Особливості фантастичної прози Валерія Шевчука

Героєм трьох модерних повістей є український дивосвіт ХVІІ- ХVІІІ століть. З його неповторною бароковою поезією і прозою: рядки Симона Зиморовича, Івана Величковського чи Софронія Почаського, Самійла Величка та Григорія Сковороди додають точності й виразності для зозуміння ситуації та її пережиття персонажами. З його потужною містичною аурою: вона витворює дивовижної сили магнетичне притяжіння уваги не так до пунктирної подієвої канви, як до візерунково-химерного шитва, в яке переливаються почуття, розмисли, переживаня отих дивовижних метаморфоз, неправдоподібність котрих маліє тим більше, чим глибше читач занурюється в давньоукраїнський макрокосм зі сковородинівської притчею. І в долі героїв повістей, і в долі їх автора вона стала визначальною, а в повісті “Сповідь” вона викристалізувалася в рядки: “Шукай істини, але не лови. Хай стане вона золотим птахом твого саду, і не намагайся посадити того птаха у клітку, хай і золоту”[1]. Зв’язок із давньолітературною та інтелектуально-філософічною традицією - як вітчизняною, так і європейською – сягає біблійних істин і проблем.

То одна з причин того, що фантастичні модерні повісті Валерія Шевчука “Птахи з невидимого острова”, “Сповідь” і “Мор” залишають дивовижне враження. Наступна причина – мова. Вишукана й розкута. Алюзійна і водночас точна, в навдивовижу точних порівняннях, як-то в передачі індивідуального сприйняття омріяної волі Олізаром - героєм твору “Птахи з невидимого острова”, котрий у збірці з трьох повістей подано першим :

“Він бажав волі, воля ж – це чудова квітка з запахом ранкової роси, це тепла стежка від рідного дому, по якій ідеш босоніж, це білий птах у синьому небі, чи мо’, радісні сльози. Воля, зрозумів він, - це крик переможця над розтерзаним ворогом і це втіха його від того, що нога твоя ступила в криваву річку; воля - це квітка, яка проросла крізь око черепа; воля – це весняна брость та любов”[2].

Цитата невипадкова. Вона є нервом твору, котрий має також і прецікаву драматичну версію – драму “Птахи невидимого острова”. Суть її (воля чи відсутність волі, і споконвічний до неї порив!) – першопричина, з якої тільки тепер повісті впереше побачили світ у первісній редакції, хоча створені були в сімдесятих, власне, ще тридцятилітнім письменником, в той застійний час на довгі роки з літератури вилученим.

Показово, що Олізарові, котрий вісім довгих років був прикутий разом з товаришами до турецької галери, так як десь і авторові на час написання циклу “Мор”, також 30 років - на той час, коли він втрапляє до дивовижного замку, в которому живими залишаються тільки ті, що приймають умови існування в ньому. Йому врятовано життя, але випробування постають перед ним ще суворіші, аніж на галері, де, “налягаючи на весла, завше співали. І хоч були серед них діти різних народів, співали пісень його батьківщини. Забриніла в голові ота мелодія, як блиск західного сонця…”(С.69). Імпресіоністична гра кольором і звуком наповнює дивовижним чаром твір про найбільшу для людини цінність - волю. Вона для Олізара, здавалось би, близька – і недосяжна: “Воля плюскалася в його серці, як чистий, білий шовк, у грудях його віяв вітер, що ніс полиновий трунок, цей трунок п’янив його, Олізар бив підборами й гримів залізом. Підскакував, а з горла йому вихлепувалися напівзрозумілі звуки пісні, солоної й радісної, складеної під час тієї великої виправи і заспіваної невгамовним запорожцем Очі Олізарові плакали, він перестав помічати, що тут, біля нього, - ці дивні істоти; він не бачив жаху на очах у пані Павучихи, неспокою в князевому плгдяді й захоплення в очах дівочих…Бів підборами, і в серці в нього полоскалася, як білий ніжний шовк, воля…” (С.42)

