Співпраця О.П.Довженка з подвижниками дефектології

У Сосницькому літературно-меморіальному музеї всесвітньо відомого кінорежисера й письменника О.П.Довженка (1894 – 1956) експонується книга "Как я воспринимаю окружающий мир". Книгу прикрашає автограф: "Дорогим нашим друзям – живим свідкам днів нашої радості й днів нашого горя – Юлії Іполитівні Солнцевій та Олександру Петровичу Довженку з глибокою повагою і любов'ю". Нижче значаться підписи: "О.Скороходова, І.Соколянський".

Саме так на початку грудня 1947 р. (року виходу книги в світ) автор передмови І.Соколянський, та його учениця О.Скороходова відгукнулися на безпосередню причетність О.Довженка до їх подвижницької діяльності в дефектології – спеціальній науці, покликаній максимально сприяти всебічному розвитку та освіті аномальних дітей, і не тільки в дефектології.

На жаль, саме ця сторінка біографії видатного митця висвітлена не повною мірою. Довженкознавці М.Куценко, С.Плачинда, Р.Корогодський, С.Тримбач, педагог-дефектолог В.Сакун та інші торкалися цієї теми лише епізодично. А біографи І.Соколянського (В.Чулков, Т.Басилова) взагалі обмежилися скупими рядками. До того ж, діяльність Довженка на початковому періоді їх стосунків була зведена до обов'язків . завгоспа [9, 8]. У науковому обігу нема достатніх даних про співпрацю О.П.Довженка з І.О.Соколянським та його ученицею, жодного слова не згадано про це і в "Історії сурдопедагогіки" (авт. М.Д.Ярмаченко. – К., 1975 р.).

У Сосницькому музеї зберігається книга "Формування особи при відсутності зорових і слухових сприймань" із дарчим написом Соколянського і його телеграма: "Глибоко обрадуваний відкриттям хати-музею Олександра Петровича Довженка – геніального художника-мислителя .".

Це не випадковість. Бо науково-педагогічне оточення великого майстра кіно і слова, який сам був учителем за професією і педагогом у своєму мистецтві, уявити без яскравої особистості Соколянського неможливо.

Визначний вітчизняний вчений, дослідник і винахідник Іван Опанасович (в ряді видань: Панасович) Соколянський (1889 – 1960) належав до найпалкіших друзів і однодумців Довженка. Його внесок у такі важливі ділянки дефектології, як сурдо- і тифлопедагогіка досить помітний. Крім згаданої вже книги ("Формування особи ."), переконливим свідченням цьому є його праці: "Про навчання українських глухонімих дітей рідній мові", "Дефективні діти в системі соціального виховання", "Про так зване читання з губ глухонімими", "Про ланцюгову методику навчання .", "Буквар: для індивідуального навчання дорослих глухонімих", "Підготовка сліпоглухонімого підлітка до продуктивної праці .", "Засвоєння сліпоглухонімими граматичного ладу словесної мови" та цілий ряд інших [9,22 – 33]. Своїми досягненнями в теоретичному і практичному розв'язанні проблеми сліпоглухонімоти він знаний у багатьох країнах світу. Не випадково, що й здобуткам талановитого вченого дано високу оцінку: його удостоєно премії ім. К.Д.Ушинського, золотої медалі ВДНГ та (посмертно) Державної премії СРСР.

Тісна дружба єднала педагога-новатора й О.Довженка ще з 1920 р. До переїзду в Київ Іван Опанасович завідував відділом народної освіти в Умані, де водночас вів школу глухонімих. Наболілих питань зібралось у нього достатньо, і він вирішив їх обговорити з керівництвом губвідділу народної освіти в Києві. Там, у приймальні, й зустрівся з Олександром Довженком [11, 12]. Через деякий час Довженко, як і при зустрічі, працював секретарем губвідділу, а Соколянський очолив управління вищих навчальних закладів, згодом – губпрофосвіту [12, 5], налагоджував роботу цього нового підрозділу, як і Довженко, брав участь у різних заходах, зокрема займався підготовкою та проведенням з'їзду завідуючих повітовими й волосними відділами освіти [1, 65], був членом комісії по розподілу академпайки і за сумісництвом викладав сурдопедагогіку та психологію на факультеті соціального виховання Київського інституту народної освіти [6, 1].

