Місце української мови у філософсько-освітньому вченні Григорія Ващенка

Не буде перебільшенням сказати, що системний аналіз філософсько-освітнього вчення Григорія Григоровича Ващенка неможливий без урахування його ідей і висновків щодо мовних питань. Проблеми мови, спілкування, розуміння суб'єкта об'єктом, значення мови в історико-культурному процесі, в екзистенційно-антропологічній спадщині визначного вітчизняного філософа-педагога ХХ ст., що має релігійно-моральну насиченість, пов'язані не тільки із прагненням ученого до зміни радянської моделі освіти, але і з потребою виховання "вольової, характерної людини". Висунуте Г.Ващенком положення про те, що без національної мови неможливе існування нації, збереження релігії, звичаїв, здобутків мистецької творчості, світогляду, народних ідеалів [1], мабуть, означало для нього й те, що українська мова є найістотнішим компонентом духовного життя українця, мовою його віри, рушієм національного відродження, основою національне зорієнтованої системи освіти, підґрунтям української державності.

Сьогодні, коли вже відбулося становлення України як самостійної держави, а українська мова за своїм внутрішнім і етнокультурним розвитком досягла рівня наймогутніших мов світу, на жаль, нові соціокультурні фактори негативно впливають на створення освітньої системи, яка б відповідала потребам доби постмодернізму. Ставлячи за мету виховання високоосвіченої, висококультурної особистості, слід мати на увазі, що й нині в українському суспільстві мають місце досить неоднозначні й суперечливі тенденції. З одного боку, відбувається бурхливий розвиток наукових знань, національно-культурне, національно-мовне відродження, а з іншого – нові знання не оволодівають умами й серцями широких верств суспільства, наростає розчарування, зневір'я, моральний цинізм, суржикізація мови. За такої соціокупьтурної ситуації проблема єдності навчання й виховання, освіти і культури набуває національного значення як проблема людяності, гуманності та культурності вітчизняної системи освіти.

Проте, у свідомості багатьох і до цього часу освіта залишається сферою здобуття знань через вивчення системи певних наук (природничо-математичних, гуманітарних тощо), тобто ототожнюється зі шкільним навчанням і вихованням. Тому повернення до витоків у розумінні освіти не лише як холодного гасіо, а і як "гарячого серця", як системи формотворень "людського духу" є настійною потребою.

Почнемо з очевидного. А очевидним на сьогодні є те, що формування "мислячого духу", насамперед, відбувається за допомогою мови. Людина стає людиною завдяки мові як суспільно-історичному здобутку. Один з найбільш новаторських філософських умів XX ст. М.Гайдеггер, який поряд із проблемами буття й людського існування тримав у полі зору своїх наукових праць ще й проблеми мови, підкреслює її людинотворчий, буттєвий статус. "Дар мови, – пише він, – вирізняє людину, лише й роблячи її людиною. Цією рисою окреслено її єство. Людина не була б людиною, коли б їй було відмовлено у тому, щоб мовити – безперервно, всеосяжно – про все, в багатоманітних різновидах і здебільшого у невимовленому "це є те". Оскільки все це і подібне забезпечує мова, сутність людини міститься у мові" [2].

Григорій Ващенко як уродженець Лівобережної України (народився в селі Богданівка на Полтавщині, нині Прилуцький район Чернігівської області) протягом свого життя (1878 – 1967 рр.) мав можливість бачити й відчувати як методично нав'язувалася програма "обрусения" України і за царату, і за радянської влади, як руйнувалася чи, принаймні, деформувалася ментальність українців. Але Ващенко не був мовчазним спостерігачем. Його життєвий і творчий шлях підтверджує опозиційність ученого як до царського, так і до радянського політичних режимів із їх національним і духовним гнобленням народів, особливого українського.