Повість має три паралельні лінії. Турецька восьмилітня неволя на галері в тяжких ланцюгах в розповідях Олізара – то тільки цікаві легенди в сприйнятті Павучихи, князя Білинського, Розенроха та дівчат. А життя в атмосфері задушливого контролю і підслуху в замку стає нестепнішим за каторгу. І чим ненаситнішим після катувань за порив до волі стає “білий хорт болю”(С.66, 68, 76), тим упевненіше в серце входить осінь (“Не було в серці ні болю, ні радощів: осінь стукала до нього волохатим пальцем”(С.71), тим рідше з’являється до нього білий птах:

“Йому здалося, що поруч залопотіли, приємно обвіваючи, два білі крила – сів біля узголів’я білий птах. Видзьобував його вросле в ложе волосся, зривав корінці, якими він приріс до землі і тяжко стогнав – не міг той птах перетворитись у жінку”(С.73.). Мова підтекстових пластів та чисельних алюзій, єдино можливих на той час способів апеляції до читача, у творі підсвічена грою звуку й кольору, пластикою гнучких переходів сну в дійсність, ірреальності в реальність. Перефразовуючи поетичний вислів, “ключем метафори” не відімкнені, а замкнені вуста героїв повісті “Птахи з невидимого остарова”. Натомість авторські порівняння перебирають на себе додаткові повноваження. В неволі – був смак неба, про який навіть не здогадувався Апти-паша: “…той паша нічого не знав ні про крила, ні про щемке бажання волі; він і в гадці не клав, що вночі до них [невільників на галері.-В.С.] продираються птахи з невидимого острова, що вони несуть на вустах смак неба і що вони летять на своїх крилах-веслах ген-но попід хмарами” (С.69). В замку ж, де нібито всі живуть на волі, “ніхто не знає смаку неба на вустах” (С.69).

Споконвічне біблійно-розбудоване поняття гріха і кари за нього розбудовує діалогічний сюжет повісті “Сповідь”. То слова саме цієї повісті стали епіграфом до всієї книжки[3], дивовижно освічуючи і заключні рядки “Сповіді”. І то саме в ній звучать алегоричний сковородинівський мотив про істину – золотого птаха, істину яку треба шукати, але не ловити. Дошукуються істинного значення, що є гріх, герої твору – гапонівський священник та молодий парубок - ставний писарчук. Різновимірними були їх переступи, та однаково суворою кара: обом довелося побувати в іпостаті вовкулак.

