "долари — товар — карбованці — долари". Серед негативних факторів слід зазначити певне знецінен­ня експортної валютної виручки, а також послаблення і без того невисокої привабливості інвестування національних проектів за участю іноземного капіталу.

Отже, мова могла йти тільки про впровадження повноцінної ва­люти, оскільки штучно підтримуваний купоно-карбованець довго утриматися не зміг би.

Більшість фахівців майже одностайно ставили до майбутньої валюти України цілу низку досить жорстких вимог. Але в того­часній надзвичайно складній економічній ситуації вимагати термі­нового досягнення загальносвітового ідеалу, безумовно, було б перед­часним. І цей незаперечний факт максимально враховувався при визначенні шляхів переходу України до повноцінної валюти.

Найзагальнішою і водночас найскладнішою проблемою успішно­го функціонування будь-якої повноцінної національної валюти є проблема конвертованості. У процесі підготовки грошової реформи в Україні було опрацьовано кілька варіантів запровадження конвер­тованості національної валютної одиниці. Найбільш пристосованим до тогочасної економічної ситуації в Україні був варіант, запропоно­ваний визнаним спеціалістом у галузі макроекономіки та грошово-валютних відносин професором А.С. Гальчинським. Саме цей варіант найбільшою мірою враховував наявні складності трансформації адмі­ністративно-командної економіки в ринкову.

Автор виходив з того, що реальні можливості конвертованості повноцінних державних грошей виникають лише за умови поетапного запровадження нової грошової одиниці на основі використання її паралельного обігу з купоно-карбованцем. Цю систему А.С. Гальчин­ський розглядав як перехідну структуру, що передбачала поступове розширення обігу повноцінних грошей і поетапне обмеження засто­сування карбованця. Введення паралельного обігу дало б змогу:

• забезпечити в умовах економічної кризи відносну стабільність нової грошової одиниці, її достатню купівельну спроможність та конвертованість з моменту введення в обіг;

• прискорити запровадження нових грошей до нагромадження в повному обсязі їх необхідної маси;

• розширювати діапазон та можливості здійснення активної гро­шової політики, сприяти стимулюванню розвитку ринкових відносин, активізації підприємницької діяльності, зміцненню фінансової системи, поглибленню інтеграції економіки України у світовий еко­номічний простір.

Процес забезпечення конвертованості нової грошової одиниці, на думку автора, міг бути суттєво підкріплений успішним проведен­ням приватизації. Майно, що підлягає приватизації, можна було б ефективно використати як товарну основу емісії нової грошової одиниці для здійснення її конвертованості. На цій базі нова грошо­ва одиниця на першому етапі грошової реформи могла бути викори­стана як специфічні приватизаційні гроші, які обслуговують купів­лю та продаж об'єктів державної власності у вигляді валютних сер­тифікатів. За цих обставин висока привабливість об'єктів привати­зації як для резидентів, так і для нерезидентів, що особливо суттєво, дала б можливість упровадити безумовну конвертованість нової гро­шової одиниці, забезпечивши її активний зворотний вплив на про­цеси реформування власності в державі.

Існував й інший підхід, заснований на прикладі країн Балтії, де стабільність, а значною мірою й конвертованість національних валют ґрунтується на золотому запасі. Зокрема, Верховна рада Естонії у свій час прийняла закон про стовідсоткову гарантію крони золотом або іноземною валютою, оскільки західні країни повернули Естонії золотий запас, вивезений перед Другою світовою війною. Жорстко прив'язавши курс крони до німецької марки у співвідношенні 8 крон за одну марку, Естонія паралельно з цим забезпечує конвертованість своєї грошової одиниці на будь-яку іноземну валюту, яка користується попитом. Звичайно, досвід цікавий. Але, по-перше, в Україні золотий запас ще зовсім незначний, а по-друге, щодо пропозиції забезпечення нової валюти золотом, то тут не враховуються процеси демонетизації золота, які відбуваються у світі. Повернення до золотомонетного стан­дарту в одній країні практично неможливе. Подібне явище суто тео­ретично можливе за умови повернення до золотого стандарту ряду країн. Однак і в цьому випадку, як показав досвід, функціонування "золотого блоку", коли всі країни відмовились від золотого паритету та обов'язкового обміну своїх валют на золото, неможливе.

