Роль Михайла Грушевського у становленні державницького напряму української історіографії

Серед провідних течій історіософії української історичної науки чільне місце займає державницький напрям, прихильники якого, вважаючи головним рушієм історичного процесу державу, зосереджують основну увагу на дослідженні історії державності [1,235]. До чільних представників державницького напряму української історіографії зазвичай відносять Д.Дорошенка, В.Липинського, С.Томашівського, І.Крип’якевича, І.Кревецького, О.Оглоблина, Н.Полонську-Василенко та ін., але поза цим переліком нерідко залишається постать найвидатнішого українського історика Михайла Грушевського, за яким закріпилася приналежність тільки до народницького напряму. Між тим, саме М. Грушевський як визнаний лідер української історіографії, засновник наукової історичної школи у Львові, сприяв формуванню цілої низки фахівців з історії державності України, а своїми працями зробив особистий внесок у дослідження цієї проблеми, і таким чином дав підстави вважати його безпосередньо причетним до державницького напряму. На цю сторону історіософії М. Грушевського вказав Я. Дашкевич, ув’язавши з його іменем зародження національно-державницького напряму в українській історіографії [2,67].

На ключове місце М.Грушевського у започаткуванні державницького напряму української історіографії вказували Л. Винар, О. Пріцак та інші дослідники [3]. Однак їхні праці не дають цілісного уявлення про роль М. Грушевського у становленні цього напряму в українській історичній науці. Запропонована стаття ставить за мету хоча б частково заповнити цю прогалину і висвітлити внесок М. Грушевського у дослідження історії державності України, показати його вплив на зародження і розвиток державницького напряму української історіографії шляхом створення львівської школи істориків-державників.

На сучасному етапі відродження та примноження національних традицій української історичної науки, її інтеграції в європейський історіографічний простір цілком закономірним є звернення до наукової спадщини видатного українського історика, мислителя і державного діяча М. Грушевського, яка містить великий пласт цінних знань та ідей, котрі не втратили своєї актуальності й сьогодні. Нове прочитання його праць з української і світової історії, ознайомлення з поглядами вченого на роль держави, її характер, призначення та функції, осмислення тих сторінок спадщини, які замовчувалися або фальсифікувалися за доби тоталітаризму, має велике й актуальне значення для сьогодення та майбутнього.

Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові.

На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр., головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості.

Будучи незаперечним лідером української історичної науки, М.Грушевський став і одним з фундаторів відновлення української державності як голова Центральної Ради і творець УНР. Вивчаючи тогочасні його історичні та історіософські концепції, світоглядні настанови дедалі більше переконуєшся у необхідності дослідження державницького процесу, який знайшов відображення у працях ученого, присвячених українській, європейській і світовій історії, а також у його політичних трактатах, зібраних у книзі «На порозі нової України». Як відомо, науковий доробок М. Грушевського нараховує близько 2000 праць, розвідок, коментарів, рецензій, що синтезують наукові знання про український народ, у тому числі і його державотворчу місію. Як політик він був засновником Національно–демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, одним з творців Четвертого Універсалу про державну незалежність УНР, фактично першим її президентом.

Весь науково-теоретичний та конкретно-історичний доробок М.Грушевського пронизаний національно-державницькою ідеєю. Для вченого наука була й підґрунтям політичної діяльності, тому він наголошував на ідеалах держави, пов’язаних з демократією, свободою і людським поступом у всесвітньому вимірі. Розвиток історичної візії М. Грушевського щодо проблеми державності України діалектично виходив з його попередніх політичних поглядів, які зазнавали еволюції: від вимог "національно-культурної автономії" в рамках "єдиної і неділимої" Росії — до вимоги "національно-територіальної автономії” у межах децентралізованої демократичної Росії і, нарешті, – до проголошення "самостійної, ні від кого незалежної, вільної суверенної Держави Українського Народу". Така еволюція поглядів ученого відбувалася на основі заглиблення в українську й світову історію, в аналіз реальної політичної ситуації, що склалася в самодержавній багатонаціональній Російській імперії в умовах Першої світової війни, повалення царизму, революційних потрясінь і більшовицького перевороту 1917 р. М.Грушевський був підготовлений до такого розвитку подій, адже ще на початку XX ст. він наголошував, що політика гноблення і денаціоналізації стала засобом політичної і суспільної деморалізації, що пригноблені провінції завжди і всюди є осередком розкладу для пануючих народностей, всього державного організму, що імперії розпадуться, а пригнічені народи неминуче відновлять свої державності.