В образі гапонівського панотця виразно проступають риси Йоасафа Горленка, притягально цікавого для автора, котрий згодом присвятить йому окреме оповідання “Йоасаф”(1996), потім ще раз звернеться до осмислення життя цього достойника в романі “Тіні зникомі” (2002). Але то буде згодом. Тут же, в повісті “Сповідь”, датою написання котрої значаться роки 1970 і 1985, деталі життя та діяльності білгородського священика Йоасафа Горленка, що їх джерелом стала праця А.Лебєдєва[4], осмислені письменником вперше: про покарання черниць Троїцького монастиря (С.132), а в нурті сповідального каяття перед читальником у розділі “Записи гапонівського панотця” – ще й розлога історія про Ганну Кочержиху, що її історичні джерела пов”язують із священиком Іваном Млодзинським. Сама ж ця історія, в котрій за суворим ревнителем церковних уставів вгадується таки Йоасаф Горленко, майстерно вплетена в “Сповідь” там, де остаточно прозріває гапонівський панотець: “Ганна мене образила і зневажила перед людьми, але ще більше зневажила мене перед ними оця непомірна кара нещасній жінці. Я тяжко пережив ту тягянину, а по тому заклявся ніколи зайвої старатливості не виявляти, досить з мене гріхів власних… ” (С.147). Символічного звучання набуває вже й саме прізвище Горленка: “моя щира горлива відданість церкві й установленим приписам та законам, -зізнається сам собі, - швидко переродилась у ненависть до людей, отже, не християнська любов любов уже мною керувала, а радше ненависть. Більше того, я почав відчувати утіху, коли лихоносних переступників карав,- не вони, а я почав сходити з праведного шляху, за що й був, вважаю, достойно покараний” (С.150, підкреслено нами.- В.С.). Реалії життя Горленка дають основу для сюжету про грішника-мудреця, котрий на сповіді визнає за найбільший гріх свою власну надмірну запопадливість у боротьбі з грішниками, але це, властиво, одна із декількох (якщо не єдина) сюжетно- розбудована подієва історія в розмислі священика про переступ, про добро, що до нього вузький шлях, “а широкий – до зла. Шлях вузький – безславний і супротивний тобі, а шлях широкий – повний оманок і щастя. Кажуть, що людина вільна вибирати собі шлях, - чи це так? От я, до прикладу: обрав шлях вузький, а ноги мої мене привели на широкий. Ось я: згодився бути нечистим, але не відчуваю принад нечистості” (С.159). Образ гапонівського панотця – на хисткій межі між добром і злом, на вершині каяття за гріх перед невинним писарчуком, котрому передав своє прокляття, - вибудуваний багатоступінчасто-складно, являючи перед читачем навіть більшого переконання силу сповідального слова, аніж – в устах молодого- торжествуюче-переможний рефрен:

“-Але я вистояв і витримав,- сказав сам собі, - тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!” (С.186).

Панотець, людина книжна, напевне міг знати Величків літопис, тому такими природніми в його вустах постають літописні ремінісценції та криптоцитати, зокрма з довірливої співбесіди з любим читальником (С.146), як доречною видається і гра шрифтом - звичним і курсивом - там, де важливо акцентувати на плині думок молодого вовкулаки: щоб вижити, той забиває коня: “Я змушений був тебе перемогти, щоб жити! – загорлав я у розпачі. На мене дивилося велике розумне око, в якому догасало життя, і я затрусився, як у лихоманці. (“Хто пізнає, що заховано в серцях наших, - думав я, - визначає ж нас шкура, яку носимо”)” (С.136)

Своєрідний діалог ведуть грішник старий (гапонівський панотець, який передав своє прокляття молодому) із грішником юним, в котрому нуртують сили і спрага до самовияву, самоствердження: “Я кричав і горлав, сварився і погрожував, бо не хотів у цій скаженій ночі пропасти. Я хотів іще сказати світові й життю своє слово, бо не можу розтати, як сніжина, не можу зникнути, тільки ступивши на стежку життєву” (С.137). Боротьба точиться в душі кожного з них, в ній гартується дух, що його не вдається зламати Чорному Чоловікові з його філософією зла: “Людське терпіння, - мовив Чоловік, не виймаючи з рота цибуха, - безмірне. Людська сваволя безмірна тако само. Я ж хочу одного: хай буде людина безмірно терпляча у сваволі своїй” (С.141).

Ця підступна хитросплетена філософія зла часом паралізує думки сильнішого, молодшого, але “ясні зорі і тихі води” мов би підтримують його в час вибору: чи не вперше в українській прозі ХХ століття (в поезії – Микола Зеров) подано зодіакальний вимір, що ставить людську душу перед Всесвітом (С.161), – і в той спосіб народжується натхненна мініновела про складну формулу неба (“Розповідь прибульця”, С.160-162), а в наступному розділі “Зграя” – психологічна замальовка із просвітлено-чистим акордом: “Гірше тим, у кого голова наповнюється мислями, а груди – сумнівами; гірше тому, перед ким постійно миготять Ваги в небі. Гірше тому, хто поставив для себе й світу цілий ряд стримувальних загорож і мечеться серед них, як у пастці, - має він над тими несвідомими одну перевагу. Саме в той момент, коли всі божеволіють і кидаються в нестримному гоні, щоб когось роздерти, він, хоч має такий неситий шлунок, раптом зупиняється, і в оці спалахує святя сльоза. Ота мала крапля вологи – провісник вічного, що не може не відчувати душа: ось що значить бути на землі істотою, до Бога уподібненою…” (С.165).