Про їх активну співпрацю у губвідділі свідчать не тільки спогади, а й документи, що збереглися в архівах. Із призначенням Соколянського заступником завідуючого, потім завідуючим губвідділом освіти (квітень 1921 р.), їхні підписи зустрічаємо поряд під наказами й розпорядженнями по відділу та під окремими протоколами колегіальних засідань[1, 95,158,175 – 176].

Згадуючи той час, Довженко пізніше писав: "Це був період дуже напруженої моєї роботи. Я був молодий, здоровий і міг працювати не втомлюючись. Крім секретарства, я завідував відділом мистецтв, був комісаром театру Шевченка, брав участь у роботі організаційного комітету працівників освіти. Крім того, в порядку партійного навантаження роз'їжджав по селах Київщини для організації влади на місцях".

Як член колегії відділу і один із заступників її голови, він постійно вникав у проблемні питання, дбав про поліпшення стану культурно-освітніх закладів, займався підготовкою до тижня освіти [4, 20] і виступав на ньому "з промовами про нову радянську школу – безплатну й обов'язкову для всіх дітей" (С.Плачинда).

Олександр Петрович, зауважував І.О.Соколянський, з великою пристрастю ставився до своєї роботи. Адже в губнаросвіті він завідував ще й відділом допомоги дітям і з притаманною йому швидкістю й рішучістю відстоював для дітей усе, що тільки можна було відвоювати в роки громадянської війни. Довженко належав до нового типу державних працівників. Він був секретарем-діячем, секретарем-організатором багатьох корисних справ, секретарем-трибуном. І будь-які спроби обмежити цю його плідну працю роллю технічного секретаря, тоді як технічне секретарство там вели інші, чи начепити ярлик завгоспа, як вище вже мовилось, аж ніяк не можна.

З 1 липня 1921 р. Довженко з посади секретаря звільняється й виїздить до Харкова, готуючись до роботи в дипломатичних місіях. Того ж року слідом за Довженком вибуває до Харкова і Соколянський. Народний Комісаріат Освіти зосереджує його діяльність на боротьбі з дитячою дефективністю. Сприяє цьому й Довженко. Для "доктора Соколянського" він замовляє необхідну літературу в Берліні і тим самим по-дружньому, по-освітянськи допомагає йому.

Повернувшись із-за кордону і включившись у літературно-мистецьке життя, Довженко знову зближується із Сокрлянським, на цей раз – на царині мистецтва, їх єднає одна з тодішніх технічно-мистецьких груп, що цілком свідомо проголосила свій курс на зв'язок літератури й мистецтва з такими рушіями прогресу, як наука і техніка (Ю.Смолич). Соколянського, перш за все, цікавив технічний бік дальшого розвитку дефектології. Невдовзі Іван Опанасович винайшов особливо потрібну й цінну машину для читання сліпими й сліпоглухими звичайного плоскодрукованого шрифту. З приводу цього Довженко потім писав, звертаючись до педагога-подвижника: "Машина твоя геніальна. Я щасливий, що у тебе є патент . Я абсолютно вірю, що ти ще зробиш надзвичайно багато" [2, 308].

Працюючи в Харкові, Довженко й Соколянський дійшли обопільної думки, що одним з найбільш могутніх засобів виховання і впливу на підростаюче покоління має стати мистецтво кіно. Ця ідея захопила Довженка, і він, ще не будучи режисером, починає писати "сценарій для дітей нової формації". Так з'явився згодом перший дитячий фільм "Вася-реформатор". Але Довженко плекав надію разом із Соколянським здійснити наукову розробку і постановку принципово нового дитячого фільму, через який "мав би прийти в кіно найпотрібніший представник громадськості – вчений педагог", фільм, який би мав вплив і на дорослих; що для цього було б непогано зорганізувати якусь невелику компанію" з одного-двох вчених, одного-двох режисерів та художника і через півроку теоретичної роботи приступити до зйомки.