Історію української державності М. Грушевський головним чином виводив з народницької концепції історичного процесу та історіософії позитивізму, на якій базувалася його багатотомна «Історія України-Руси». Торкаючись найдавніших державних утворень на українських землях і позитивно оцінюючи основні напрями діяльності Київської держави, учений загалом критично ставився до тогочасного режиму, наголошуючи, що той прагнув задовольнити лише інтереси правлячої верхівки. Історик зазначав, що навіть, "коли в тій самій науці Ярослава знаходимо ми згадку про потребу згоди між князями з огляду на долю держави, то й тут вихідною точкою служать особисті інтереси самих князів .". Невідповідність інтересів княжої влади і дружини, з одного боку, і народних мас, з іншого, призводила, за словами історика, "до тої знеохоти людності до князівсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії ."[5,48,295]. Не випадково, коли на Русі з'явилися татари, народ сподівався за допомогою цих чужинців звільнитися від ненависної влади. “Таке становище, їх не можна інакше пояснити як змаганням, виломитися з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі…", - зазначав учений [6,159]. На його думку, ставлення більшості українського народу до державотворчих процесів часів Київської Русі було байдужим або навіть негативним. " .У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народну, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий ґрунт, – зазначав М.Грушевський. Він зоставався чимсь зверхнім, досить хистко прив'язаним до народу". Далі історик стверджував, що політичний устрій не відповідав народним ідеалам і на інших етапах історії України. "Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи; не був витворений відповідно ним (народом - Ю. Р.) і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній" [7,71,73].

Для розуміння історіософії державності М.Грушевського в системі його загальних наукових і суспільно-політичних поглядів, варто розглянути три основні категорії, які були для нього визначальними. Це – "народ", "держава" і "герой в історії", кожна з яких, на думку О.Пріцака, мала для нього відповідне змістовне навантаження, почерпнуте з різних філософських систем. Якщо "народ" у М. Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, то "держава" - це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманова. Тільки "герой в історії" відповідав позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів "Історії України-Руси” [8].

Михайло Грушевський, хоч і піднявся на вершину народницького напряму, водночас бачив і його слабкі сторони, а тому дедалі більше усвідомлював необхідність досліджувати роль держави, виявляти й аналізувати державницькі традиції українського народу, на що орієнтував і своїх учнів історичних шкіл у Львові, а згодом і в Києві. Під його наставництвом сформувалася перша національна школа української історіографії державницького спрямування, яка ґрунтувалася на історичній схемі вчителя, на його концепції і методології історичного дослідження, а також на західноєвропейській державницькій історіософії та ідеї постпозитивізму. Українські історики-державники надали схемі М. Грушевського більш яскраво вираженого державницького і національного забарвлення і поклали її в основу новітньої української історіографії. З цього випливає, що наша державницька школа виросла на науковій спадщині М. Грушевського, який і сам значно розширив і збагатив державницьку концепцію української історії, а його історіософські погляди зазнали помітної еволюції. Це добре помітно з інтерпретації М.Грушевським доби Б. Хмельницького та доби гетьманування І. Мазепи, які він розглядав як найважливіші періоди української історії нового часу, пов’язані з історією національно-визвольного руху за волю і державність України.

Аналізуючи процес переосмислення М.Грушевським народницької концепції української історії і перехід до державницького її розуміння, необхідно зауважити, що він не означав відмови від визнання як пріоритетної ролі народу в історії, так і від категорії «народу» в історичному дослідженні. Вірячи у відродження України, її державності, вчений наголошував на необхідності формувати національну свідомість, вказував на неприпустимість замовчування прагнень українського народу до політичного самовизначення і побудови власної держави. У 1912 р. в статті "Украйна й украинство" М.Грушевський гостро критикував тих "авторитетніших представників" українства, які в подіях останніх століть шукали "докази нездатності українського племені до державного життя, відсутність основ для політичного і суспільного будівництва ." Висловлюючи жаль з приводу тривалого перебування українців у бездержавному стані, називаючи основною причиною цього явища "несприятливі історичні умови", учений доводив, що "в ті моменти, коли народне життя мало можливість самовизначення, не було нестачі в прагненнях до політичного, державного життя ." [9,13-14].