Не менш важливим для повноцінного функціонування валюти є вибір нею валютного курсу. Світова практика підтверджує, що існу­ють дві основні системи взаємодії національних валют:

• система взаємовідносин, що базується на механізмі фіксова­них валютних курсів, яку ще називають сильним варіантом валют­ної угоди;

• взаємодія валют на основі плаваючих валютних курсів, або так звана валютна угода слабкого типу.

Вибору системи взаємодії валют мала передувати відміна обо­в'язкового продажу частини валютної виручки, запроваджена Національним банком. Замість примусового продажу валютної вируч­ки потрібно було ввести її оподаткування. Це стимулювало б екс­порт і сприяло поверненню валюти в Україну. Адже держава за умов примусового продажу одержує валюти набагато менше, ніж могла б мати при ліберальному оподаткуванні. Отже, вихід полягає в розум­ному, ліберальному оподаткуванні валютної виручки. Від цього ви­грають і експортери, і держава.

На першому етапі грошової реформи з упровадження нової ва­люти можливе застосування слабкого варіанта валютної угоди, яка базуватиметься на системі плаваючих курсів, що забезпечуватиме кожній країні широку автономію у проведенні грошово-кредитної та валютної політики. На другому етапі можливий перехід до силь­ного варіанта угоди з фіксованими у визначених межах валютними курсами, які найбільшою мірою сприятимуть стабільності міжнарод­них економічних зв'язків. В обох випадках має забезпечуватися ре­жим практично повної конвертованості валют країн — учасниць угоди.

Інша точка зору відомого економіста, народного депутата Украї­ни професора В.К. Черняка була заснована на тому, що валютний курс має бути не фіксованим і не ринковим, а регульованим, тобто плаваючим у певних межах, визначених на певні короткі проміжки часу (це наближує його до ринкового курсу). Регульованим курс має бути принаймні протягом перехідного періоду, поки в Україні не буде створено повноцінної, стабільної грошової системи. Автор цього підходу посилається на той факт, що у західних країнах курс валют регулювався десятки років. Для цього була створена Бреттон-Вудська валютна система, яка проіснувала з 1944 до 1978 p. Перехід від регу­льованого до плаваючого курсу валют здійснювався поступово.

З усього видно, В.К. Черняк все-таки схиляється до проміжного варіанта встановлення курсу української валюти: не жорстко фіксо­ваний і не вільно плаваючий, а керований у певних межах і протя­гом певних проміжків часу. Саме такого курсу керованого плаван­ня, яке схоже з незалежним плаванням, але при більш активному втручанні центральних банків, дотримуються валюти Греції, Індії, КНР, Південної Кореї, Туреччини, Югославії.

Досить цікавою була точка зору знаного практика банківської справи, голови правління Промінвестбанку України В.П. Матвієнка, який пропонував поетапний перехід до впровадження нової націо­нальної валюти України:

• на першому етапі привести у відповідність до реальної вар­тості усі елементи ціни матеріальних витрат, заробітної плати, амор­тизації і встановити нормальний рівень рентабельності; визначити необхідний обсяг грошової маси та на цій основі вжити заходів, які забезпечать погашення заборгованості між товаровиробниками і покупцями, фінансово-кредитними установами, тобто розчистити економічне поле грошового обігу;

• на другому етапі змінити масштаб цін, але в такій пропорції, щоб не "спалити" напрацьовані капітали державних, комерційних, приватних підприємств, банків, створених на акціонерній основі, а потім обміняти купоно-карбованці на нову валюту України, встано­вивши твердий, фіксований курс національної валюти щодо закор­донних валют.

Разом з цими діями необхідно, на думку В.П. Матвієнка, здійсню­вати активну інвестиційну діяльність за пріоритетними напрямами промислового та сільськогосподарського виробництва.

Як бачимо, між поглядами знаних фахівців є деякі розбіжності, але всі автори одностайні в головному: щоб ефективно функціону­вала повноцінна національна валюта в Україні, потрібно виконати комплекс необхідних умов.

Оскільки Україна знаходиться в Європі й має тісні економічні зв'язки з європейськими країнами, реальним міг бути і варіант "при­в'язки" курсу національної валюти України до будь-якої міцної валюти Європи, а ще надійніше — до валютного кошика євро. Це, по-перше, полегшило б вступ України до Європейського Союзу та, по-друге, у перспективі українська грошова одиниця могла б стати валютою з високим ступенем еластичності. У цьому випадку курс української валюти міг би визначатися на підставі розрахунку вало­вого внутрішнього продукту України за цінами, визначеними в на­ціональній грошовій одиниці України та в євро. А для цього необ­хідно було привести у відповідність до реальної вартості усі скла­дові ціноутворення, поступово орієнтуючись на загальноєвропейсь­кий рівень затрат.