Ознайомивши Соколянського із власним баченням основних шляхів розв'язання цієї проблеми, Довженко просить його: "Ти мені напиши свої міркування . Потім ми поговоримо у Харкові, а далі, одержавши од тебе цілий ряд порад, інструкцій і літератури, я сам почну розбиратися ., і ми будемо переписуватися. Я знаю, що це буде важко, але все-таки щось ми зробимо". І ще: "Напиши мені, друже . До речі, вкажи, з ким у Києві варто . поговорити. Я не знаю київських вчених, але, правду кажучи, чомусь думаю, що таких, як ти, тут немає. У науці теж потрібен талан" [2, 291].

Як педагоги й люди високого творчого духу, вони обидва боролися за розумне використання найновіших технічно-мистецьких можливостей у широкій системній освіті дітей і молоді, а говорячи про глибоку впливову силу кіно, Довженко в наступних листах зазначав: "Це буде безмежна пізнавальна функція ." [2 ,300].

Авторитет Соколянського у Харкові утверджувався його невтомною науково-педагогічною працею: він організовує школу-клініку для аномальної дітвори, винаходить унікальну читальну машину, веде успішну викладацьку роботу, стає професором, бере діяльну участь у створенні Українського науково-дослідного інституту педагогіки (1926), деякий час ним керує (1931 – 1932), а восени 1931 р. призначається ще й директором Лікувально-педагогічного інституту фізичної дефективності [5,119]. У цьому вирі багатьох невідкладних справ проблеми, порушувані Довженком, ним також не забувались. Не випадково, що в січні 1931 р. Соколянський прибуває до Києва у складі бригади Народного Комісаріату Освіти, щоб ґрунтовніше визначитися в питанні про дитячі фільми. Цікавими були їх виступи на засіданні в кіноінституті. І Довженко, і Соколянський як представник Наркомосу настирливо відстоювали ідею належної педагогізації навчання мистецьких кадрів.

О.П. Довженко вважав, що "інститут, у якому виховують робітників мистецтва", повинен докорінно перебудуватись, що в ньому треба обов'язково створити кафедру педагогіки. Така кафедра, на його думку, мала б "значення не лише для вивчення педагогічних дисциплін", а й була б "чинником виховної роботи наших майбутніх кінофахівців".

Соколянський також вважав, що педагогічна освіта потрібна, "щоб студент мав можливість уявити собі, що він готується до громадської роботи", що створення фільму й демонстрування його в театрі – це теж "педагогічна робота, але художніми засобами".

Однак продовжити співробітництво в напрямку створення спільного дитячого фільму Довженкові й Соколянському не вдалося, бо професора невдовзі арештували, звинувачивши у належності до української контрреволюційної організації [12,16], навіть у намаганні втілити фашистські ідеї у педагогічну науку [3, 54]. Тяжким наслідком цього було нічим не виправдане закриття Інституту дефектології.

Довженко болісно переживав ці події: "Я ніколи не вірив, щоб ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства, – згодом писав він до вченого, – дуже часто тебе згадував, жаліючи твій чудесний талан і проклинаючи твою кляту долю .".

Підтримуючи Соколянського морально, він адресував йому щирі, окрилюючі слова, сповнені непохитної віри в перемогу добра над злом: "Сто чортів! Шкода, що знищили твій інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту . Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії .Умій прощать ." [2,308 – 309].

Твердо віруючи в добро, Олександр Петрович уважно й чуйно ставився до прохань професора та його харківських вихованців допомогти їм зрушити з місця питання про відновлення інституту. Ініціювала цю справу Ольга Іванівна Скороходова (1911 – 1982), уродженка села Білозерка Херсонської області, що стала ученицею Соколянського при драматичних для неї обставинах. Рано втративши зір, а потім і слух та мову, вона, крім усього, опинилася ще й без батьків. Дівчину оточили своєю турботою харківські педагоги і дефектологи. Завдяки цьому, і, насамперед, Соколянському, Оля навчилася говорити, за допомогою спеціальних методик оволоділа мистецтвом письма, багато читала, багато знала. Захопившись поетичною творчістю, особисто листувалася з Горьким. Мріяла про літературне навчання. Та все ж вирішальною залишалася мудра наука вчителя. Педагогічне подвижництво професора було для неї тим світлом в кінці тунелю, що й визначило її майбутню науково-дослідницьку роботу.

