Художня інтерпретація концепції кохання-любові у творах Євгенії Кононенко

Проза Є.Кононенко – зразок “жіночого” письма в українській літературі, зокрема того, що в феміністичній критиці називають “психоаналітичною моделлю жіночого письма”, у сфері якого твори О.Забужко, С.Майданської, Т.Зарівної та ін. Досліджуючи його у світлі психоаналітичних концепцій З.Фрейда, К.Юнга, Ю.Кристевої, Н.Зборовська виділяє як специфічні такі його риси: “утвердження жіночої суб’єктивності як незалежної від фалічної символізації” [1, 277]; “пошук власної тілесності та суб’єктивності, їх репрезентації в культурі, яка репресує жіноче” [1, 279]. Виходячи з тексту роману О.Забужко “Польові дослідження з українського сексу”, вона окреслює й інші його аспекти: “вираження особистого досвіду жінки як типового досвіду жіночого життя, свідоме і несвідоме протиставлення жіночого приватного світу чоловічому, артикуляція афективної нарації замість лінійної послідовності подій” [1, 288]. У доповіді “До проблеми феномена жіночого письма”, виголошеній на засіданні Творчого об’єднання критиків Київської організації НСПУ, Ніла Зборовська стосовно останнього уточнила: “замість наративної послідовності подій реалізується афективна історія, тобто емоційна послідовність подій” [6].

У романах “Імітація”, “Зрада”, “Ностальгія”, в оповіданнях Є.Кононенко акцентовано психоаналітичні проблеми жіночого приватного життя; конфліктні ситуації в них вибудовуються на свідомому чи несвідомому протистоянні жіночого і чоловічого світів, пов’язаного із феноменом сексуальності (згадаймо, останнє, за Р.Бартом, є “своєрідним кодом у розрізненні “чоловічого” і “жіночого” письма), домінування почуттєвого вияву самосвідомості героя, його внутрішнього “я”. Актуалізація цих ознак у творах письменниці зумовлена її особливою увагою до інтимного світу героїв в аспекті феміністичної концепції “другої статті” (термін С. де Бовуар), її екзистенційної свободи і незалежності. Інтимні стосунки чоловіка і жінки у прозі Є.Кононенко продукуються як опозиції об’єкт-суб’єкт, патріархальний світ і вільний. У ній домінує мотив вірності і зради (нові його модифікації), багатогранно виокреслюється неідентичність понять кохання-любові у розвитку теми усвідомлення жінкою своєї самодостатності, здобуття нею власної суверенності. Якщо перший частково був у полі зору літературної критики, то друга і по сьогодні залишається поза його межами. Це й спонукало інтерес до осмислення концепції кохання-любові у творах Є.Кононенко.

Автор названих вище романів створює різні типи жінок, випробовуючи їх у ситуаціях (драматичних, а часом і трагічних) неоднозначних взаємостосунків з чоловіками, подолання своєї ролі як “підлеглого об’єкта” (визначення С. де Бовуар). Героїні у перипетіях приватного життя – центр своєрідного трикутника, дві сторони якого – чоловік (колишній чоловік) і людина, в яку вона закохується (або коханець). Як у традиційному літературному трикутнику, вибирати їй, але не між чоловіками: її вибір – то вибір власного самоутвердження як активного суб’єкта культури. Вероніка, героїня роману “Зрада”, здобуває успіх як режисер; Лариса (“Ностальгія”) відбулася як “провідний мистецтвознавець”; Гелена (“Нема раю на землі”) переживає “лавину нових подій, все переважно радісних” [3, 29], віддаючи себе гуманітарним проблемам довкілля. При цьому їм довелося зруйнувати й усталені уявлення про родинне щастя, чоловіка як голову родини тощо.