Праці Г.Ващенка від самого початку їх появи в Україні (фундаментальний твір "Загальні методи навчання" був опублікований ще наприкінці 20-х, але вже на початку 30-х рр. вилучений з бібліотек і лише в 1997 р. з нього знято табу в національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського; у 1994 р. уперше опубліковано "Виховний ідеал", що, до речі, побачив світу Німеччині в 1950 р.; у 2003 р. вийшов черговий, п'ятий том його творів) викликали інтерес дослідників. Але його творчий доробок і в Україні, і за кордоном, зокрема в українській діаспорі, розглядається, насамперед, у контексті педагогіки, частково психології. Філософські основи творів Г.Ващенка залишаються практично недослідженими. Тому Г.Ващенко в уяві педагогічної та наукової громадськості й нині продовжує залишатися виключно як педагог і психолог. Твори ж його, що ідейно рухалися в річищі національно-культурного осмислення людини й педагогіки, зростання ролі індивідуально-особистісного начала в суспільстві, на наш погляд, є важливим джерелом історії філософії освіти України.

Необхідно зауважити, що мовні питання, зокрема значення слова для думки й ступінь його зв'язку з освітньо-виховною діяльністю, загалом життям, привертають пильну увагу Г.Ващенка. Аналізуючи спосіб буття етнічної спільноти, детермінований внутрішніми та зовнішніми факторами, за головне у вихованні він вважав прищеплення національної гідності та національного самоусвідомлення, що уможливлене лише при знанні національної мови. Спираючись на українську філософсько-антропологічну та філософсько-лінгвістичну думку (К.Ушинський, О.Потебня, Б.Грінченко тощо), Г.Ващенко приходить до висновку, що своєрідність мовного характеру особистості визначається мовою, якою вона користується. Національний характер, вважає вчений, формується як через національну мову, так і через спільність історичного досвіду, етнокультурних традицій, імплікованих із національним виховним ідеалом: "Служба Богові й Батьківщині", що його створило українство впродовж свого існування у часі та просторі.

У пропонованій статті здійснено спробу проаналізувати постановку і вирішення проблеми мови у творчості Г.Ващенка та запропонувати свою інтерпретацію розуміння вітчизняним філософом-педагогом відносин людини з мовою. Це стає можливим, якщо розглядати мову як знакову систему, запропоновану французьким мовознавцем Ф. де-Соссюром.

Нагадаємо, що ідеї Ф. де-Соссюра спричинили справжній переворот у мовознавстві, започаткувавши розвиток такої течії філософії мови, як структурна лінгвістика, предметом дослідження якої є виокремлення різних планів аналізу мови як системи функціональних відносин та як різнорівневого ієрархічного утворення, виявлення різних функцій мови. У результаті в сучасній філософії мови з'являється теза про "розчинення людини" в мові та безмежну владу мови над людиною.

Ясна річ, що Г.Ващенку теперішні безперечні здобутки, досягнуті лінгвістичною філософією у дослідженні мови, були невідомі. Проте, розглядаючи вирішення вченим конкретних проблем мови, ми далі покажемо дотичність його ідей до української думки, зокрема вітчизняного мовознавця О.Потебні. Саме останній запропонував ряд ідей (розмежування мови і розмови, синхронії і діахронії тощо), які склали підґрунтя сучасного перевороту в деяких галузях знань.

Як і чому виникає мова? Які існують уявлення про її природу? Які функції виконує мова? Завдяки чому мова є засобом розуміння? Цих та інших дотичних до них питань і торкався Г.Ващенко. Особливу увагу він звертав на питання виникнення мови, що завжди були предметом глибокого та суперечливого аналізу в різні періоди розвитку філософії. На наш погляд, із переконливими аргументами щодо природного виникнення мови, що вона не створюється штучно, не дається Богом і не є продуктом фізіологічної діяльності організму – виступив О.Потебня у своїй праці "Мысль и язык".

Аналіз творів Г.Ващенка дає змогу значною мірою уточнити його підходи до цієї проблеми. Проілюструємо це на таких прикладах. Як зауважує вчений, тільки на перший погляд може здатися, що мова маленької дитини починається з "ґуління", тобто з вигукування різних звукових сполучень. Але насправді в неї діє потреба вправляти мовні органи, що є передумовою оволодіння мовою. "Ґуління малої дитини, – пише Г.Ващенко, – є необхідним кроком до оволодіння мовою, але дитина, ґулячи, не усвідомлює цього. Свідомість приходить до людини тоді, коли в неї накопичується певний досвід" [3]. Перші слова народжуються не зі звуків "ґуління", а з тих звуків мови, які дитина засвоює з мови дорослих, що з нею спілкуються, зазвичай, матері.