Як уже зазначалося, період 1917-1918 рр. став для М. Грушевського переломним рубежем у переосмисленні ролі держави в історії та житті суспільства. Очоливши Українську Центральну Раду, він, за словами Л. Винара, став "головним будівничим української державності в XX ст." Саме в умовах національної революції та державного будівництва вчений найбільше уваги приділяв осмисленню досвіду минулого та обґрунтуванню перспектив української державності. Поступово ідея української держави утверджувалася як домінанта історіографічної та історіософської концепції його творчості. Проблеми держави і державності Грушевський розглядав у органічному зв'язку з проблемою "народу", його домінуючої місії в історичному процесі. Як професійний історик він прагнув з'ясувати роль держави у широкому історичному контексті, при цьому головним критерієм для нього був пошук відповіді на питання, наскільки держава відповідала чи не відповідала потребам українського народу впродовж його історії. Як відомо, він дотримувався автономно - федералістичних поглядів і на початку діяльності Української Центральної Ради, відстоюючи чесну і справедливу федерацію з демократичною Росією, і, тільки внаслідок жовтневого перевороту, приходу до влади більшовиків та їх інтервенції проти УНР, він пішов на проголошення суверенітету і незалежності України. Але, як справедливо звернув увагу Я.Калакура, не слід протиставляти самостійницькі та автономістичні гасла в українському та європейському визвольному русі, оскільки автономізм не є альтернативою самостійності, а лише одним з кроків до неї. Ще задовго до ІV Універсалу, наприкінці грудня 1917 р., на засіданні Центральної Ради М.Грушевський заявив, що через обставини Україна на ділі стала самостійною, незалежною державою, а тому офіційне проголошення самостійності не було несподіванкою для українського суспільства [10,21,24].

Як учений-прагматик і людина демократичних поглядів М.Грушевський виступав не за механічну побудову української держави заради самої держави, а відстоював ідею демократичної держави, побудованої на засадах права. Він наголошував: "Ми відкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління на широких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерській тільки функції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, які можуть виявлятися у діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії таким чином будуть дуже обмежені". Проголошуючи зречення УНР "тих формальних засобів, тих – так би сказати – каналів, котрими інші державні організації провадять і закріплюють у верствах громадянства ідеї державності, послуху, обов’язковості і пієтизму до неї, роблять їх провідним мотивом діяльності громадянина", – М.Грушевський висловлювався за створення "народної держави", яка б забезпечила "громадянські вольності і демократичний устрій". Не випадково, проводячи паралелі між ставленням до держави громадян античного світу й громадян майбутньої Української держави, він зазначав: “Так, як старинний римлянин або елін виростав, жив і вмирав у тім переконанні, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй і цим завданням її віддати всі сили, все життя, – тому, що нема взагалі на світі іншої вищої й благороднішої мети, як це служіння своїй громаді-державі , – так повинно бути й на Україні!" [11, 49,50,36].

Займаючись державними справами, М.Грушевський не припиняв наукової діяльності, постійно звертався до історичного досвіду та уроків минулого. За його концепцією, першим державним утворенням українського народу була Руська держава з центром у Києві, а згодом зі своїм продовженням у Галичі XII—XIV ст. Спираючись на історичні джерела, він переконливо довів, що Київська держава виникла на своїй рідній землі і не була принесена варягами, як про це твердили прихильники норманської «теорії». І хоча доля Київської Русі і Галицько-Волинської держави склалася драматично у зв'язку з навалою монголо-татар, а згодом українські землі були колонізовані Литвою, Польщею і Московією, український народ ніколи не мирився з чужоземним пануванням, боровся за національне й соціальне визволення, за власну державність. Символом цієї боротьби була доба Хмельниччини – найбільшого спалаху української народної революції і утворення Української Козацько-Гетьманської держави. Ця доба займає чільне місце в наукових дослідженнях М. Грушевського, їй присвячено три томи «Історії України-Руси». Вчений проаналізувавши цей переломний період історії України на основі маловідомих джерел, дійшов висновку, що визвольний рух охоплював усі верстви українського народу, що революція 1648-1649 рр. мала широку народну базу і державницьке спрямування.