Через епізоди, ситуації вирішення проблеми вибору, через конфліктні вузли протистояння героїня – чоловік (на рівні їх рефлексій, вчинків), що нерідко екстрапольоване на мотив вірності-зради, письменниця опроявлює свою концепцію кохання-любові. У романі “Зрада” почуття Дмитра до Вероніки (дружини) у його роздумах про взаємостосунки з нею тлумачаться ним як “ніжність”. Акцентуючи на цьому, авторка вдається до антитетичних самовизначень героєм задоволення своїх сексуальних бажань: розважаючись з “жіночками” своєї будівельної бригади, він “і кусав, і жмакав, щоб уночі бути ніжним з Веронікою”. З Катериною Рачко, “грім-бабою”, яка врешті з усіх тих “жіночок” залишилась одна”, теж був “дикий, брутальний” – “всю свою ніжність беріг для Вероніки” [2, 31]. Другою складовою почуття Дмитра до неї була турбота – оберігання її від незгод зовнішнього світу (заради цього відмовився від улюбленої справи, збудував дім (квартиру), забезпечував достаток). Його любов сфокусовує в собі почуття чоловіка і батька. Невипадково в його сприйнятті дружина і донька зливаються воєдино (“його дівчата”). Промовиста деталь у згадці про першу зустріч з Веронікою – “взяв її до нас в гуртожиток, як підбирав песиків або пташок” [2, 75] – своєрідний знак гри у турботу про слабшого, меншого. Аналогічні й означення “годували з ложечки”, “переляканий горобчик”. “Людську істоту” Дмитро побачив у ній пізніше, вражений її знаннями з математики і поезії (досить показово для чоловічого поцінування людини), її емоційністю, коли читала напам’ять “Титарівну” Т.Шевченка. На запитання психоаналітика: “Скажіть, а ви любили свою дружину?” – не дано його слова-відповіді, фіксується його внутрішня реакція. “І він згадав їхні найкращі дні, найкращі години, найкращі хвилини, найкращі слова. В нього на обличчі з’явилась особлива легка посмішка” [2, 80] - ця характеристика знаходить чітке, як діагноз, визначення психоаналітика: “Ви дуже любили її” [2, 81]. Його зміст розшифровано в підкресленні “виняткової” заслуги Дмитра в тому, що Вероніка, “дитина з радянського дна досягла професійного рівня, якого досягають далеко не всі, народжені в елітних родинах!” [2, 81]. Таким чином наголошується панівний у тоталітарно-патріархальному суспільстві тип чоловіка як активного суб’єкта в родині.

Дмитро впевнений, що Вероніці подобалися і його ніжність у ліжку, і його турбота за неї і доньку, що й складало, на його думку, їхнє “подружнє щастя”. “Їй подобалось, він бачив, їй було добре з ним” [2, 31], - підсумовує Дмитро. Але його заяви на зразок “вона зі мною мала все!”, “Я їй дав усе!” втрачають свій, вкладений в них мовцем, сенс перед запитанням Катерини Рачко: “І свободу?” У діалозі Дмитра з Катериною: “…ти взяв її за дружину, а не за прислугу. Отже – за рівну собі! Вона така сама людина, як і ти! – Ні, не така сама! Не така сама! Вона з тих, кого охороняють! А я з тих, хто охороняє!” [2, 51], - безпосередньо наголошено на несумісності патріархальної моделі опозиції чоловік – жінка, основою якої є нав’язування жінці певної ролі чоловіком, і намаганням “другої статі” (термін С. де Бовуар) здійснювати свою екзистенційну функцію самостійного вибору. Концептуальним у вираженні цієї суперечності є образ “бетонки” як уособлення патріархального світу. Це і просторова точка як місця проживання (будинок) – “бетонна коробка”, “бетонка”; і ширше – “бетонний масив”. І узагальнюючий образ міської культури родинного побуту – “бетонне щастя”. Як антитеза “бетонці” постає згадана Ларисою “квартира, ціна якої чи не вдесятеро більша за ціну квартири, на яку він поклав кращі роки життя” [2, 52], у “самому серці міста”, яку здобули Вероніка з Вікторією. Її просторовість, престижність розташування у місті – ознаки нового статусу Вероніки як феномену сильної незалежної жінки. Лише така жінка, за словами її доньки, феміністки Вікторії, “може дозволити собі кохання” [2, 57].

У стосунках з Дмитром (про що йому говорить Лариса зі слів психоаналітика) Вероніка відчувала себе пригніченою, боялася його. Асоціативно ці відчуття пов’язуються із тим, що на рівні підсвідомості вона відводила Дмитрові статус батька (його турбота про неї як дитину у цьому відіграла неабияку роль). З одного боку, це живило її дитинність. Ознаки цієї якості наявні і в її характеристиці (вже дорослої жінки): “дівчача зовнішність”, “дитяче личко”, “в гості водили, як дитину”. Концептуальною є втрата цих рис вже оновленою Веронікою (що помічено і Дмитром, і нею самою): “вже не здається дівчиськом”; “не буду слухняною дівчинкою” [2, 14]. З другого, саме відчуття Веронікою в Дмитрові батьківського начала вмотивовує її страх. Його ключовий образ – “руки на твоєму горлі”, що трансформується в образ-міфологему смерті: “Смерть завжди БЕРЕ ЗА ГОРЛО” (виділено в тексті – Н.З.). Він винесений у вставну записку-роздум героїні про феномен зради і покари за неї, як спогад з дитинства (він безпосередньо до Дмитра не дотикається): у сварці батько завжди “ліз душити матір”. “Весь час його тягло до горла, саме до горла”, “він не міг відірватися від горла і душив” – і матір, і “тих жінок, що приходили до нього по гроші”, душив і Вероніку, коли стала дівчиною [2, 48]. Повтор деталі “горло” і означення дії “душив” знаходять новий смисловий розвиток у зверненні до постатей (за оцінкою Вероніки) “ревнивця-егоїста” Отелла і “паскуди” Арбеніна. Функціонально зіставлення спогаду про батька–любителя хапати за горло із відомими літературними героями акцентує у підсвідомості Вероніки паралель батько – чоловік, можливість їх однакових дій. До того ж останнє було засвідчене вчинком Дмитра (“з усієї сили зацідив їй кулаком у вилицю”). Таким чином письменниця вмотивовує “страх” як один із чинників ставлення Вероніки до чоловіка. Від заперечення права карати жінку, якщо навіть вона “таки була з кимось, окрім чоловіка” [2, 48], починається шлях героїні до самоутвердження.