Як відзначає Г.Ващенко, перше слово дитини дає їй велике задоволення, особливо, коли з нею з радісною посмішкою розмовляє мати: "Дитина не розуміє слів матері, але вона відчуває її настрій. Це перша розмова малої дитини з дорослою людиною, якою є любляча мати. У цій розмові відбувається радісне єднання душ, пройнятих спільними почуттями"[4]. Приємні переживання малої дитини викликає також колискова пісня матері: "Змісту її теж не розуміє дитина, але настрої її, а особливо милий голос матері, – пише він, – на ціле життя залишаються в душі дитини, як джерело найшляхетніших переживань її" [5].

Можна обґрунтовано стверджувати, що вплив слова на душу дитини зростає, коли воно сполучається з музикою, тобто має форму пісні. Вище йшлося про те, як люблять пісню немовлята, навіть не розуміючи її змісту. Однак, іще більше її люблять діти дошкільного віку, причому люблять не тільки слухати, а й самі співати. Тому цілком слушно Г.Ващенко радив учити українських дітей українським пісням, "приступних для їхнього розуміння й почувань".

Він високо цінує мову як особливу систему знаків, створену людством для налагодження та збереження інформації. До того ж, добре розуміє, що існування мови як системи символів є однією з головних особливостей людського буття. Тому й не випадково, досліджуючи аналітичний та синтетичний способи мислення людини в праці "Загальні методи навчання", вчений визначальну роль у розвитку вищих форм аналізу відводить саме мові. Він виходить із того, що мова дає змогу зафіксувати символічним способом силу вражень і зберігати у надзвичайно зручній формі великий "досвід життя".

З цієї точки зору Г.Ващенко розглядає роль та значення мови у різні періоди життя людини, першочергову увагу приділяючи ранньому дитинству та шкільному віку. Приблизно на третьому році життя, вважає він, коли дитина вступає у стадію запитань, починається винятковий розвиток здатності до аналізу у зв'язку з мовою. Поняття мови й мислення Г.Ващенко розглядає у нерозривній єдності. Варто підкреслити, що, вирішуючи дану проблему, він спирається на твори К.Ушинського та філософсько-лінгвістичну концепцію О.Потебні.

Зупинимося спочатку на питанні взаємозв'язку мови та мислення у філософській антропології К.Ушинського. Передусім зазначимо, що він поділяв загальноприйняту у 2-й половині XIX ст. точку зору про величезну роль слова у формуванні думки. Так само, як і пізніше О.Потебня, він бачив у мові механізм, який породжує думку. К.Ушинський переконаний в тому, що думка проявляється через мову, кожен акт мовлення є творчим процесом, а "мова кожного народу створена самим народом" [6]. Причому витоки мови для К.Ушинського поставали захованими у невідомості, бо вона вважається тим народним утвором, який виростає у всіх своїх народних особливостях з якогось одного, таємничого, десь у глибині народного духу захованого зерна. Мова у цьому смислі породжується ірраціональним "народним духом", який і зумовлює її національні особливості.

Підкреслимо, що К.Ушинський наполягав на утвердженні ідеї "мови і народу": "Відберіть у народу все – і він все може повернути; але відберіть мову, – пише мислитель, – і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ" [7]. Згодом обстоювана К.Ушинським ідея нероздільності "мови і народу" буде трансформована і отримає розвиток у працях українських та російських дослідників XIX – початку XX ст. утому числі О.Потебні, М.Драгоманова, М.Грушевського, С.Єфремова, Є.Трубецького, Г.Шпета й інших.

О.Потебня у питанні про співвідношення мови й мислення обстоював ту позицію, що існує взаємообумовлений зв'язок між мовою і думкою, між думкою і мовою. "Категорії нашої мови, – підкреслював він, – тісно пов'язані з нашою думкою" [8]. Все, що відбувається у мові, "може бути зрозумілим лише як наслідок ускладнення думки" [9].

Разом із тим О.Потебня застерігав: якщо мова і мислення перебувають у нерозривному зв'язку, то спрощення індивідуального мовлення веде до послаблення енергії думки.