Ідея "прив'язки" української валюти до російського рубля, яку підтримували певні політичні сили, з економічної точки зору не була зовсім безпідставною, оскільки Україна довго перебувала в єдиному економічному просторі колишнього СРСР, який користувався, по суті, російською грошовою одиницею. Однак з політичних позицій ця ідея і на час запровадження гривні, і сьогодні значною мірою була та продовжує залишатися абсолютно безперспективною.

Коли йдеться про впровадження в обіг повноцінної національної валюти України — гривні, то перш за все слід віддати належне її попереднику — українському карбованцю. Саме він, взявши на себе весь інфляційний тягар 1992—1996 pp., гідно, на думку переважної більшості вчених та практиків-банкірів, з високою для нього купі­вельною спроможністю, що підтверджував стабільний його курс про­тягом останніх (дореформених) восьми місяців 1996 p. щодо інозем­них валют та зниження темпів інфляції, передав свою естафету на грошово-валютному ринку новій національній валюті — гривні.

Остання була впроваджена в обіг у результаті грошової реформи, власне першої грошової реформи в незалежній Україні, яка передба­чала повну заміну в готівковому обігу у двотижневий термін грошових знаків попереднього зразка, зміну масштабу цін і переведення всієї національної грошової системи на нову грошову одиницю — гривню.

Саме тепер, коли Україна стала повноправним членом світової спільноти, запровадження власної грошової одиниці яскраво харак­теризує процес відродження незалежної Української держави та сприяє підвищенню її авторитету на міжнародній арені як держави, що має глибокі традиції у творенні власної грошової системи.

Однак з моменту запровадження повноцінної національної ва­люти України — гривні (вересень 1996 p.) головними і практично єдиними факторами підтримання стабільності її курсу стали періо­дичні валютні інтервенції Національного банку України за рахунок валютних резервів та його ультражорстка монетарна політика. Так, щоб запобігти стихійній девальвації гривні. Національний банк Украї­ни з осені 1997 p. почав здійснювати у значних розмірах періодичні валютні інтервенції, які до початку 1998 p. обійшлися НБУ, за деяки­ми оцінками, у 650 млн дол. США.

З плином часу ставала дедалі очевиднішою штучність такої ва­лютної політики. Адже стабільність будь-якої національної грошо­вої одиниці тримається не на одному, а на "трьох китах". Це:

• ефективність та динамізм розвитку національної економіки;

• стабільність функціонування фінансово-кредитної системи;

• наявність достатніх валютних резервів у Центрального банку. Щодо першої передумови, то і після запровадження гривні, еко­номіка України продовжувала перебувати в стані хронічної кризи, незважаючи на те, що було досягнуто певних результатів у прибор­канні інфляції, рівень якої у 1997 p. становив 10,1 %; знизилися також темпи спаду обсягів внутрішнього валового продукту та про­мислового виробництва. Так, у 1997 p. 12 областей України і місто Київ працювали з приростом промислового виробництва, а у першо­му кварталі 1998 p. цей показник становив 1,7 % проти відповід­ного періоду минулого року. У 1997 p. на 5,9 % зріс товарообіг, на 0,5 % — обсяг перевезення вантажів.

Макроекономічна стабілізація створила у другому півріччі 1997 p. сприятливі умови для збільшення інвестицій в економіку. Однак, незважаючи на це, кардинального перелому не відбулося. Причина­ми такого явища стали:

• відсутність реальних кроків у структурній перебудові;

• надто велика кількість адміністративних обмежень економіч­ної діяльності, особливо у сфері малого і середнього бізнесу;

• великі обсяги бартерних операцій в економіці й зростання обсягів взаємозаліків між бюджетом і платниками податків.

Непроведення комплексних реформ на мікрорівні, стримування приватизації і зволікання з переходом до грошових форм її здійснен­ня підривали впевненість як внутрішніх, так і зовнішніх інвесторів у подальших ринкових" перетвореннях, призводили до відпливу ка­піталу.