Дружба О.Довженка із І.Соколянським, чия діяльність на Україні сягнула феноменального злету, вселяла полум'яну віру в добро, допомагала у боротьбі за відновлення Інституту дефектології. Ольга Іванівна звернулася до О.Довженка за підтримкою. І ось лист-відповідь, що його надіслав митець учениці професора в січні 1940 р. (дещо скорочений текст подаємо в перекладі з російської – Л.П.):

"Здрастуйте, Олю!

Великодушно пробачте, що не відповів Вам зразу.

Був зайнятий і недужий. Відносно Вашого інституту, я вжив усі залежні від мене заходи. Говорив із наркомом освіти, і в ЦК партії . В результаті моєї доповіді, що внесла значну ясність в історію інституту, котра цікавить Вас, сам інститут буде найближчим часом відновлений. Як він буде існувати, я ще не знаю. Знаю тільки, що буде він не в системі собезу.

Івану Опанасовичу я повідомив . Смію думати, що це його трохи обрадує.

Будьте здорові, Олю. Будьте мужні й ніколи не втрачайте оптимізму.

З щирою повагою до Вас О.Довженко".

У листі Довженко передає їй "сердечний привіт" від своєї дружини Ю.І.Солнцевої. Радить утриматись поки що від подальших звернень на інші адреси, а при потребі – обіцяє, що дасть їй знати [7, 2 – 3]. Відчувається, що цю великої ваги справу Олександр Петрович сприймав усім серцем, однак, вжитим ним заходам перешкодило наближення другої світової війни.

У грізному 1941 р. фашистські війська віроломно вдерлися до Харкова. Окупанти безжально нищили мирне населення. А засновану Соколянським школу для навчання сліпоглухих спалили разом з її вихованцями. Чудом врятувалося лише троє, серед них – Скороходова [10].

Той щирий, по-батьківському теплий Довженків лист кликав її до життя і праці, зігрівав у години скрути.

Після вигнання фашистів, вона прибула до Москви і разом із Соколянським почала працювати над спільними проблемами. Незабаром вона підготувала і видала три свої особливо важливі дослідницькі книги, які здобули загальне визнання вчених. Про першу – "Как я воспринимаю окружающий мир"(1947) – вище вже мовилось. Із пам'ятним дарчим написом книга поповнила домашню бібліотеку О.Довженка. Звідти й потрапила до Сосницького музею. Дві інші "Как я воспринимаю и представляю окружающий мир" (1956) та – "Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир" (1972) – значно розширюють і поглиблюють проблеми, порушені в першій. Усі три перекладені багатьма мовами.

Самовіддану працю дослідниці увінчали, до речі, ще дві далеко не другорядні події. У 1961 р. Ольга Іванівна успішно захистила дисертацію на звання кандидата педагогічних наук (з психології), а в 1974 р. удостоїлась ордена Трудового червоного прапора.

Особистим прикладом О.Скороходова довела, що обділені долею люди (навіть ті, хто з раннього віку були позбавлені щастя бачити, чути й говорити) можуть займати помітне місце в суспільстві. Були б тільки поруч такі небайдужі, чуйні й талановиті люди, як І.Соколянський, як О.Довженко.

Віддаючи належне науковим пошукам І.Соколянського та його учениці, О.П.Довженко говорив про них як про людей сильних і вольових, ставив їх за приклад каховській молоді, яка працювала на будівництві і водночас набувала освіту у вечірній школі. Ім'я Соколянського неодноразово згадував у своєму щоденнику. З Києва, Берліна, Лондона, Москви, Сухумі з радістю надсилав йому теплі листи й телеграми. Називаючи вченого одним "з двигунів" науки, завжди звертався до нього як до свого найближчого однодумця, завжди хотів його бачити, з ним говорити.