Ідея про те, що мова формує думку, давала можливість Г.Ващенку поставити формування думки на фактологічну (мовну) основу. Оскільки рух мовних фактів і розвиток граматичних категорій є форма руху думки, остільки "розвиток словесного мислення дає можливість дитині аналізувати не тільки безпосередньо дану дійсність, але й самі продукти мислення" [70].

Варто зазначити, що Г.Ващенко чималу увагу приділяє розвитку словесного мислення, зважаючи на його "могутню роль" в інтелектуальному розвитку людини. Разом з тим, визнаючи важливість словесного мислення дитини шкільного віку, він радив не забувати, що воно розвивається в неї поступово.

Отже, включення людини в соціокультурний процес і діяльна участь у ньому, відповідно до української філософсько-освітньої думки XIX ст, на яку спирався Г.Ващенко, відбувалося через освоєння "народного духу", національного характеру культури, носієм якого постає національна мова.

Мова для нього – не ізольований феномен. Вона нерозривно пов'язана з культурою народу. Тому, досліджуючи місце української мови у філософсько-освітньому вченні Г.Ващенка, доцільно звернути увагу на взаємозв'язок мови з такими поняттями, як "народ" і "нація". Коли проаналізувати знання й уявлення вченого про народ, про людину, ми побачимо, що ці знання й уявлення значною мірою являють собою наслідок індивідуальної творчості. Обґрунтування ідеї "вольової, характерної людини" є цьому, мабуть, одне з найпереконливіших підтверджень. Йдеться про людину, що не буде пристосовуватися до буття, здатну кинути виклик долі, поборотися за реалізацію внутрішніх потенцій, міцно стоятиме на національному ґрунті особистісних сил. Іншими словами, він обґрунтовував діяльний тип людини на противагу маргінальному.

Вияв марґінальності відносно українського суспільства Г.Ващенко вбачав у тому, що український народ на певному етапі свого історичного життя не спромігся дати гідний виклик процесам полонізації, русифікації, загалом денаціоналізації національної свідомості, які протягом століть здійснювалися різними імперськими тоталітарними режимами. Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, український народ поступово засвоював чужу культуру й мову. Все це призвело до забуття минулого, відмови або презирливого ставлення до національних традицій, зречення рідної мови, до того, що, висловлюючись термінами психології, Г.Ващенко назвав "національною амнезією та парамнезією" [77]. Велику провину в цьому він покладав на політичних та духовних провідників нації, які не боролися до кінця, часто зраджували національні інтереси, намагаючись знайти тепле місце в наявному бутті й, зрештою, ставали найлютішими ворогами українського народу.

Загалом, необхідно відзначити, що народ для Ващенка є творцем мови, мова у свою чергу – породженням "народного духу". Саме мова визначає національну специфіку народу. "В мові народу, – стверджує Г.Ващенко, – відбивається душа його" [72].

Міркуючи над сутністю поняття нація, вчений спирається на Т.Шевченка, на його відоме послання "І мертвим, і живим .", визначаючи націю як "єдність поколінь сучасних, минулих і майбутніх" [73]. Серед основоположних чинників творення нації він називає спільність походження, території, культури, традиції, мови й усвідомлення своєї винятковості.

Нас цікавить, передусім, розуміння Г.Ващенком таких складників нації, як культура, традиції, мова. Чи не виникає в цьому ряду певне протиріччя?

Слово культура, як відомо, походить від латинського cultura, первісним значенням якого було "обробіток", передусім землі, звідси agriciltura – рільництво, що у буквальному перекладі означає "обробіток землі". Але ще за часів класичної латини воно почало означати духовну культуру, культивування, плекання духовних благ, надбань. "У сучасній мові, – пише відомий філолог О.Ткаченко, – є всі підстави словом культура обійняти всі прояви людської діяльності і її наслідків, досягнень" [14].