Тайнопис неба дарує осяяння: ”Моє зло і добро було не таке, яке гостро запам”ятовується, - я навіть не думав про те, що колись усе вдіяне таки зважиться й переміряється: дрібне відсіється, а на вагах опиниться важке. Велике добро і велике зло, хоч немало у світі людей пустоцвітних. Все минає, а добро і зло залишаються, щоб нові покоління так само кидались у ці дві великі ріки, прагнучи їх з новою силою перепливти” (С.177-178).

Передостанні розділи повісті “Сповідь” густіше насичені афористичністю. В її шати вбираються чи не найпосутніші психологічно-зламні моменти людського буття: страх, відчай, вічне й буденне: “Життя буває буденне й празникове,- думав я, волочачись за весіллям, - і людина завжди має потяг до празниковості, кожен з нас залюбки виривається з будня. Будень з”їдає нас, отож ми й воюємо з ним: бенкетами, весіллями, пиятикою, війнами й розпустою. Тоді і вкрадається нам у душу темна сила, що каламутить душі, бо ми замість вивищватися над буднем падаємо нижче від нього. Тоді й починаємо війну із тим темним, якщо не переможені до решти: не хочемо бути ниці. Але скільки серед нас таких, що перемогли у цій війні?”(С.178).

Та понад всіма принадами твору – його завершення. Час твору- це час, допоки триває сповідь поверненого в людську подобу молодого прибульця, котра збуджує щире каяття панотця, яке переливається в урочисту новостворену проповідь-молитву:

“- Сумні та заблуклі, - сказав я, - підіймайтеся! Шукайте неба в серцях своїх, шукайте птахів у садах своїх, шукайте в горах овець, яких хочете пасти. Забудьте про все, що мучить вас, перед вами – криниця ваша. Обмийте лиця свої, скупайте тіло, власкавте душу свою і навіки острижіть жорсте волосся злості своєї” (С.191-192). Але час сповіді вбирає в себе і сім років вовкулацького існування панотця, до того і ще два роки – таких же тортур і боротьби з Чорним Чоловіком вчорашнього писарчука. Дилема ж споконвічного протистояння добра і зла під вічними зорями розмикають той час і простір у вічність.

Помирає панотець, не встигнувши дати розгрішення прибульцеві. Прибулець пройшов крізь свою Прірву, він близький до очисного звільнення – лиш тільки б віднайти вихідні двері з церкви, в котрій погасли свічі, - до золотого сонця…

Несила тут озвучити всіх важливих істин вабо ж їх моментів, та одного поминути не варто, а саме сповідального акценту, посутнього для опонентів, а точніше опопненток автора. У повісті “Птахи з невидимого острова” жінка – не лише найбільше диво, а й “найбільший сакрамент людський і найбільша туга чоловіча”, “білий птах, який прилітав з невидного для людського ока острова” (С.23). У “Сповіді” ж жінка - то й зовсім рятівна сила: “… жінки не раз нас дратують, не раз ми на них сердимося, а то й сваримо, не раз бувають вони дріб”язкові й надокучливі, але є в них достойність особлива: вони не дають нам пропадати” (С.112). І, врешті, в повісті “Мор” жінка таки рятує коханого чоловіка. Рятує мандрівного дяка Григорія, одного із найколоритніших, створених Шевчуком, образів, автора “Еклоги” і незрівнянних приповісток, побідного, може, й до молодого Климентія Зіновієва, з мовою фігурною й “придибашною”, витівника, філософа-мудреця й вільнолюба, близького по духу до Олізара з повісті “Птахи з невидимого острова”: “Я побачив, що жінка, яка вивела мене з підземелля, плаче так само семибарвними слізьми, щось вона каже на прощання, щось ніби про мор і про те, що мені потрібно звідси якомога далі тікати…на кам”яному горбі лежало величезне, весело-привітне сонце” (С.284-285).