Поряд із позитивними процесами відносної стабілізації у про­мисловості й деяким зростанням темпів виробництва у 1997 p. та першій половині 1998 p. продовжував залишатися незадовільним головний критерій економіки — фінансовий стан підприємств і орга­нізацій. Адже зростання виробництва має супроводжуватися поліп­шенням фінансового стану підприємств, подоланням платіжної кризи, погашенням заборгованості з виплат заробітної плати.

Однак у 1997 p. кредиторська заборгованість підприємств та організацій України зросла в 1,6 раза. Якщо у 1995 p. збитковими були 12 % від загальної кількості промислових підприємств, то у 1996 p. — 30, а у 1997 — близько 50 %. За підсумками двох місяців 1998 p. були збитковими цілі галузі — чорна металургія, хімічна, нафтохімічна, легка промисловість, індустрія будівельних матеріалів, машинобудування та металообробка. А динаміка рентабельності в агропромисловому комплексі країни становила: 1995 p. — плюс 10 %, 1996 — мінус 11, 1997 p. — мінус 24 %.

Головним завданням державної економічної політики є створення максимально сприятливих економічних передумов для активізації суб'єктів господарської діяльності перш за все на власній території.

Щодо структурної перебудови, то вона відбувалася вкрай незадовіль­но, призводила до небезпечного напрямку структурних змін, насампе­ред у промисловості країни. Так, з 1990 p. по перший квартал 1998 p. частка чорної металургії зросла з 9 до 23 %, а частка продукції ма­шинобудування за цей період скоротилася більш як у два рази. Лише у першому кварталі 1998 p. спад виробництва у машинобудуванні становив 3,8 %, а в чорній металургії його обсяг зріс на 4,1 %.

Одним із найважливіших завдань є якнайшвидше скорочення обсягів бартерних операцій в економіці й ліквідація на цій основі поширеної практики взаємозаліків між бюджетом та платниками податків — суб'єктами господарської діяльності.

Особливо це питання актуальне для агропромислового комплек­су, де станом на кінець 1997 p. бартеризація відносин досягла кри­тичної величини — 41 %, а у Дніпропетровській та Луганській обла­стях і місті Севастополі цей показник перевищив 55 %. Підрахова­но, що наслідком таких операцій є майже третина податкових забор­гованостей.

Вкрай негативні та тривожні явища відбувалися наприкінці 90-х років у фінансово-кредитній сфері, зокрема у сфері державних фінансів, на ефективність якої також має спиратися грошова одиниця.

Так, якщо за період з 1994 по 1996 p. вдалося у два з лишком раза зменшити дефіцит державного бюджету, то в 1997 p. цей дефіцит зріс з 4,3 до 6,7 % вартості валового внутрішнього продукту. Це сталося через те, що державні запозичення на фондовому ринку протягом 1997 p. перетворилися з фактора пом'якшення бюджетної кризи в каталізатор різкого її загострення за рахунок збереження високого рівня дохідності за державними цінними паперами. Справа дійшла до того, що обслуговування однієї гривні дефіциту бюджету обходило­ся державі в річному обчисленні у близько півтори гривні, тим часом як на Заході цей показник не перевищує рівня 1,1.

В результаті у першому кварталі 1998 p. дефіцит бюджету більш як удвоє перевищив прогнозовану величину і на кінець березня 1998 p. становив 1,4 млрд грн. Про тривожні тенденції у фінансуванні дефі­циту державного бюджету України свідчили такі дані (табл. 15.2).

Таблиця 15.2. Фінансування дефіциту держбюджету України, %

Отже, починаючи з 1995 p., відбувалося значне зростання частки внутрішніх запозичень (через облігації внутрішньої державної по­зики — ОВДП) і певне зростання частки зовнішніх запозичень у фінансуванні дефіциту державного бюджету України. Так, якщо в 1995 p. було випущено ОВДП на 304 млн грн. і ними покрито 7,4 % дефіциту держбюджету, то в 1997 p. було випущено облігацій на 8 млрд 512 млн грн. і покрито 71,3 % дефіциту держбюджету.

З 1997 p. нерезиденти — власники облігацій внутрішньої дер­жавної позики стали в масовому порядку їх продавати і відповідно нарощувати у себе гривнєві ресурси. В результаті на валютному ринку України, з одного боку, непередбачене різко збільшилося "скидання" гривнєвої маси, а з іншого — зросли попит і відповідно купівля іноземної валюти, передусім доларів США.