Велику увагу в «Історії України-Руси» М. Грушевський приділив державницькій концепції Б. Хмельницького та його сподвижників, показав роль українського козацтва, духовенства, міщан, шляхти і селянських мас у революції і державному будівництві. Він уперше подав широкий спектр дипломатичних зв'язків козацької України з іншими державами. Відстоюючи концепцію незалежності козацької держави, історик не ідеалізував діяльність Б. Хмельницького та провідної козацько-шляхетської верстви. Він критично оцінював його зв'язки з Кримом після 1649 р., а також еміграцію частини українського селянства в Росію, розглядаючи це як їхню зневіру до політики гетьмана. Це, на думку історика, підривало боротьбу за самостійність, за соціальне і національне самовизначення. М. Грушевський негативно оцінював діяльність Хмельницького щодо Переяславської ради та «березневих» статей українсько-московської угоди 1654 р.

Залишаючись вірним ідеалам народницького трактування історичного процесу, М.Грушевський був далекий від ідеалізації державних діячів і героїв загалом. Це стосується як постатей князів, так і гетьманів, портрети яких постають у його працях звичайними людьми з їхніми сильними і слабкими сторонами, із здобутками і помилками. Щодо постаті Б.Хмельницького, то М.Грушевський вступив у полеміку з В. Липинським, який, справедливо вважаючи гетьмана геніальним державним діячем, не бачив його помилок. У прикінцевих замітках до другої книги ІХ тому «Історії України-Руси», присвяченій Б.Хмельницькому, М. Грушевський підкреслював, що адресує її «не йому - вождеві , а творчим стражданням українських мас. Всім, хто болів тілом і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах си¬туації, перетворюючи се велике потрясеннє, викликане “героєм Богданом” і його компанією в динаміку життя цілої України” [12,1508].

Підсумовуючи свої наукові дослідження доби Б.Хмельницького, М.Грушевський зазначав, що своїми критичними зауваженнями не хотів принизити його роль. «Все таки він лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу – найбільшої революції ним пережитої, – писав історик, – але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями» [12,1507].

Позитивно оцінював М.Грушевський також державницьку діяльність гетьмана І. Мазепи, зокрема його дипломатичний хист, союз із Карлом XII, який міг забезпечити Україні самостійність і незалежність. Він вказував на безпосередній зв'язок між урядом Б. Хмельницького, його шведською політикою і шведською орієнтацією козацької старшини 1700-х років. Провідним мотивом державницької політики І. Мазепи історик вважав ідею суверенності і цілісності українського народу [13].

Критичні застереження М.Грушевського щодо деяких негативних сторін діяльності Б. Хмельницького та інших державних діячів не можуть асоціюватися з нігілістичним ставленням його до держави взагалі. Як уже говорилося, запропонована ним наукова схема української історії була зорієнтована на дослідження ролі народних мас у державницьких змаганнях. На цій схемі формувався державницький напрям української історіографії, історіософія його численних учнів.

Слід мати на увазі, що державницька концепція М. Грушевського суттєво відрізнялася від державницької концепції, яку сповідували В. Липинський, Д. Дорошенко, І. Кревецький та ін. Вони ідеалізували монархістську модель державності, прагнули використати досвід і уроки європейської та української історії для створення незалежної Української держави, опертої на сильну владу гетьмана. Перевага концепції М. Грушевського полягала в тому, що вона мала чітко окреслені демократичні засади державності, ґрунтувалася на ідеї: народ творить державу в своїх інтересах, насамперед, для забезпечення вільного і кращого життя.

