Трансформація відносин власності в Україні: економіко-правові аспекти

1. Теоретичні основи трансформації відносин власності

Світова економіка ХХ-ХХІ ст. характеризується динамізмом економічних відносин, форм і відносин власності. Процеси роздержавлення, приватизації та націоналізації часто взаємопов’язані і пронизують всю новітню економічну історію.

Сутність роздержавлення полягає в обмеженні адміністративного втручання державних управлінських структур (можливо, до межі повного виключення) в господарську та інвестиційну діяльність підприємств. У широкому розумінні роздержавлення означає руйнування управлінської монополії держави. До основних обмежень втручання держави належить відмова держави від надання підприємствам дотацій, субсидій, гарантованих кредитів; скасування примусового державного замовлення; обмеження (не відмова) втручання держави у процес ціноутворення. Це розширення самостійності підприємств і організацій (наприклад, звільнення від надмірної опіки, скутості), відхід держави від оперативного господарського керівництва первинними господарськими ланками, зміна форм і методів господарювання. Роздержавлення у вузькому значенні передбачає перетворення державної власності в інші її форми, супроводжуване обов’язковою зміною власника: держави на іншого — приватна особа, колектив, сімейне господарство, акціонерне товариство тощо.

Приватизацію можна розуміти як форму роздержавлення, що передбачає перетворення державної власності в приватну. Насамперед, це створення механізму реалізації приватної власності виробника в нових умовах виробництва, перетворення його у повноправного господаря, забезпечення йому в усіх сферах господарської діяльності прямої залежності рівня споживання від рівня виробництва.

Роздержавлення та приватизація стали важливими підоймами реформування всієї системи життя суспільства. Обидва поняття нерідко ототожнюються, проте за своїм змістом вони істотно відрізняються, що змушує окреслити межі застосування кожного з них.

Поняття “роздержавлення” і “приватизація” співвідносяться як ціле і частина, причому зміст першого пов’язаний із зміною системи державного управління економікою, створенням умов для розвитку ринкових відносин. Друге поняття включає здійснення роздержавлення через зміну власника майна.

Як цілі роздержавлення власності виступають, насамперед, відродження економічних відносин між товаровиробниками, підвищення ефективності виробництва, зростання його результатів, пожвавлення ділової активності і підприємницької діяльності, ліквідація безгосподарності, корупції, “тіньової” економіки та інших негативних явищ. Досягнення перелічених цілей означає зміну всієї концепції організації економічного життя, його демократизацію. Ще одним завданням роздержавлення є перетворення підприємств у конкуруючих між собою товаровиробників, які самостійно, без втручання державних органів вирішують, що виготовляти, кому та за якою ціною продавати.

Приватизація передбачає дещо іншу мету: забезпечити передачу прав власності на державне майно, майно підприємств та їхніх підрозділів, інших майнових комплексів на користь фізичних осіб та їх господарських об’єднань у приватну власність. Зміна типу, виду, форми власності означає перехід права приналежності, володіння, розпорядження і користування майном від держави до фізичної особи (у формі приватного підприємства) або групи фізичних та юридичних осіб у різних формах підприємств.

Під час роздержавлення підприємства (оренда, корпорація) змінюється не тип власності (вона залишається державною) а її форма. Це відбувається тоді, коли акції даного підприємства належать державі. Коли ж акції, після перетворення державного підприємства у відкрите акціонерне товариство, йдуть геть “з рук” держави, тобто вона втрачає право на приналежність, володіння, розпорядження та користування даною виробничою одиницею, то змінюються тип і вид власності, а її організаційна форма лишається незмінною – акціонерною: власність, раніше суспільна (державна), стає приватною. У цьому і полягає сутність приватизації.

Як метод приватизації у західній науковій літературі розглядається реприватизація, тобто відновлення у правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскаційної націоналізації. Основними формами реприватизації є:

1) реституція (повернення власності колишнім власникам у натуральному вигляді);

2) компенсація (повернення вартості конфіскованого майна грошима або спеціальними ваучерами).