За подібним сценарієм стали діяти і вітчизняні комерційні бан­ки. Такий надзвичайно зрослий попит на іноземну конвертовану валюту, у свою чергу, призвів до масованої пропозиції гривні на ва­лютному ринку, що спричинило відчутний тиск на її курс, який не­обхідно було амортизувати систематичними і значними валютними інтервенціями з боку Національного банку України.

Криза, що охопила фінансовий ринок України, відповідно вплину­ла на погіршення ситуації на кредитному ринку. Комерційні банки, які володіли основною масою ОВДП, скоротивши портфелі державних боргових зобов'язань, спричинили погіршення загального стану лік­відності банків, що призвело до падіння їхньої платоспроможності.

Отже, результатом фінансової кризи стала криза кредитної сис­теми України. Відтепер головною турботою численних комерційних банків було намагання вижити у цій скрутній ситуації, що призвело до відходу на другий план виконання ними своїх безпосередніх функцій — надавати суб'єктам ринку кредити для розширення їхньої підприємницької діяльності.

Усі ці деструктивні явища, що виникли у кредитній сфері, стали причиною поглиблення кризи платежів, яка фактично заблокувала взаємні розрахунки між підприємствами.

Отже, незбалансованість ринку ОВДП, кон'юнктурне маніпулю­вання дохідністю державних цінних паперів призвели не тільки до загострення проблем фінансування дефіциту державного бюджету, а й до кризи кредитування реального сектору економіки.

Ситуація, що склалася, вимагала вжиття кардинальних заходів щодо блокування негативних тенденцій на фінансових ринках, не­допущення розкручування інфляційної спіралі, спаду економічної активності та подальшого падіння життєвого рівня населення.

У зв'язку з цим Президент України у січні 1998 p. видав Указ "Про запровадження режиму жорсткого обмеження бюджетних видатків та інших державних витрат, заходи щодо забезпечення надходження дохо­дів до бюджету і запобігання фінансовій кризі", яким передбачалося:

• скорочення чисельності державних службовців;

• скорочення витрат на функціонування органів виконавчої влади;

• упорядкування касового виконання бюджету та жорсткий кон­троль за ефективним використанням бюджетних коштів завдяки прискоренню переходу на казначейську систему виконання бюджету;

• припинення практики взаємозаліків;

• жорсткий контроль за обслуговуванням бюджетних коштів комерційними банками;

• запобігання накопиченню нової бюджетної заборгованості;

• збільшення надходжень від грошової приватизації;

• упорядкування мережі та чисельності працівників бюджетної сфери;

• розроблення заходів щодо утримання бюджетного дефіциту на рівні 2,5 % валового внутрішнього продукту з наступним його скороченням у 1999 p. до 2 % ВВП;

• усунення адміністративних перешкод для розвитку малого та середнього бізнесу;

• усунення девальваційного тиску на гривню.

Саме реалізація основних положень цього та інших указів Прези­дента України дала змогу Україні вистояти і запобігти перебігу подій за російським сценарієм у серпні 1998 p., хоча економіка України за рівнем розвитку мала більше підстав зірватися у кризову прірву.

Цього не сталося ще й тому, що Національнй банк України напе­редодні кризи вчасно вжив цілу низку жорстких адміністративних заходів, основні з яких такі:

• заборона банкам мати відкриті валютні позиції у вільно кон­вертованій валюті та укладати валютні ф'ючерсні контракти;

• заборона підприємствам — резидентам України здійснювати передоплату за імпортними контрактами;

• заборона операцій з твердою валютою на Міжбанківському валютному ринку і концентрація валютної торгівлі на Українській та Кримській міжбанківських валютних біржах;

• введення обов'язкового продажу на УМВБ 75 %, потім знову 50 % валютної виручки підприємств;

• скорочення різниці між офіційним валютним курсом амери­канського долара і готівковим курсом обмінних пунктів з 10 до 5 % та введення більш суворих правил купівлі іноземної валюти;

• обмеження попиту на долари для неторговельних операцій і обмеження сум, які банки могли купити на Українській міжбанків-ській валютній біржі для продажу через свої обмінні пункти.

Ці та деякі інші адміністративні заходи дали змогу витримати спекулятивний тиск на гривню й утримати її в рамках діючого на той час валютного коридору (2,5—3,5 гривні за один американський долар). Високі девальваційні очікування учасників фінансового ринку були стримані, що дозволило уникнути надмірної інфляції.