Час написання повісті, котра дала назву збірці, - “Мор” – це роки 1969 і 1983. Важко втримаюсь від спокуси процитувати рядки, які бодай частково проливають світло на причини, з яких і ця (чи, насамперед, саме ця) повість у первісному вигляді друкується вперше тільки зараз, в 2004-му:

“Може, наше життя, - глухо сказав странній, - потребує влиття свіжої крові? А може ми живемо на якомусь зламі, пане бурмистре! Наш час – час утомлених людей, які весь час чогось очікують… Ми всі потомлені й пригноблені, Зупиняємося на середохрестях і розгублено озираємося. Дорога наша дійшла до пересічного каменя, і ми не знаємо дальшого шляху. Єдине, що знаємо: назад не підеш. Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному” (С.267).

Ходінням прибульця по колу завершується повість “Сповідь”, по колу довго ходить і странній Проць, котрий стратив на полі бою свою душу… Метафоричні пошуки ним свого “я” у повісті “Мор” набувають буквального змісту. Завдяки дивовижно-конкретному унаочненню метаморфози - прийняття бездушним тілом страннього чужої душі - душі того, хто конає[5], - наратив набуває ознак магнетичної містики, яка тримає в напрузі, приковує увагу до філософсько-екзистенційноно підтексту – а він, всупереч пересторозі перед чеканною мудрістю століть, забуяв у повісті буйноцвітом людських пристрастей, звичок, забобонів – і прозрінь-осяянь. Чому ж неспівмірною для страннього стає душа Сіроносого, затятого, подібно до Івана Вишевського, на думці про шкідливість латинської мудрості (“Спитайте їх, чи знають вони Часословець, Псалтию, Октоїх, Апостол і Євангелію з іншими книжками, і вони мовчатимуть, як риба. Спитайте їх про Арістотелів, Платонів і Деместенів – і вони засиплють вас латинськими словами, С.296”)? Неспівмірною, хоча й близькою, виявляється і душа веселого дотепника й мандрівника Григорія – сюрреалістичні видіння вертепу обома – і Григорієм, і Сіроносим – підсвічують відмінне вже й не в звичному його вимірі світло-темрява, а в у тонах і відтінках кольору темного і ясного.

Зі словами “Зелений молодий світе, я відбув свою боротьбу. Багато чому навчився, багато втратив, але одне я тобі скажу: душа в людини є!”(С.196) – помирає панотець (повість “Сповідь”). І ось тепер, у повісті “Мор” странній випробовує, а якою, властиво, може бути вона, ота загадкова душа в людини. Ідея неспівмірності людських душ в такий спосіб зазнає континуації, будучи засіяною в плодючу ниву ще в першій повісті “Птахи з невидимого острова”.

В одному з кварталів міста, яке вимирає від мору, странній стає свідком буквалізованого дійства - “бенкету під час чуми”:

“Странній подумав, що тут він міг би знайти не одне людське “я”, щоб замістити свою порожнечу. Всі вони губили себе, і їхнє єство ледве трималося тіл. Він міг би підходити до них по черзі, розчиняти груди й міряти до себе їхні “я”, як приміряють одяг.

Странній усміхнувся: і пальцем не кивнув, щоб наблизитись до бенкетників” (С.240).