Підсумовуючи сказане про внесок М.Грушевського в утвердження державницького напряму в українській історіографії, вважаємо доцільним ще раз повернутися до думки Я. Дашкевича про те, що ''переломним моментом в українській історичній науці загалом – остаточним відходом від історіографічного народництва та переходом на історіографічне національне державництво – треба вважати вихід у світ перших чотирьох томів „Історії України-Руси" (Львів, 1898-1903) та праці „Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства" (С.-Петербург, 1904). Тоді для всіх українських істориків стало зрозуміло, що писати далі про історію України так, як писали до Грушевського, вже неможливо. Треба було або піднятися до рівня Грушевського і його львівської школи, а це було непросто (недаремно замовкає Володимир Антонович), або залишатися в межах російської державницької школи, незалежно від свого етнічного походження (для прикладу, доля Івана Линниченка, братів Стороженків у дореволюційний час), або по-епігонському культивувати народницький напрям (Орест Левицький, Олександра Єфименко). У 1898-1904 р. було змуровано міцний фундамент нового напряму в українській історичній науці, який тепер, з перспективи майже століття, з повним правом можна назвати національно - державницьким.''[14,66-67 ]

Отже, з кінця ХІХ й упродовж 1-ої третини XX ст. у ставленні М. Грушевського до рушійних сил історичного поступу відбувався складний процес переосмислення й еволюції на користь примату державності. Не відкидаючи роль народу як основної категорії наукового дослідження і головної рушійної сили історичного процесу, він чітко обґрунтовував історичну місію національної держави у житті суспільства. Історик усвідомлював, що держава, незважаючи на притаманні їй недоліки, у сучасному світі є обов'язковим стрижнем розвитку кожної нації як у завоюванні волі, демократії та незалежності, так і в захисті цих найбільших цінностей. У сучасних умовах Україна має можливість не тільки осягнути теоретичне надбання свого геніального і гідного сина, але й втілити в життя його ідею розбудови "народної держави", правової і демократичної держави – з національним обличчям і громадянським суспільством. Відповідальні завдання постали і перед істориками, перед українознавцями, яким належить глибоко і всебічно дослідити витоки, зародження і розвиток української державницької ідеї, боротьбу багатьох поколінь українських патріотів за самостійну, соборну Українську державу як неодмінну умову збереження української нації, реалізації її історичної місії.

Література:

1. Калакура Я. С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004.

2. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму?// Михайло Грушевський і українська історична наука. Матер. наук. конфер. – Львів, 1999.

3. Винар Любомир. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський ( 1866 – 1934 ) .– Нью-Йорк, 1985; Пріцак О. Історіософія та історіографія Михайла Гр.

4. ушевського. – К., 1991; Василенко М.Проф. М.С.Грушевський як історик // Український історик,1997, № 1-4; Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні ( кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.) - К., Черкаси, 22001; Калакура Я. Михайло Грушевський - будівничий Української держави // Михайло Грушевський - науковець і політик у контексті сучасностію - К., 2002 та ін.

5. Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства.- Тв. у 50 т.- Т.1. - К.,2002.- С.75-82.

6. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1992. - Т. 2.

7. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1993.- Т. 3.

8. Грушевський М. С. Вступний виклад з давньої історії Руси. // Тв.- Т.1.

9. Пріцак О. Історіософія Михайла Грушевського. // Грушевський М. Історія України – Руси. - К., 1991. – Т.1. - С.LХУ.

10. Грушевський М. С. Украина и украинство. // Укр жизнь. – М., 1912, - № 1.

1. 10.Калакура Я.С. Самостійницька концепція ІУ-го Універсалу в ураїнській історіографії // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. - К.,1999. - С. 20-29.

11. Грушевський М. С. Підстави Великої України // Грушевський М. На порозі нової України . Статті і джерельні матеріали. - Нью-Йорк- Львів- Київ - Торонто - Мюнхен, 1992.

12. Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К., 1992. - Т.ІХ.,кн.2. –

2. 13.Грушевський М. Шведсько-український союз 1708 р. // Зап. НТШ, - 1909, - Т. 92.

13. Дашкевич Я. Михайло Грушевський – історик народницького чи державницького напряму? . – С. 66-67.