Справді, культура – це продукт діяльності численних поколінь нації, що через традиції передається від старших поколінь до молодших. Тому, обґрунтовуючи український виховний ідеал, Г.Ващенко шукав відповіді на питання, яку роль у житті людини й людства відіграють традиції. Поступ людства, і це добре розумів мислитель, неможливий без передачі традицій від одних поколінь до інших, оскільки кожне нове покоління мусило б почати свій культурний розвиток спочатку, і людство таким чином залишалося б завжди у первісному стані. Роль традиції в житті суспільства він порівнює з роллю пам'яті в житті й розвитку окремої людини. Коли б людина забувала все те, що вона сприймає й переживає, уважає Г.Ващенко, вона не була б людиною, а стояла б на рівні найнижчих тварин.

Цілком сприймається ним і положення про те, що через традиції передається й мова, котра є найціннішим скарбом людства й разом із тим найкращим засобом традиції. Але, на перший погляд, він нібито не поділяє думку К.Ушинського про те, що втрата мови для народу рівнозначна втраті своєї національності: "Мова є найважливіший, найповніший і найміцніший зв'язок, що поєднує минулі, сучасні й майбутні покоління в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєдіяльність народу, а є саме це життя. Коли щезне народна мова, народу більше нема!" [75].

Річ у тім, що Г.Ващенко не вважав мову абсолютно необхідним чинником творення (курсив – В.Д.), а не існування нації [76]. Спостерігаючи за розвитком етнокультурних процесів у Росії та інших країнах, він бачив, що окремі нації ніби зовсім зникають, гублять свою мову, культуру, звичаї і нібито у всьому уподібнюються пануючій нації, але потім оживають і починають жити національним життям.

Який із цього можна зробити висновок? Той, що "цілість націй", як зазначає Г.Ващенко, підтримує культура, перш за все традиції. Завдяки традиціям зберігається й розвивається національна мова. Але без національної мови неможливе існування нації.

Не сприймав Г.Ващенко тезу про досягнення мовної єдності людства. Певна річ, людська думка завжди шукала виходу з лабіринту мовних колізій. Але, відповідно до марксистсько-ленінсько-сталінської філософії, в інтернаціональному суспільстві мусила бути і єдина, зрозуміла для всіх універсальна мова. Якщо брати СРСР, то саме за життя Г.Ващенка й обґрунтовувалася ідея інтернаціональної мови. Й.Сталін в одній з останніх своїх праць "Марксизм і питання мовознавства" неоднозначне зауважив, що такою мовою і культурою, звичайно ж, буде російська мова і культура, як мова і культура провідної нації СРСР.

Добре усвідомлюючи можливість і деструктивність наслідків такої "національної" політики більшовиків, Г.Ващенко виступає на захист національних культур і національних мов. Він, як і К.Ушинський, С.Русова та ін., вважає, що кожен народ зобов'язаний творити власну національну школу. Причому прозорливо передбачає: "Москві не вдасться накинути свою мову всьому людству" [77].

Водночас він розуміє, що для досягнення успіху в поліморфному світі людині потрібна не одна мова, а різні типи мов. Людина як індивід формується під впливом багатьох мов – мови сім'ї, дитинства, друзів, учителів і всього іншого великого світу. Але перехід від однієї мови до іншої змінює індивіда, змінює його "Я". Змінюючись, "Я" доповнюється в одних аспектах, звужується в інших. "Різниця між мовами, – на думку Г.Ващенка, – полягає не тільки в різниці їх звукового складу, а й у різниці внутрішнього змісту слів і речень. Змінити мову це означає певною мірою змінити свій світогляд і світовідчування. Разом із тим, це означає відмову від надбань рідної літератури, рідної пісні і т. ін., бо переклад на іншу мову ніколи не може бути рівнозначним оригіналові" [18].

Отже, формулюючи наш проміжний висновок, можемо стверджувати: опанування мовою, за Г.Ващенком, розпочинається немовлям, зазвичай, у сім'ї, разом із молоком матері. Продовжується у дошкільних, шкільних і позашкільних установах, загалом у суспільстві. Матір, розмовляючи з дитиною рідною мовою, відкриває для неї світ людського буття, формує мовну картину світу. Дитина, мовлячи до себе і про себе, мовить про речі світу свого дитинства. Шкільна мова відкриває дитині "потаємну" суть речей. У мові й через мову світ дитинства постає перед людиною, відкриваючись їй у своїх людських вимірах.