Здавалося б, не може бути нічого страшнішого від мору: навіть поле битви, з котрого напівпритомним, стративши душу, ім”я та пам”ять, вийшов странній, блідне у порівнянні з гротесково виписаними жахіттями конаючих від мору людей (“мертвих і конаючих, божевільних і перестрашених”- в пам”яті мимоволі зринаають “Чотири вершники Апокаліпсису Альбрехта Дюрера”), які прагнуть порятунку, вдаючись для того до найабсурдніших, несумісних з тверезою логікою, дій та вчинків. Аж ні, може бути і стан страшніший, жахкіший: “Страшніший не той мор, так само глухо сказав странній, все ще не відриваючи очей од бенкетників.- Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва” (С.266). Ця істина зазвучить пізніше в ряді інших творів письменника, тут же вона проросте із містично-мертвотної зневіри в людині, що не зі своєї вини – на смертельному бойовищі - втрачає власну суть. Але вперто шукає її – посеред мору, алегоричний образ якого, не потребуючи додаткових витлумачень, був не до прийняття соцреалістичною конюнктурою.

Моровий бурмістер Алембек дарує вмираючим надію. Рятунок же приходить несподівано для всіх саме від страннього. І то не лише в його підказці Алембекові – димовою завісою знищити мух, які розносять мор від мертвих до живих[6]. Але у прозрінні, яке дарує йому доля разом з віднайденням у благородному, але вмираючому Алембекові власної співмірності – через жертовне служіння іншим, як то робить Алембек. Рятунок приходить до страннього від усвідомлення простої, здавалось, науки, та неймовірно складним шляхом здобутої: “Різні люди пробували в мені, а я в них; жив я отак і лише одну науку виніс: ми повинні любити одне одного в світі. Бо коли ми любимо одне одного, ми життя творимо, а коли ненавидимо – нищимо його. Хай же буде звершена в нас любов, а не ненависть. Тільки по цьому пізнаємо, що ми справжні суть і що потрібні в цьому світі. Наш Бог – любов, і хто пробував в любові, в Бозі пробуває. Тільки любов’ю міряймо наші вчинки і дії – немає у світі вищого суду!” (С.314).

Найбільш вражаюча повість “Мор” – із дивовижно пластичними, часом невідчутними переходами від реального до ірреального, із утвердженнням думки про відносність всього в цьому світі, окрім добра і зла, - на новому витку спіралі актуалізує ряд проблем, прокреслених автором у попередніх творах. Найбільш моторошна – і водночас найбільш світлоносна, повість “Мор” в своєрідний спосіб підводить до відповідей на питання, перед котрими читач “Птахів з невидимого острова” та “Сповіді” був загнаний коли не в глухий кут, то в ходіння з героями разом - по колу, або ж у смерть. Смерть в її катастрофічному вимірі в містичній модерній повісті “Мор” долається на трансцендентному рівні квітами волі, що ними снив Олізар, і квітами любові[7], що їх викохав у серці странній, діждавшись благодатного для них дощу: “Пізнайте науку любові, брати мої, і ніколи не падатиме на ваші голови мор. Хто скаже, що любить Бога, а брата свого ненавидить, той обманник, а обманники множать зло подвоєно. Любіть перш за все те, що бачите, і тих, кого знаєте, - це і дасть насіння, яке оплодотворить ниву вашу. Адже сієте ви ниву не тільки для себе, а й для сусідів своїх і для тих, що прийдуть по вас. Злом своїм ви навчаєте нащадків злу, а добром – добру. Через це, прошу я вас, моровий странній: увічнюйтесь у любові, брати мої! ” (С.315).

То ж ще в 70-ті роки до українського читача могли б прийти модерні твори, які ставлять українську літературу врівень зі світовими досягненнями. Можна говорити про прикмети сецесії в прозі, в котрій гра смислових підтекстів та барокових символів витворила кінематографічно- зриму екзистенцію.

Список використаної літератури

1. Валерій Шевчук. Вибрані твори. – К.: Видавництво художньої літератури “Дніпро”, 1989.