Світовий досвід показав, що найбільш сприятливо реприватизація здійснюється в тих випадках, коли вона передує основним акціям по приватизації. Запізнення з проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, може призвести до конфліктів між інвесторами, які вже вклали свої капітали, і особами, що пред’являють права власності як колишні власники майна.

Націоналізація – захід держави, спрямований на захист державних інтересів, в результаті якого майно, що перебуває у приватній власності, відчужується на користь держави на основі спеціальної постанови державного органу. Зазвичай націоналізація здійснюється відносно галузей і підприємств, що мають стратегічне значення, потребують великих і довгострокових вкладень і приносять значний прибуток у бюджет держави.

Націоналізація як перехід з приватної власності у власність держави землі, промислових об’єктів, банків, транспорту і зв’язку тощо має різний соціально-економічний і політичний зміст, залежно від того, ким і в яку історичну епоху вона проводиться. У феодальну епоху одержавлення слугувало централізації влади у боротьбі з окремими феодалами, зміцненню монархії, зосередженню в руках держави головного багатства – землі. В ході буржуазних революцій націоналізація земель сприяла ліквідації економічної бази феодалізму і сприяла прискоренню капіталістичного розвитку. У 2-й половині ХІХ ст. швидкий розвиток капіталістичних продуктивних сил привів до того, що окремі сфери і галузі економіки за своїми масштабами стали переростати рамки приватної власності, що привело у ряді країн до націоналізації шляхів сполучення і засобів зв’язку в інтересах розвитку економіки. Переслідувалися також політичні (військово-стратегічні) або фіскальні цілі. За своїм характером націоналізація в ринковій економіці може мати як прогресивний, так і реакційний характер.

Але, оцінюючи ефективність державних підприємств, необхідно мати на увазі, що одне з головних завдань, поставлених перед ними, — сприяння реалізації загальнонаціональних завдань, що зовсім не обов’язково жорстко пов’язане з принципом максимізації прибутку.

Як правило, приватизації не підлягає значна частина державної власності: майно органів державної влади, управління, армії; золотий і валютний фонди; державні матеріальні резерви; комплекси з виготовлення цінних паперів і грошових знаків; засоби урядового, фельд’єгерського та спеціального зв’язку; об’єкти державної метеорологічної служби; національні культурні та історичні цінності; об’єкти освіти, науки, культури, що фінансуються з бюджету (ті, що належать підприємствам, можуть приватизуватися); майнові комплекси підприємств з виготовлення зброї, наркотиків та радіоактивних речовин; атомні електростанції тощо.

Перегляд господарської концепції державного сектора, курс на роздержавлення і приватизацію повинен призвести не до скасування особливих функцій державного сектора, а до надання останньому більшої ефективності і динамічності.

2. Приватизаційні процеси в Україні (1991-2005рр.)

2.1. Причини, передумови та особливості приватизації в Україні

Процеси приватизації (в широкому їх тлумаченні) в Україні були розпочаті ще за часів існування Радянського Союзу. Результатом здійснення приватизаційних процесів було створення кооперативів нового типу, орендних підприємств на основі державних, різних форм комерційних підприємств, а також підприємств з участю іноземного капіталу. Але за умов монопольного становища державної власності і планової системи, неподільного контролю над розподілом матеріальних та фінансових ресурсів приватний сектор міг зайняти лише незначний простір.

Зміна форм власності в нашій країні була обумовлена необхідністю відходу від надмірного одержавлення та монополістичного керування з боку держави економікою та майже усіма сферами суспільного життя. З цієї точки зору приватизація є важливою складовою частиною системної економічної реформи. За рахунок зміни форм власності, трансформуючи командно-адміністративну економічну систему, суспільство має надію одержати ефективний механізм господарювання.

Зважаючи на складність процесів реформування відносин власності, їх широкомасштабність, необхідно було враховувати світовий досвід і коригувати законодавчу базу з метою запобігання негативних соціально-економічних наслідків.

