Роль православ’я у сучасному українському етнонаціональному середовищі

З отриманням незалежності в Україні динамічно відроджується та урізноманітнюється національно-культурне життя. Кардинальні зміни відбуваються у світоглядних та конфесійних орієнтаціях різних категорій населення. Вони виявляються у докорінній перебудові державно-церковних відносин, розширенні віросповідного спектра, у великих темпах розбудови релігійної інфраструктури, зростанні рівня релігійності людей, зміні соціального статусу церкви, підвищенні її ролі у суспільно-політичному та духовно-культурному житті українського суспільства. Населення України поступово позбувається старих стереотипів мислення та поведінки, виробляє нове світобачення, що базується на засадах свободи, гуманізму, демократії, плюралізму. На міжнародній арені Україна заявила про себе як держава, де поважається релігійна свобода.

Релігійні інституції країни демонструють високу динаміку зростання й посилення своєї присутності в різних суспільних сферах. Церква як соціальна інституція й надалі користується найвищим рівнем довіри населення. Богослужіння, прощі, відзначення великих релігійних свят збирають великі масові аудиторії. Через церкви та релігійні спільноти реалізується дуже значний спектр соціальної активності українських громадян. Хоча процеси політичної, релігійної структуризації українського суспільства та формування нового типу державно-церковних відносин ще не можна вважати завершеними, вже актуалізуються комплексні дослідження особливостей їх розвитку та демократизації. Науково обґрунтована та виважена державна політика у цих сферах суспільного життя має важливе значення для досягнення та підтримання суспільно-політичної стабільності.

У сфері державно-церковних та міжконфесійних відносин ще залишається чимало невирішених проблем. Досягнення злагоди в суспільстві пов'язане із зниженням політичного протистояння, яке здебільшого торкається культурної, мовної та релігійно-суспільної сфер, з усуненням причин, що породжують сепаратистські настрої у частини населення, з подоланням міжцерковних суперечностей й утвердженням у суспільстві політичного плюралізму, етнічної та конфесійної толерантності.

У радянські часи, як відомо, дослідження зв’язків нації і релігії, етно-національної та релігійної самобутності українського народу не належали до пріоритетних. Політологічне їх осмислення взагалі було неможливим, оскільки політологія як наука офіційним суспільствознавством тоді ще не визнавалася. Тривале ігнорування релігійних проблем призвело до того, що вони залишилися малодослідженими, а окремі їх аспекти, які знаходили своє відображення у наукових працях, спотворювалися ідеологічними штампами та стереотипами.

Подолання ідеологічних бар’єрів, колишніх упереджених методологічних підходів, доступ до заборонених раніше джерел нині дають змогу справді на науковому рівні досліджувати релігійні процеси в Україні, увага до яких зумовлена тим, що ця сфера суспільного життя останнім часом виявилась втягнутою у протиборство політичних сил різної орієнтації. Окрім політичних партій, про свій намір впливати на розвиток і спрямованість політичних процесів відкрито заявили деякі релігійні організації. Релігійно-церковні процеси викликають підвищений інтерес різних категорій населення України. Науковців цікавлять їх історичні та теоретичні аспекти, а представників державних структур – переважно практичні, пов'язані з пошуком ефективних форм та методів управління ними. Інтерес політичних партій, громадських та релігійних організацій, окремих політиків і громадян до розвитку цих процесів зумовлений необхідністю визначити своє ставлення до безпосередньої участі в них.

До вивчення політичних аспектів взаємодії держави і релігії в основному спонукають проблеми внутрішнього життя українського суспільства. Проте актуальність дослідження підтверджується також і світовим досвідом, особливо сучасними міжнародними та внутрідержавними подіями, які переконливо свідчать, що в ескалації політичних та міжетнічних конфліктів важливим нерідко виступає релігійний чинник [16, 14].

Наша мета неупереджено висвітлити деякі моменти міжцерковних та внутрішньоцерковних взаємин. Йдеться, насамперед, про роль і місце православної церкви в суспільно-політичному і національно-культурному житті України, про значимість духовного та інтелектуального рівня нації.

Проблеми конфесійних взаємин на українському ґрунті, роль релігії і церкви у становленні та утвердженні національної ідеї плідно досліджують вітчизняні релігієзнавці нової генерації. Це С. Здіорук [7], який глибоко проаналізував становище православної церкви на етапі становлення незалежності України, дослідив і виявив причини розколів всередині церкви. О. Саган [15] та П. Яроцький [17] висвітлили найважливіші періоди і події в історії православної церкви в Україні, які характеризують її стан на Сході і на Заході: період Київської Русі, особливості церковних уній, суспільно-політичні, національно-культурні чинники, що визначили місце і роль українського християнства в історичному процесі, а також визначають у сучасних умовах. Необтяжені старими стереотипами, вчені демонструють перспективні підходи до вивчення різних аспектів взаємодії держави і церкви в Україні.