Отже, відразу ж після початку російської фінансової кризи (17 серпня 1998 p.) НБУ докорінним чином змінив тактику утриман­ня стабільності валютного курсу — замість систематичного витра­чання валютних резервів він перейшов до жорсткого адмініструван­ня валютного ринку.

Незважаючи на критику діяльності НБУ, переважно односторонню, часом огульну, слід підкреслити, що в умовах назрівання валютно-фінансової кризи Національний банк України діяв адекватно ситуації, застосовуючи необхідні, правильні й загальноприйняті інструменти. Тому стабільність гривні є, з одного боку, практично виключно заслугою НБУ і тогочасного Голови правління Віктора Ющенка, а з іншого — чи не єдиним позитивним надбанням політичної влади в Україні за останні роки.

Хоч монетарна політика стабілізаційного типу, що здійснювала­ся в Україні з жовтня 1994 p., і забезпечила створення якісних на­ціональних грошей, стабільність яких утримувалася за активною участю Національного банку, все ж світова економічна та фінансова криза 1997 p. призвела до прискорення непрогнозованого переміщен­ня капіталу, посилила попит на долари США як резервну валюту світової економіки, який, у свою чергу, призвів до девальвації біль­шості провідних національних валют. Не стала винятком і гривня.

У цій загальній нестабільності, що виникла у фінансово-кредитній і валютній сферах України, Національний банк як головний гарант стабільності гривні втратив значні валютні резерви під час здійснен­ня валютних інтервенцій. Тому невипадково девальвація гривні, яка невідворотно насувалася і за останні 6 місяців 1997 p. становила 6,6 %, була зумовлена небажанням НБУ йти шляхом подальшої втра­ти валютних резервів. До того ж, за словами тогочасного Голови прав­ління Національного банку України Віктора Ющенка, на той час було б уже некоректно і надалі підтримувати нереальний курс гривні.

Так з'являється у системі валютного регулювання України спе­цифічна його форма, яка досі не використовувалася, — валютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу національної валю­ти до долара США та інших твердих валют.

Як свідчить світова практика, до прив'язки курсів національних валют до однієї із стабільних валют світу вдаються, як правило, краї­ни, що розвиваються, з метою зупинити гіперінфляцію, створити ста­більну базу для розвитку економіки і залучити іноземні інвестиції. Розвинуті ж країни ще три десятиліття тому відмовилися від фіксо­ваних і перейшли до плаваючих валютних курсів, щоб уникнути значних незручностей, пов'язаних із фіксованими курсами.

Валютний коридор, або повзуча прив'язка обмінного курсу, були створені саме для того, щоб поєднати переваги фіксованого і плаваю­чого курсів і уникнути недоліків кожного зокрема.

Головна проблема, яку створює для уряду фіксований валютний курс — це звуження рамок або навіть повна відсутність маневру і самостійності у проведенні економічної політики. Так, якщо уряд на­магається вирішити, наприклад, проблему бюджетного дефіциту або стимулювання економічного зростання за допомогою збільшення про­позиції грошей і як наслідок, — більш високого темпу інфляції, то паралельно постає інша проблема — конкурентоспроможність про­дукції даної країни на світовому ринку. При цьому, якщо темпи інфляції в країні в середньому вищі, ніж у країнах — торговельних партнерах, то з часом ця різниця акумулюється і призводить до зростан­ня реального обмінного курсу. Останній вимірюється кількістю анало­гічних товарів та послуг іноземної країни, які та пропонує в обмін на одиницю відповідних національних товарів та послуг. Негативним наслідком зростання реального курсу є скорочення експорту і зрос­тання імпорту, що спричиняє кризу платіжного балансу і призводить до дефіциту торговельного балансу. Товари національного виробництва витісняються як з ринків інших країн, так і з внутрішнього ринку.

Плаваючий валютний курс дає змогу практично вирішувати про­блеми можливої переоцінки реального курсу, оскільки урівнює ціни на товари та послуги всередині країни з відповідними цінами на світових ринках, автоматично реагуючи на приплив і відплив капіталу за рахунок підвищення або зниження номінального курсу валюти. Однак недоліком плаваючого валютного курсу є перш за все його нестабільний характер. Цей фактор розглядається багатьма економіс­тами як перепона на шляху розвитку торгівлі та інвестування.

Сутність валютного коридору полягає в тому, що з часом для підтримки еквівалента купівельної спроможності партнерів відбу­вається коригування номінального курсу національної валюти на величину зміни її реального курсу. Це завдання вирішується вико­ристанням певних методик, за якими визначаються зміни валютно­го коридору на майбутній період часу.