Роздержавлення, що проходить в Україні, принципово відрізняється від аналогічного процесу в країнах із розвиненою ринковою економікою.

Перша і головна відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що на Заході не було таких прецедентів, коли власність у граничностислі строки перетворювалася із суспільної і державної у приватну. В усіх країнах і за всіх часів процес розподілу власності — один з найбільш делікатних і болісних. На формування класу сучасних власників на Заході пішло декілька сторіч. Крупна власність, частіше усього нерухомість, засоби виробництва наживалися поколіннями людей. Процес формування класу власників (принаймні поза екстремальними умовами) завжди був історично легітимним і тому тривалим. Навіть у такому випадку розподіл і перерозподіл власності — вельми болісний у соціальному розумінні процес. У жодній країні він не відбувався відповідно до якого-небудь організаційного плану та в історично короткі терміни.

Друга принципова відмінність роздержавлення від західного полягає в тому, що, в силу історичних причин, переважна частина населення в Україні практично не має коштів для придбання нерухомого майна. Особливо ця обставина посилилася після лібералізації цін, у результаті котрої велика частина населення позбавилася своїх трудових заощаджень. Усе це потребує цілком іншого підходу до купівлі і продажу нерухомості, оскільки сьогодні надання безумовного права одержувати у приватне володіння суспільну власність за гроші означає закріплення незаконно отриманих в останні роки коштів шляхом вкладення їх у нерухомість. Отже, такі обставини не створюють надійний соціально-політичний фундамент господарювання в Україні. А при застійній погрозі соціального вибуху про ефективність суспільного виробництва навіть не може бути мови.

Третя принципова відмінність полягає в тому, що економіка України надзвичайно централізована і монополізована, а це робить просту передачу промислових гігантів із державних рук у приватні неефективною і навіть небезпечною.

Четверта принципова відмінність українського роздержавлення від західного полягає в тому, що нові власники у переважній своїй частині навряд чи мають достатнє уявлення про те, що з цим майном робити. Підставою для такого твердження служать наступні обставини:

а) недостатня ментальна підготовленість населення до ринкового типу господарювання;

б) тривалість формування ринкового культурного середовища;

в) низький рівень компетентності як законодавчої, так і виконавчої влади.

Крім того, особливістю економіки України є те, що в її господарській структурі переважають галузі, які потребують дотацій з боку держави, а тому важко піддаються реформуванню. Структура ж народного господарства країни оцінюється як складна для перетворень, бо її основу становить: сільське господарство — 21,7%, промисловість — 43,3% (в тому числі металургія — 21,4%), енергетика і паливна промисловість — 24,4%. Якщо до цього додати, що країна ще не має достатньо інтегрованого у світовий простір і діючого за законами конкуренції ринкового господарства, то неминучим є висновок про те, що наша економічна система об’єктивно не може відмовитися від активної ролі в державі.

Вищезазначені відмінності свідчать про неможливість (і навіть небезпечність) необдуманого копіювання моделей приватизації інших країн для використання в Україні.

Основними законодавчими актами, що регулюють процеси приватизації в Україні, є Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств”, “Про приватизацію невеликих державних підприємств” (малу приватизацію), “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” та “Про приватизаційні папери”. В цих законах визначені основні принципи, засоби, суб’єкти й об’єкти процесу приватизації. Положення цих законів розвивають і доповнюють Укази Президента України та інші законодавчі акти.

Щорічно Верховна Рада України затверджувала Державну програму приватизації, яку подавала на розгляд у Кабінет Міністрів України. У цій програмі визначаються основні цілі, пріоритети, засоби і порядок приватизації державного і відчуження комунального майна, групи об’єктів, які підлягають приватизації, завдання по обсягах приватизації майна, що знаходиться в державній власності, і державного майна, що належить Автономній Республіці Крим, умови, які необхідно створити для виконання Програми, і потрібні для цього організаційні заходи.