Почуття Дмитра до дружини трактується в романі устами психоаналітика як любов. Коли ж він користується словами “кохана жінка”, то не має на увазі почуттєвої пристрасті. Того, що називають амоr. “Донька теж була його коханою жінкою”, - розмірковує він. Альтернативно до сутності його любові дано опис емоційного стану закоханості Вероніки в Женика, жінки, що звільнилася від страху, стала незалежною. Перша його фраза – формула кохання: “Та любов, од якої тьмариться світ, од якої не знаєш, на якому ти світі – на цьому чи на тому” [2, 18]. Аналіз Веронікою свого внутрішнього стану (коли “волосся кольору стиглої пшениці”, “правильний профіль”, “трохи іронічні губи” коханого зосереджують у собі “усі злети, всі екстази”, коли в тобі панує лише бажання “шалених поцілунків”, “запаморочливого його божевільного запаху” [2, 18]) розкриває сенс кохання (хоча авторка роману “Зрада” в основному послуговується поняттям “любов”) як такого, що варте “і земних благ, і того, що не виміряти земними мірами” [2, CAPut!']. Аналогічне і почуття Лариси, героїні “Ностальгії” до Алекса. І той же прийом самовираження з фіксацією емоційних і поведінкових прикмет “арс аманді” (любовної гри): “захотілося злетіти вгору”, “згадувала мало не по сім раз на годину” [4, 97]; “розкішна ніч кохання, і велика пристрасть”, і “любовний солодкий туман” [5, 73].

Кожну з них у пізнанні нового почуття (ні Вероніка, ні Лариса у подружньому житті його не знали) автор повертає до першого кохання. Для Вероніки, що тоді “була ще дитиною і була дитиною дна, дитям безодні” (ця градація деталей не безпідставна), “її перша любов” – Вітька, рівня їй за соціальним статусом; для Лариси – молодий піаніст Олексій Шуліка, в якого “закохалася, як закохуються у дванадцять років”. У Вероніки з Вітькою було “все”. Лариса ж уявляла “романтичні ситуації” в “солодких мріях”, але “пов’язані з ним таємні пристрасті сягали такої сили, якої, либонь, не знало жодних з реальних кохань Лариси” [4, 100]. Першу цей спогад вів до смерті. У прощальному слові-проханні Вітьки, “щоб вона ходила до нього на могилу і носила йому жовті квіти” [2, 64] та його трансформації у вірші Женика з голосу вже Вероніки “Поховайте мене поряд з Вітькою, із моїм незабутнім другом, покладіть мені жовту квітку в руку” [2, 63] в активній позиції образ жовтої квітки. Він і в згадці Женика про покладання Веронікою на “чорний граніт” могили Вітьки “жовтих хризантем” (ставши самостійним суб’єктом, вона “найперше поставила пам’ятник у Вітьки на могилі” [2, 64]). Жовтий колір за народнии уявленнями – емблема розлуки. Смерть розлучила Вероніку з першим коханням, вона забрала її життя, коли вона знову покохала.