Так, Ізраїль коригує значення прив'язки курсу шекеля виходячи з очікуваної інфляції на майбутній період у країні та очікуваної інфляції на майбутній період у світі. Чилі коригує значення при­в'язки своєї валюти з урахуванням величини інфляції в країні за минулий місяць та величини очікуваної інфляції на майбутній місяць у світі. Існують й інші методики коригування прив'язки курсів на­ціональних валют до іноземних.

Щодо України, то на перше півріччя 1998 p. курсовий (валютний) коридор було визначено у межах: 1 дол. США = 1,75—1,95 грн. Це стало наслідком цілого комплексу негативних явищ в економіці, які зберігалися протягом 1997 p.

За цих несприятливих умов Національний банк України вимуше­ний був піти на захист своїх валютних резервів шляхом більш-менш плавної девальвації гривні.

Згодом було переглянуто курсовий (валютний) коридор і введено новий, у межах: 1 дол. США = 1,80—2,25 грн., без визначення часо­вих обмежень. Однак події липня 1998 p. змусили НБУ встановити новий валютний коридор: 1 дол. США = 2,5—3,5 грн. На 1999 p. НБУ встановив курсовий коридор у межах 1 дол. США = 3,4—4,6 грн. Останні параметри валютного коридору можна вважати найоптимальнішими на весь 1999 p., оскільки саме на них ґрунтувався бю-джет-99, розрахований на базі 1 дол. США = 4,1 грн. Це дало змогу значно скоротити падіння рівня валютних резервів НБУ на підтримку гривні. Так, якщо за вісім місяців 1998 p. вони зменшилися на 900 млн дол. США, то в першому кварталі 1999 p. їх зменшення становило 90 млн.

Проте такий сценарій розвитку подій створював певні передумови для формування в Україні економічної кон'юнктури на зразок стагфля­ції, яка характеризується, з одного боку, наявністю ознак депресії (стаг­нації економіки), а з іншого, — хоч і незначною, але наявною інфляцією.

Світовий господарський досвід виробив певні сценарії здійснення економічної і соціальної політики за умов "стагфляції". Один із них був розроблений відомим англійським економістом А. Філліпсом, який сформулював закономірність існування зворотної залежності між рівнем безробіття та динамікою цін, що відома в економічній літературі як крива Філліпса. Крива показує, яку економічну полі­тику необхідно проводити, щоб забезпечити оптимальне балансуван­ня між розмірами безробіття та помірними темпами інфляції.

На сучасному етапі в Україні крива Філліпса може бути врахо­вана в економічній політиці лише частково.

По-перше, знижувати рівень інфляції шляхом збільшення числа безробітних неможливо, оскільки вже сьогодні мільйони людей не мають роботи. Ще більшим є приховане безробіття, яке в окремих галузях сягає 80 %. Органи соціального захисту визначили загаль­ний рівень безробіття, який становив понад 4 млн осіб, що було май­же у 7 разів більше даних офіційних статистичних джерел.

По-друге, скоротити кількість "зайвих людей" можна було б, за­стосувавши модель стимулювання сукупного попиту, що включає:

• збільшення державних інвестицій;

• скорочення розмірів податків на доходи підприємців, подоход-них стягнень з громадян;

• розширення товарного експорту.

Проте, якщо активізувати ці фактори сукупного попиту й стиму­лювання виробництва, то скорочення рівня безробіття, як показує світовий досвід, може бути досягнуте ціною зростання цін, тобто зро­станням рівня інфляції.

Отже, збільшення меж валютного коридору було саме по собі ринковим актом, спрямованим на дерегуляцію валютних відносин. Однак, за відповідних умов, які склалися в економіці України на той час, цей акт міг у свою чергу викликати нові явища у валютно-фінан­совій сфері держави, до появи яких як виконавчій, так і законо­давчій владі України треба було завчасно підготуватися.

Стає все очевиднішим, що з моменту запровадження гривні нашій країні було нав'язано схему надто жорсткого монетаризму, який за тривалістю і механізмом здійснення не мав аналогів у світовій прак­тиці. Державною економічною ідеологією наприкінці 90-х років в Україні стало стримування інфляції будь-якою ціною в умовах еко­номічного спаду і зростання безробіття. Про те, що стримування інфляції дійсно відбувалося, красномовно свідчив той факт, що по­годжений з Міжнародним валютним фондом показник інфляції на 1997 p. планувався на рівні 12,6 %, а фактично становив 10,1 %.