2.2. Підсумки приватизації в Україні: статистичний аспект

На 1.11. 2005 р. в Україні структура власності набула співвідношення 1: 5, тобто державна власність складає 22%, а приватна – 78%. Темпи приватизації уповільнюються, що є закономірним для країни, де у державній власності лишилися переважно стратегічні об’єкти. Надходження від приватизації різко зросли через впровадження прозорих, відкритих процедур продажу об’єктів на конкурсних засадах.

2.3. Підсумки приватизації: правові аспекти

Процеси реформування власності в Україні супроводжувалися появою та поширенням кардинально нових злочинних проявів з характерними для кожного нового етапу особливостями. Перехід економіки до ринкових відносин в умовах радикальної зміни попередньої системи господарювання зумовив витіснення із сфери корисливої злочинності примітивного кримінального злочинця та прихід нового типу – інтелектуального злочинця, який значно швидше орієнтується у прогалинах чинного законодавства, одночасно володіючи більш витонченими способами та формами злочинної діяльності.

Розпорошеність колишньої державної власності серед дрібних акціонерів, які неспроможні впливати на управління підприємством, стала наслідком запровадження в Україні моделі ваучерної приватизації. На етапі сертифікатної приватизації виник так званий «тіньовий ринок» обігу цінних паперів. Певні кола бізнесових осіб, використовуючи низький рівень матеріального стану основної маси населення держави, почали скуповувати приватизаційні майнові сертифікати громадян за ціною, яка в середньому складала 8 – 20 гривень. Це призвело до акумуляції пакетів акцій вартістю понад мільйон гривень у руках фізичних осіб. Крім того, фізичні особи, не користувалися послугами торговців цінними паперами, а самостійно скуповували пакети акцій акціонерних товариств, нерідко застосовуючи кошти кримінального походження.

Одночасно майже в усіх регіонах з’явились фінансові посередники (інвестиційні фонди та компанії, а також трастові товариства), діяльність яких зводилася до незаконного залучення цінних паперів громадян України в обмін на сертифікати цих комерційних структур. Тільки в місті Києві діяло 129 фінансових посередників, які займалися незаконним залученням приватизаційних майнових сертифікатів, в тому числі: ЗАТ «Столичний інвестиційний фонд» (Київ), інвестиційна компанія «Проспект Інвестментс», інвестиційний фонд «Київська Русь-МДС», інвестиційний фонд «Перший український фонд приватизації», інвестиційна компанія «Оптіма-інвест» та довірниче товариство «Градо-траст». Велика кількість фінансових посередників була зареєстрована у Київському регіоні, Харківській, Донецькій, Дніпропетровській областях та Автономній Республіці Крим.

Діяльність посередницьких структур у приватизаційних процесах перебувала під увагою органів внутрішніх справ. Починаючи з 1995 р., ними порушено 164 кримінальні справи про злочини в небанківських фінансових установах, з яких 77 – направлено до суду, а 87 – закрито за різними підставами. Незважаючи на фактичне завершення сертифікаційної приватизації, у державі продовжується робота з перевірки законності діяльності посередницьких структур під час її проведення.

На етапах приватизаційного процесу покупці акцій активно рекламували обов’язковість вкладання коштів у модернізацію підприємств (так звані інвестиційні зобов’язання). Однак, як показала практика, зазначені зобов’язання дозволили «інвесторам» лише сплачувати меншу ціну за пакети акцій, а за допомогою різних схем ухилятись від внесення інвестицій. З метою ухилення від виконання інвестиційних зобов’язань існувала практика роздроблення покупцями пакетів акцій шляхом їх перепродажу на вторинному ринку іншим афілійованим комерційним структурам. У подальших угодах купівлі-продажу вже не відображались питання внесення інвестицій.