У Лариси (“Ностальгія”) “солодкі мрії” про “таємні пристрасті” з Ним знайшли своє реальне продовження. Олексій Шуліка, залишившись за кордоном, коли брав там участь у музичному конкурсі, перетворився на Алекса Гайєра, з піаніста на бізнесмена. І через багато років відродив у ній колишні почуття, відповівши на них. Вираження їх почуттів емоційно актуалізується у зв’язку з мотивом ностальгії, що розгортається на спогадах героїв про юність, перші відчуття ними пристрастей, про загадкову історію стосунків батьків Алекса. Теза – незалежна жінка “може дозволити собі кохання” [2, 57] ніби знаходить своє підтвердження в романі “Ностальгія”. Але при всій сексуальній і духовній гармонії Лариса потрапляє в залежність від власного почуття – втрапила “в таку жіночу халепу”. І щоб звільнитися від цієї залежності, на її думку, слід скористатись порадою психолога: “іноді варто не боротися з нею, а, навпаки, піддатися пристрастям <…>. І тоді в освічених і досвідчених жінок залежність якщо не минає, то вагомо послаблюється” [4, 123-124]. Це один із способів позбутися залежності вже не від чоловіка, а від почуття до нього. У зв’язку з цим героїні Є.Кононенко потрапляють у різні екзистенційні ситуації. І вихід з них нерідко завершується драматично, а то й трагічно. В осмисленні таких ситуацій письменниця використовує психоаналітичні методи. Невипадково у сюжеті її творів персона психолога, психоаналітика. Їй віддається функція аналізувати психічний стан героїв і накреслювати шляхи подолання їх больового порогу.

У згадці про зустрічі Вероніки з психоаналітиком – вмотивування самоутвердження Вероніки у виборі улюбленої справи, налагодженні побуту, поїздці до Америки (Америка – один із символічних знаків свободи). І все ж, згідно з екзистенційними постулатами автор вибудовує характеристику іншої її залежності: вона схвильована (зачарована) своїм почуттям до Женика, але й пригнічена ним. І справа не лише в розумінні вікової різниці між ними. Ставлячи Вероніку між Дмитром і Жеником, автор фіксує погляд на їх несумісності: Дмитро – “супермаскулінний”, але він, за його словами, “не прийме для жінки того, що підходить чоловікові” [2, 113]. Сприйняття такої його умови було для Вероніки насильством над собою. Женик – антипод Дмитра. Домінанти в його характеристиці – означення “інфантильний”, “напівхерувимчик”. Архетип Аніми в його душі неприродно збільшений під впливом надмірної материнської турботи, що врешті перетворюється в комплекс перевернутої едіпової ситуації. В матері по відношенню до сина починає домінувати внутрішньо неусвідомлювана нею чуттєвість, що проектується на нього (“горнеться до нього, як закохана жінка, а не як мати” [2 ,151]). Психологічна мотивація такого стану жінки в епізодах її зв’язків з альфонсом Андріяном, у трансформованій нею історії із сухофруктами (остання подана з двох точок зору – її та батька Женика).

У вираженні материнського комплексу як наслідку сексуального незадоволення у романі “Зрада” акцентовано фрейдівську ідею про сексуальність як основу людської агресивності. Мати Женика, боячись його втратити, а більше – втратити владу над ним, посприяла смерті Вероніки. У романі “Ностальгія” ця ідея знаходить втілення в розвитку майже детективної історії життя і жахливої смерті подружжя Шулік. У розгадці таємниці останньої в розповідях різних персонажів центральною фігурою постає мати Алекса, Таїсія Іванівна. Закохавшись ще школяркою, вона все життя веде боротьбу, щоб володіти Ним. Заради цього йде на злочин – донос на кохану Миколи. В умовах тоталітарного режиму з його шпигуноманією останній це коштувало життя. Та навіть одружившись з Миколою Андрійовичем (він скорився перед її любов’ю), Таїсія Іванівна не здобула бажаної гармонії. У її відчуттях нереалізованої сексуальності причина звички розповідати всім про “неймовірну”, “велику” любов між нею і чоловіком, її уваги до тіла (“звичка ходити регулярно до хорошого жіночого лікаря” [5, 76], хоча була здорова); “бажання виглядати дуже цнотливою” [5, 76]. Її хвороба внутрішня, патологічна залежність вже не від почуття кохання, а від сексуального потягу.

Торкаючись у зв’язку із осмисленням концепції кохання-любові проблем, що виникають на грунті взаємостосунків чоловіка і жінки, зумовлених різницею статей (опозиції матріархат – патріархат, жінка – чоловік, жіноча екзистенційна ситуація, зрада – вірність тощо), Є.Кононенко, як бачимо, вибудовує своє “жіноче письмо” на психоаналітичному відкритті жіночого “я” у всій його внутрішній багатогранності.

ЛІТЕРАТУРА

1. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство. – К.: Академвидав, 2003. – 390 с.

2. Кононенко Є. Зрада. – Львів: Кальварія, 2002. – 160 с.

3. Кононенко Є. Нема раю на землі… // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – №154. – С.21-42.

4. Кононенко Є. Ностальгія // Кур’єр Кривбасу. – 2003. – №158. – С. 91-134.

5. Кононенко Є. Ностальгія (продовження) // Кур’єр Кривбасу. – 2003. – №159. – С.70-113.

6. Кор. “ЛУ”. Феномен жіночої прози обговорювали київські літератори // Літературна Україна. – 2002. – 6 червня.