2. Гнатюк В.М. Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків // Українці: народні вірування,повір’я, демонологія / Упор., прим. та біогр. нариси А.П.Пономарьова, Т.В.Косміної, О.О.Боряк. – К.: Либідь, 1991. – 640 с.

3. Грабович Г.Кохання з відьмами // Критика. – 2000. – № 7-8. – С. 5-9.

4. Давидюк В.Ф. Українська міфологічна легенда. Львів: Світ, 1992. – 176 с.

5. Жулинський М. “І метафори реального життя” // Наближення: Літературні діалоги. – К.: Дніпро, 1986. – С. 224-253.

6. Жулинський М. … І сповіщає нам голос трави. Післямова до кн. Вал. Шевчука «Дім на горі». – К. – 1983. – С. 475 - 476

7. Жулинський М. … І сповіщає нам голос трави. Післямова до кн. Вал. Шевчука «Дім на горі». – К. – 1983. – С. 470

8. Журнал “Українська мова та література” від числа 31 (143). 1999.

9. Зверев А. Дворец на острие иглы // Новый мир. – 1985. – № 9. – С. 237-253.

10. Кравченко А. Химерний роман і фольклор // Рад. літературознавство. – 1982. – № 4. – С. 57-62.

11. Кравченко А. Художня умовність в українській радянській прозі. – К.: Наук. думка, 1988. – 128 с.

12. Лотман Ю.М., Минц Г.Г. Литература и мифология // Труды по знаковым системам. – Тарту: Изд-во Тартусского университета, 1981. – Вып. 13.

13. Майдаченко П. Проза Вал. Шевчука: поетика умовності //Радянське літературознавство. – 1988. – №2

14. Мелетинский Е. Поетика мифа. – М.: Изд. фирма “Восточная литература”, 1995. – 407 с.

15. Милорадович В.П. Українська відьма: Нариси з української демонології / Упоряд., пер., передм. О.М.Таланчук. – К.: Веселка, 1993. – 72 с.

16. Насминчук Г. И. Нравственно-философские искания современного украинского романа и проблема фольклоризма (Р. Федорив, Вал. Шевчук). – Автореф. … канд. фил. наук. – К., - 1989

17. Павлишин М. “Дім на горі” Валерія Шевчука //Сучасність. – 1990. - №5. – С.38

18. Павлишин М. Мітологічне, релігійне та філософське у прозі Валерія Шевчука // Канон та іконостас: Літературно-критичні статті. – К.:Час, 1997. – С. 143-156.

19. Шевчук В. Вибрані твори: Роман-балада. Оповідання / Передм. М.Жулинського. – К.: Дніпро, 1989. – 526 с.

1 Шевчук Валерій. Тор.-Львів, 2004.-С.133.

[2] Шевчук Валерій. Тор.-Львів, 2004.-С.26.

[3] «Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві, як оця, але не можемо мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічк. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота - світильника» (епіграф до книги «Мор»)

[4] Див.: Лебедев Аифіан. ІоасафЪ Горленко, епископъ Бђлгородскій и Общянскій (С 2 іюня 1748 года до 10 декабря 1754 года).- Харьковъ, 1900.-С.11-12.

[5] «Не вимірював шляху, бо й непотрібно було: знав, що піде туди, де може зустрітися з людьми, де найбільше людських нещасть, бо хоч не мав співчуття, вірив, що чужий біль може вигоїти його. Керував ним ще один розважок: знайти загублене «я» міг тільки тоді, коли заставав людину у смертельній агонії» (С.232).

[6] Алембек побачив у странньому одного із уславлених в середньовіччі захисників від мору: «- Хто ви? – спитав хрипео бурмистер. – Святий Квірин, святий Рох чи Станіслав Костка?» (С.316).

[7] Наскрізними в повістях, окрім квітів волі та любові, є багатозначеннєвий симолічний образ сліз і Дому, до якого линуть думками герої всіх трьох творів