Група сучасних вітчизняних істориків також досліджує релігійне питання в Україні. В. Пащенко [14] зробив спробу проаналізувати політику КПРС і радянської держави щодо православної церкви в УРСР, а також дослідив міжцерковні та внутріправославні конфлікти в незалежній Україні. Він також досліджує історію створення та розвиток УГКЦ [13].

Київський дослідник О.Шуба [16] вивчає проблеми взаємодії етносу і релігії у процесі їх історичної трансформації та в умовах сучасних суспільно-політичних реалій України, окреслюючи коло національно-державних інтересів України у регіонально-церковній сфері, визначив основні напрями їх забезпечення в умовах розбудови незалежної держави.

Петером Ерде [5] опрацьовано тему законодавчої бази, яка враховує значні правові зміни, зокрема положення кодексу канонів Східних церков. Це дозволяє глибше вивчити і проаналізувати внутріцерковний устрій православної церкви.

В. Іванишин [8] висвітлює окремі проблеми християнства, вузлові моменти історії релігійного життя в Україні, функціонування церков, боротьбу за легалізацію УГКЦ на Заході.

В. Єленський [6] та В. Бондаренко [2] вивчають стан православ'я в Україні, починаючи від 1990 р. до наших днів, а також висвітлюють та аналізують державно-церковні взаємини на сучасному етапі, що дозволяє дослідити стосунки як між гілками православ'я, так і між церквою та суспільством. В основу їхніх праць покладено основні події, які відбулися у церковно-релігійній сфері та мали особливе значення для української держави. Достовірно висвітлюють та аналізують нинішню релігійну ситуацію М. Кончан [12], П. Кардаш [10], Ю. Калінін [9]. Завдяки їхнім працям та ряду інших авторів можна проаналізувати і дослідити тему релігійного життя, зокрема православ’я в незалежній Україні.

Для глибшого з’ясування сучасних релігійних процесів в Україні, виявлення характерних тенденцій важливе значення мають публікації та усні виступи релігійних діячів найбільш впливових конфесій, зокрема патріарха Володимира (Романюка) та патріарха Філарета (Українська православна церква – Київський патріархат), патріарха Мстислава та патріарха Димитрія (Українська автокефальна церква), митрополита Володимира Сабодана (Українська Православна церква в єдності з Московським патріархатом), кардинала Івана Любачівського та кардинала Любомира Гузара (Українська греко-католицька церква).

Важливими джерелами інформації з даної теми є статті в періодичних виданнях. В. Анісімов у статті “Не все так, як хотілося” гостро критикує однобічність висвітлення релігійних подій, розкриває основний зміст проблеми та причини її виникнення [1]. В. Кириченко у газеті “Віче” аналізує доцільність компромісів між релігійними конфесіями та їх вплив на національні інтереси держави [11]. На грубі порушення чинного законодавства, Конституції України, міжнародних актів, вчинені Президією Верховної Ради та Радою у справах релігій вказує С. Головатий в газеті “Голос України” у статті “Коли законниками стали фарисеї” [4]. В. Бондаренко у науковому журналі “Людина і світ” ставить питання про співпрацю держави і церкви на новому етапі розвитку України [3, 15].

Зараз є чимало відеозаписів міжнародних та всеукраїнських наукових семінарів, конференцій з питань українського державотворення, релігійно-церковного життя, що проводилися за участю зарубіжних і провідних вітчизняних політологів, істориків, соціологів, філософів, юристів та богословів. Та, незважаючи на значний теоретичний доробок у дослідженні окремих аспектів взаємодії держави і церкви, місця і значення конфесійного чинника, цілісних фундаментальних наукових праць з цієї проблематики ще бракує.

У незалежній демократичній Україні настав новий період історії православної церкви, яка поступово стає на шлях відновлення, самостійності, втраченої ще в 1686 р., оновлюється у своїй соборності й соборноправності. Однак ще маємо тягар старих і нових міжцерковних проблем, в епіцентрі яких – розподіл на Українську православну церкву в єдності з Московським патріархатом, Українську православну церкву Київського патріархату, Українську автокефальну церкву та Українську греко-католицьку церкву.

Вчорашня “країна масового атеїзму”, де навіть сьогодні популярні телеоглядачі демонструють жахливе невігластво щодо релігії; де ієрархи скаржаться на відсутність свідомості у своїх парафіян, їхню духовну темряву, покладає сьогодні величезні надії на церкву, і нікого це не дивує.

Релігійно-церковне життя в Україні торкається як внутрішніх, так і зовнішніх національних інтересів держави та суспільства. Хоча церква в Україні відокремлена від держави, вони взаємозацікавлені у нормальних стосунках, у гармонійному поєднанні своїх інтересів. У процесі їх формування та реалізації важливого значення набуває належність до певної конфесії громадян, усвідомлення віруючими загальнонаціональних інтересів.