Відсутність чітко визначеної правової регламентації щодо формування статутних фондів господарськими товариствами в частині методики оцінки матеріальних активів або інших майнових прав призводила до того, що, створивши статутний фонд із нематеріальних активів, акціонерні товариства реєстрували випуск акцій, вартість яких нічим не підтверджувалась. У подальшому, формуючи такими цінними паперами достатутні фонди товариств, включаючи інвестиційні фонди та довірчі товариства, керівництво останніх одержувало ліцензію на представницьку діяльність з приватизаційними паперами. Залучаючи приватизаційні папери населення, довірче товариство у випадку, скажімо, банкрутства, виявлялось неспроможним погасити свою заборгованість перед довірителем.

На етапі роздержавлення об’єктів агропромислового комплексу, регламентованого Законами України «Про державну програму приватизації» та «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10.07.96 р. № 290/96-ВР, набули поширення злочинні прояви, пов’язані з порушенням чинного законодавства при оприбуткуваннях у господарствах пакетів акцій, отриманих під час пільгової підписки; надання фіктивних виписок із протоколів загальних зборів у регіональні відділення Фонду держмайна України та інші установи. Це призводило до того, що посадові особи різних сільгосппідприємств чинили розкрадання як пільгових пакетів акцій, так і коштів, отриманих від їх перепродажу. Розповсюдженими стають факти незаконного викупу переробних підприємств, ХПП тощо. Законодавче запровадження безплатної передачі 51% акцій сільгосппереробних підприємств створило передумови для скоєння чисельних зловживань при їх перерозподілі у всіх регіонах держави.

Під час реформування об’єктів агропромислового комплексу протягом 2000-2002 р.р. органами внутрішніх справ викрито 2119 злочинів, з яких у 2000 р. – 593, 2001 р. – 731 (+23%), 2002 р. – 795 (+8,7%). Поширились зловживання посадовим становищем та отримання хабарів при розпаюванні землі посадовими особами КСП, селищних рад.

Приватизації стратегічних підприємств властиві такі злочинні прояви, як штучні судові позови від фізичних осіб з метою затягування строків, перегляду результатів конкурсу або взагалі недопущення приватизації привабливих об’єктів («Луганськтепловоз», АвтоЗАЗ); застосування «тіньових» схем приватизації через механізм податкової застави, примусового продажу майна та інше. Яскравим прикладом переходу права власності на стратегічно важливі об’єкти енергетичної галузі за боргові зобов’язання є події навколо ВАТ «Донбасенерго».

Ще одну проблему становить формування фактичного власника контрольних пакетів акцій стратегічних підприємств та підприємств-монополістів. Аналіз стану приватизації та діяльності підприємств енергетичної галузі свідчить про те, що пакетами акцій понад 5% у статутних фондах обласних енергопостачальних компаній володіють 50 суб’єктів господарювання, з яких 30 – не резиденти України, у тому числі 26 офшорних компаній. Ця ситуація призвела до того, що нові власники підприємств енергетичної галузі, не вкладаючи інвестицій в українські підприємства, необхідні для модернізації основних фондів, отримують значні прибутки, штучно завищують кредиторську та дебіторську заборгованості цих підприємств, аргументуючи цим постійні підвищення тарифів на електроенергію та відключення її подачі споживачам, у тому числі і бюджетних установ. Це, у свою чергу, призводить до високої соціальної напруги в регіонах і в цілому в державі.

Приватизація державних підприємств створила ситуацію, коли значна кількість тих, що забезпечують національну та економічну безпеку держави, її обороноздатність і від діяльності яких залежить функціонування промисловості, перетворені у відкриті акціонерні товариства і фактично знаходяться поза межами сфери управління центральних органів виконавчої влади, які відповідають за економічний стан галузей. Внаслідок цього держава фактично втратила контроль над виробництвом переважно базових галузей промисловості та сфер діяльності, крім видобування енергетичних матеріалів. Власність на підприємствах нафтопереробної промисловості, зв’язку, виробництва сировини для алюмінієвої промисловості та інших стратегічних підприємств сконцентрувалася в руках представників приватної сфери, що загрожує національній безпеці України.