Варто звернути увагу, згідно з класичним визначенням, "рідна мова" – це материнська мова, перша мова, яку засвоює дитина в родинному спілкуванні. Введення ж поняття "мовна картина світу", як вважає сучасний український мовознавець В.Кононенко, дозволяє вбачати у мові спосіб осмислення дійсності з позицій конкретної культурно-етнічної спільноти, у полі національно-мовного, історичного та ментального концептів [19]. В основу визначального в цьому плані принципу етноцентризму філософії освіти Г. Ващенка й покладено розуміння мови як національного феномену, засобу виявлення й реалізації національного характеру, мовного світосприйняття та світоосягнення.

Підкреслимо, Г.Ващенко, живучи в Україні й поза її етнічними межами, уважно аналізував світоглядні процеси в середовищі українців, росіян, німців, англійців та інших народів, робив із цього філософські узагальнення на зразок того, що кожна незалежна держава творить свою національну систему освіти, що навчання треба проводити національною мовою, яка несе в собі близькі й зрозумілі для представників відповідного народу світоглядні орієнтири й смисли. Останнє положення цілком співвідноситься як із вимогами українських філософів, наприклад, П.Куліша у "хутірській філософії" забезпечувати розвій культури українського суспільства українською мовою, так і твердженням В.Бєлінського, І.Тургенєва про те, що російських дітей треба вчити російської грамоти.

Слід, проте, зазначити, що позбавлення духовного закріпачення українського народу, котре здійснювалося різними імперськими режимами впродовж століть, передбачає не тільки відродження історичної пам'яті українців, виховання почуття національної гордості, національної самобутності, але й подолання комплексу меншовартості, у тому числі щодо мов загалом і української зокрема. У зв'язку із цим нагадаємо, що один із попередників Г.Ващенка О.Потебня рішуче засуджував колонізаторську, асиміляторську політику російського царизму та її провідників в Україні.

Водночас, уже згадуваний нами В.Бєлінський по, суті, заперечував існування української мови як такої. Наведемо стосовно цього "творчі інтенції" його мовою автора, тобто російською: "Предстоит важный вопрос: есть ли на свете малороссийский язык, или это только областное наречие? Из решения этого вопроса вытекает другой: может ли существовать малороссийская литература и должны ли наши литераторы из малороссиян писать по-малороссийски? Что до первого вопроса, на него можно отвечать и да, и нет. Малороссийский язык действительно существовал во времена самобытности Малороссии и существует теперь – в памятниках народной поэзии тех славных времен. Но с Петра Великого началось разделение сословий. Дворянство, по ходу исторической необходимости, приняло русский язык и русско-европейские обычаи в образе жизни. Язык самого народа начал портиться и теперь чистый малороссийский язык находится преимущественно в одних книгах. Следовательно, мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные им областные наречия" [20].

Отже, констатуємо відвертий негативізм до української мови, зверхньо-шовіністичний антиукраїнський випад, на жаль, не поодинокий, з боку представника російської культури.

Проте, укоріненість у масовій свідомості українців комплексу малоросійства й сьогодні створює сприятливий ґрунт для реанімації подібних імперських настанов. Так, зокрема, це зроблено в посібнику для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних закладів Російської Федерації "Введение в языковедение" (автори – А.М.Камчатнов та Н.А.Ніколіна): "К восточной группе относится русский язык с четырьмя наречиями: 1) великорусским (основиые диалекты – северно-великорусский, южно-великорусский, западно-великорусский), 2) малорусским (основные диалекты – средне-наднепровский, слобожанский, степной), 3) белорусским (основные диалекты – северо-восточный, юго-западный, полесский), 4) червонорусским (основные диалекты – галицийский, карпатский, буковинский)" [21]. Як бачимо, є спроби надати "наукової", "теоретичної" аргументації для підживлення новітніх амбіцій окремих російських політиків.

Підсумовуючи результати дослідження, резюмуємо його в таких положеннях.

Мова, з погляду Г.Ващенка, виконує не лише комунікативну функцію, є не лише засобом спілкування. Мова – явище значно глибше, і не можна його зводити до жодної з багатьох її функцій. У мові – сама сутність людського буття. Звідси вчений виводить фундаментальну цінність мови як основи самоіндентифікації людини й народу.