Політична і релігійна сфери в Україні настільки тісно пов'язані між собою, що протистояння в одній з них може поширюватися на інші, створювати тим самим загрозу безпечному існуванню нації та держави. Оскільки з усіх наявних релігійно-церковних проблем українське суспільство нині найбільше непокоїть міжцерковний конфлікт, його подолання має стати одним з пріоритетних напрямів забезпечення національних інтересів і національної безпеки держави.

Як запевняє В. Пащенко, «годі сподіватися на висхідний поступ із багаторічної трясовини до омріяної квітучої і вільної держави, маючи на ногах такий камінь» [14, 5].

Активні, хоч і не завжди виважені спроби покласти край конфліктові демонструє державна влада. Болісно, дуже непросто входить у суспільну свідомість повага до релігійного плюралізму. Православні, здається, визнали природне право сучасної УГКЦ бути правонаступницею церкви, знищеної в Західній Україні в 40-х роках сталінським режимом. В основному визначилися зони впливу православ'я та греко-католицизму.

Немає сумніву, що урізноманітнення політичного життя, конкуренція у боротьбі за владу змусять найрізноманітніші політичні формування звести до мінімуму розбіжності, що прослідковуються між їхніми програмними документами та реальною церковною політикою. Згодом, по мірі того, як церковне життя в Україні ввійде у своє природне русло і набере адекватних сучасності форм, зв'язок між політичними формуваннями і церквами буде мати зовсім інший характер, буде пов'язаний із співробітництвом цих соціальних інституцій по вирішенню конкретних проблем, які поставатимуть перед суспільством.

Однак міжправославний конфлікт продовжує лишатися напруженим. Як УПЦ Київського патріархату, так і УПЦ в єдності з Московським патріархатом, наполегливо виборюють свій життєвий простір, активно намагається розширити його, не приховуючи неприязні. Та все ж здоровий глузд і необхідність відстоювати загальноправославні інтереси повинні взяти гору.

Водночас не забуваймо, що не тільки наше суспільство стикається з тривалими конфліктами, розвиток яких загрожує громадянському мирові. Врегулювання конфлікту за допомогою механічного об’єднання всіх православних конфесій і владного створення в Україні єдиної помісної православної церкви не лише не принесе успіху, а й може призвести до широкого використання насильства та тиску. Велику роль у залагодженні відіграють лідери конфліктуючих сторін. Дуже часто саме від них залежить як перший, так і вирішальний крок до миру. Тим часом зростання соціальної напруги, поглиблення суспільних протиріч, економічна криза виключають автоматизм у подоланні конфлікту.

Отож церковний моноліт малоймовірний, хоча релігійну багатобарвність мудрі народи здатні перетворити на джерело духовно-культурного взаємозбагачення.

Протистояння на релігійному ґрунті, яке охопило не лише церковних діячів, служителів культу, мільйони віруючих, а й політиків, позначається на різних сферах життя українського суспільства. У ньому тісно переплелися чинники об'єктивні й суб’єктивні, внутрішні й зовнішні, історичні й сучасні, теоретичні й практичні аспекти, релігійні й світські, конфесійні й етнонаціональні, особисті і загальнодержавні. Без ліквідації міжцерковного конфлікту Україна не зможе досягти громадянської злагоди та гарантованої суспільної стабільності.

Література:

1. АнісімовВ. // Независимость. – 1995. – 31 мая.

2. Бондаренко В. Православ’я в Україні: розкол замість автокефалії // Людина і світ. – 1992. – № 9–10.

3. Бондаренко В. Українська держава і Церква:співпраця на новому етапі // Людина і світ. – 1998. – № 7. – С. 11–15.

4. Головатий С. Коли законниками стали фарисеї // Голос України. – 1993. – 5 травня.

5. Ерде Петер. Церковне Конституційне право. – Львів, 1998. – 157 с.

6. Єленський В. Релігійне життя в Україні: стан проблеми, шляхи оптимізації. – К., 1996. – 125 с.

7. Здіорук С. Відродження православної автокефалії в Україні. – К., 1999. – 596 с.

8. Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження. – Дрогобич, 1990. – 92 с.

1. 9.Калінін Ю. Українська Православна Церква. Релігієзнавство: курс лекцій. – К., 1996. – 180 с.

9. Кардаш П. Злочин. – К., 2003. – 213 с.

10. Кириченко В. Національні інтереси: баланс компромісів, синтез доцільності // Віче. – 1992. – № 6.

11. Кончан М. Релігія як ідеологія в сучасному українському суспільстві. – К., 1998. –218 с.

12. Пащенко В. Греко-католики в Україні: від 40-х років до наших днів. – Полтава, 2002. – 615 с.

13. Пащенко В. Православ’я в новітній історії України. – Полтава, 2001. – 736 с.

14. Саган О. Українське православ’я – ілюзія об’єднання. – К., 2000 – 223 с.

15. Шуба О. Релігія в етно-національному розвитку України. – К., 1999. – 309 с.

16. Яроцький П. Історія Православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. – К., 1997. – 292 с.