"Дорогий друже! Я буду безмежно радий, якщо ти з Одеси заїдеш до мене хоч на один день .".

"Дорогий Іван Опанасович! Я приїхав до тебе і, на жаль, не застав . Дуже б хотів тебе бачити .".

Ці й подібні записки Довженко адресував Соколянському, виявляючи щиру товариську приязнь.

Добре знаючи вченого як колегу по наросвіті, Олександр Петрович брав у нього письмові свідчення на підтвердження власного освітнього цензу – про закінчення вчительського інституту в Глухові та навчання в Комерційному інституті [13, 348], оскільки всі документи ним були втрачені "при надзвичайних обставинах"; просив сприяння при відновленні "в правах студентки" сестри; передавав вітання "Павлу Михайловичу" – Остапу Вишні, інформував про виїзд з Москви до Тифліса, про своє прибуття до Харкова; вів мову про придбання рояля, що належав письменнику В.Г. Короленку [8, 23 – 24].

Цікавий у цьому плані такий характерний штрих. Образ професора Соколянського Довженко мріяв увічнити в своєму нездійсненому науково-фантастичному фільмі "В глибинах космосу", зокрема в тій особливо хвилюючій сцені, коли при втраті звукового зв'язку з учасниками польоту на Марс, він – єдиний, хто на Землі вміло й точно читає "німу артикуляцію" дерзновенного екіпажу з телевізійних екранів і завдяки цьому розшифровує всю найважливішу інформацію.

У свою чергу педагог-дефектолог теж відповідно контактував із Довженком, а екранні твори митця розглядав з точки зору їх емоційного впливу. "Він, – говорив Іван Опанасович, беручи до уваги вершинні мистецькі якості режисера, – тримає глядача весь час у полоні своїх образів" [4, 51].

У нинішній непростий час нового національного відродження дружба, співпраця, освітянська взаємопідтримка цих видатних особистостей – повчальні, насамперед, своїм глибоким гуманізмом, своєю відданістю загальнопедагогічній справі. Адже всі троє, говорячи словами Довженка, трималися "на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії". І не тільки трималися, а й досягали своїх незрівнянних висот. Як би далеко не закидала їх доля, які б перепони не траплялися на їхньому шляху жоден з них не втрачав полум'яного почуття справжнього освітянського побратимства. Тим і заслужили щиру нашу повагу і вдячність.

Література:

1. ДАКО. – Ф. 111. – Оп. 1. – Спр. 22.

2. Довженко О.П. Твори: В 5 т. Т.5. – К. : Дніпро, 1985. – 359 с.

3. Єфіменко Н. І.П.Соколянський: віхи життя і педагогічної творчості // Дефектологія. – 1998. – №3. – 52 – 55С.

4. Куценко М.В. Сторінки життя і творчості О.П.Довженка. – К.: Дніпро, 1975. – 341 с.

5. Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929 – 1941) / В.І.Марочко, Г.Хілліг. – К.: Наук, світ, 2003. – 302 с.

6. Фонди Педагогічного музею України. – Інв. № Д – 16.

7. ЦДАМЛМ України. – Ф. 690. – Оп. 4. – Спр. 48.

8. Там само. – Спр. 150.

9. Иван Афанасьевич Соколянский (1889-1960). Библиографический указатель. Составитель С.Ф. Батракова. – М. – 1989. – 54 с.

10. Кроль А. Источник оптимизма // Правда Украины. – 1948. – 25 марта.

11. Пригоровский В. Дружба на всю жизнь // Призыв. – 1974. – №12. – 12 – 13с.

12. Хиллиг Г. Прометей Макаренко и "глав-боги" педолимпа: Соколянский, Залужный, Попов. – Марбург, 1997. – 154 с.

13. "Я не люблю, когда горизонт шатается .". Письма Александра Довженко Ивану Соколянскому. Предисловие, перевод с украинского и комментарии Сергея Тримбача // Киновед. зап. – 2003. – №61. – 347 – 358с.