Цього було досягнуто ціною граничного загострення проблеми заборгованості із зарплати та інших соціальних виплат, ціною фак­тичної втрати сенсу внутрішніх інвестицій тощо.

Як показує практика економічного розвитку деяких країн СНД (з певною, звичайно, допустимістю) була можлива й інша схема, що умовно може бути названа як "економічне зростання, скорочення безробіття і помірна інфляція", за якої економічне зростання і зниження безробі­ття цілком можуть компенсувати вади помірної інфляції. Так, за да­ними Міжнародного статистичного комітету СНД, при падінні вало­вого внутрішнього продукту в Україні, аналогічний показник за ті самі роки зріс у Киргизії, Грузії, Білорусі більше ніж на 10 %.

У стінах Верховної Ради України все частіше дискутується думка про те, що можлива емісія контрольована, тобто чітко зорієнтована, цільова емісія, що здійснюється в обмеженому обсязі й під конкрет­ні програми, виконання яких належним чином треба контролювати.

Постійний та ефективний контроль з боку держави за обмеже­ною цілеспрямованою грошовою емісією, на думку деяких народних депутатів, може стати надійною гарантією, з одного боку, недопущен­ня надмірної інфляції, а з іншого — справжньої підтримки власного товаровиробника шляхом вирішення проблеми гострої нестачі обі­гових коштів підприємств і розширення за рахунок цього джерел для наповнення бюджету.

До речі, цю думку підтримав у Позачерговому посланні до Верхов­ної Ради 19 лютого 1998 p. Президент України Л.Д. Кучма, зазначив­ши, що він категорично проти безоглядної емісійної політики, яку ми мали нещастя пережити у перші роки незалежності. Можливий приріст грошової маси не повинен перевищувати темпів її зростання, наприклад, у 1997 p., коли цінова динаміка була найбільш стабільною за останнє десятиріччя. На думку Президента, це одна з пропозицій, яка потребує всебічного вивчення й обґрунтованого рішення.

І це дійсно так, адже за умови, що тіньовий сектор, за деякими даними, вже перевищив 50 % загального виробництва товарів і послуг, а численні пільги "з'їдають" майже 40 % доходів держбюджету, бути повністю впевненим, що емісія буде цільовою, неможливо. Ніхто не дасть гарантії, що емісійні кошти підуть у реальну економіку на поповнення обігових коштів, а не осядуть у численних посередників, не підуть на створення чергової піраміди ОВДП, нарешті, не зникнуть у тіні.

Лише за умови ефективного здійснення приватизації та ухвалення Верховною Радою України прийнятного для реального сектору еконо­міки стабільного Податкового кодексу і емісія може стати цільовою, і українська гривня остаточно зможе вийти з економічного підпілля та легалізуватися, коли буде легалізований справжній власник.

Виступаючи на науково-економічній конференції в Пущі-Озерній 4 березня 1999 p., Президент України Л.Д. Кучма підкреслив, що у проведенні економічної політики Україна повинна й надалі дотриму­ватися принципу пріоритетності грошової та фінансової стабілізації. Економічне зростання має забезпечуватися максимально можливим зміцненням національної грошової одиниці, її надійністю та стабіль­ністю. За будь-яких умов Україна не піде шляхом інфляційного роз­витку своєї економіки. Інша річ, грошова політика має бути більш гнучкою, здійснюватися не за принципом "Чим менше грошей, тим менше клопоту", а відповідно до реальних умов економічного розвитку.

Література

1. Бланк И. А. Стратегия и тактика управления финансами. — К., 1996.

2. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

3. Бланк И. А. Управление прибылью. — К.: Ника–Центр, Эльга, 1999.

4. Брігхем Е. Ф. Основи фінансового менеджменту. — К., 1997.

5. Беркар Коласс. Управление финансовой деятельностью предприятия. — М.: Финансы, 1997.

6. Василик О. Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. — К.: Вища шк., 1997.

7. Джеймс Ван Хорн. Основы управления финансами. — М.: Финансы и статистика, 1996.

8. Ефимова О. В. Финансовый анализ. — М., 1996.

9. Ковалева А. М. Финансы в управлении предприятием. — М.: Финансы и статистика, 1995.