Мова, таким чином, у філософсько-освітньому вченні Г.Ващенка постає як людиномірне явище. Людиномірність мови визначається її подвійною природою. З одного боку, мова зумовлена процесом становлення та розвитку людського світу, а з іншого – вона зумовлює світ. Саме у мові й через мову людина й суспільство взаємно детермінують одне одного, оскільки, оволодіваючи мовою, людина входить у суспільство. Але мова, будучи соціокультурною інституцією, на думку Г.Ващенка, своєї купьтуротворчої значущості набуває тільки в реальному полі конкретних подій, осіб та цілих народів.

Принцип етноцентризму філософії освіти Г.Ващенка найвиразніше проявляється у тлумаченні ролі української мови: вона зберігає національну пам'ять, рух національної думки, несе в собі історію українського народу, є його культурним здобутком, пов'язує людські покоління, є означуванням реального життя. Вона зумовлює становлення та розвиток людського світу, особливості світосприйняття та світоосягнення українця.

Мова, виступаючи соціокультурною інституцією, водночас характеризується творчо-активною природою, наявністю, певних соціокультурних норм розвитку. Через це національна мова наскрізь протинає світ людини, постає необхідним явищем її життя.

Для самореалізації людини необхідна посилена увага до вивчення рідної мови. Питання української мови є ключовим і неодмінним у формуванні національно-патріотичної свідомості українця. Тому новітню систему української освіти філософ-педагог пропонує будувати з урахуванням особистості дитини, її етнопсихологічного і соціокультурного оточення, без чого неможливо створити ефективну модель навчання мови.

Проведене дослідження загалом показує, що аналіз особливостей постановки і вирішення проблеми мови у філософсько-освітньому вченні Г.Ващенка дозволяє визначити, до певної міри, перспективи роботи в цьому напрямку. Зокрема, на наш погляд, заслуговує на увагу більш широке і системне вивчення функціонування мови в Україні впродовж ХІХ – ХХ ст. у контексті сучасної лінгвістичної філософії. Крім цього, можливий варіант вивчення ідей і висновків щодо мови провідних науково-педагогічних діячів України і Росії ХІХ – ХХ століть.

Дослідження зазначених та інших питань аналітичної філософії дозволить, на нашу думку, більш адекватно осмислити шляхи і підходи до розвитку освіти, визначити основні напрямки виховання людини в їх органічній сумісності з національно-мовним середовищем.

література:

1. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.101.

2. Хайдеггер Мартин. Бытие и время. – М.,1993. – С.259.

3. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К., 1999. – С. 14.

4. Там же. – С.297.

5. Там же.

6. Ушинський К.Д. Рідне слово // Ушинський К.Д. Твори: В 6т. – К., 1954. – Т.1. – С.268. 7.

1. Там же. – С.270.

7. Потебня А.А. Из записок по русской грамматике. – М., 1958. – С.22.

8. Там же. – С.52.

9. Ващенко Григорій. Загальні методи навчання: Підручник для педагогів. – К., 1997. – С.147.

10. Ващенко Григорій. Хвороби в галузі національної пам'яті. Твори. – К., 2003. – Т.5. – С.10.

11. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К., 1999. – С.286.

12. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.97.

13. Ткаченко О.Б. Українська мова і мовне життя світу. – К., 2004. – С.106.

14. Ушинский К.Д. Родное слово // Ушинский К.Д. Педагогические сочинения: В 6 т. – М.,1998. – Т.2. – С.110.

15. Ващенко Григорій. Виховний ідеал. – Полтава, 1994. – С.97.

16. Ващенко Григорій. Виховання волі і характеру – підручник для педагогів. – К., 1999. – С.291.

17. Там же.

18. Кононенко В.І. Українська мова як національний феномен // Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи: Методол. семінар, 22 листопада 2000 р. 3б. наук, праць. Вип.3. – К.,2000. – С.28.

19. Белинский В.Г. Ластовка. Сватанье // Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. – М., 1954. – Т. 5. – С. 176 – 177.

20. Камчатнов А.Н., Николина Н.А. Введениев языковедение. – М., 1999. – С.199.