Набула поширення практика заволодіння майном підприємств шляхом навмисного доведення їх до банкрутства. Це призводить до незаконного перерозподілу власності, ставить під загрозу реалізацію державної політики у сфері приватизації, завдає значної шкоди бюджету.

Однією з причин зростання зазначених явищ є невизначеність повноважень та неузгодження дій державних органів, на які покладена функція контролю та здійснення оперативного управління майном, а також контролю над поширенням фактів зловживань з боку посадових осіб зазначених органів. Найбільшого розповсюдження набули злочини, передбачені: ст. 367 КК (Зловживання владою, посадовим становищем) – 73,7 %; ст. 365 КК (Перевищення влади, службових повноважень) – 15,7 %; ст. 191 КК (Привласнення, розтрата майна, або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем) – 10,5 %.

Проблемним питанням документування злочинної діяльності посадових осіб під час реформування власності на підприємствах, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, залишається проведення документальних ревізій. Чинним законодавством підрозділам, які здійснюють дослідчу перевірку, не надано відповідних повноважень. У зв’язку з цим виникають певні труднощі у проведенні перевірок підприємств із державними частками у статутному фонді та недержавною формою власності, також у вирішенні питань, не пов’язаних з отриманням та використанням бюджетних коштів.

З метою забезпечення захисту державних інтересів під час реформування власності, а одночасно прав акціонерів та інвесторів, пропонується:

1. Внести зміни до постанови Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку № 60 від 26.05.1998 р. «Про впорядкування діяльності з ведення реєстрів власників іменних цінних паперів» щодо надання органам внутрішніх справ інформації про ведення реєстрів акціонерів за письмовим запитом до порушення кримінальної справи.

2. Прискорити прийняття нормативних документів, які б регламентували механізм повернення у державну власність протиправно приватизованого майна, визнаного таким рішенням судів.

3. Створити єдиний державний орган, який би здійснював реалізацію конфіскованого, заставленого та іншого примусово вилученого державного майна із застосуванням способів, визначених законами з питань приватизації.

4. Виробити єдину державну політику щодо забезпечення ефективного управління державною часткою в акціонерних товариствах та контролю за фінансовою діяльністю зазначених товариств.

5. Не допускати до участі в приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, тих нерезидентів (резидентів, у статутних фондах яких частка нерезидентів перевищує 50%), які є конкурентами цих вітчизняних підприємств на світовому ринку, а також тих, які не надають повної інформації про реальних власників таких нерезидентів, особливо, якщо вони є офшорними компаніями.

6. Умови приватизації підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, обов’язково повинні передбачати відповідальність і санкції до покупця у випадку значного скорочення виробництва або зупинення такого підприємства, а також умови, за яких проданий пакет акцій у беззастережному порядку відчужується на користь держави.

7. Заборонити передачу належних державі пакетних акцій до статутних фондів державних (національних) акціонерних і холдингових компаній чи інших суб’єктів підприємницької діяльності.

8. Уповноважити державну контрольно-ревізійну службу здійснювати перевірки на підприємствах, де державна частка складає 25% і більше статутного фонду, з питань повноти та своєчасності нарахування дивідендів на державну частку, надходження коштів від оренди державного майна тощо.

9. Фонду державного майна України спільно з міністерствами, органами місцевого самоврядування із залученням правоохоронних органів здійснити у 2003 р. повну інвентаризацію державного та комунального майна, створити реєстри об’єктів права державної та комунальної власності.

10. Внести зміни до Законів України «Про цінні папери і фондову біржу», «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», а також «Про господарські товариства», які регламентують діяльність суб’єктів фондового ринку України щодо надання відповідних інформацій до правоохоронних органів відносно фізичних та юридичних осіб, які скористались послугами фінансових посередників при здійсненні операцій з пакетами акцій вартістю понад 100 тисяч гривень.

2.4.Підсумки приватизації: економічний аналіз

Економічне відновлення в Україні відбувається на тлі істотних викривлень в інституційних основах економіки, структурних перекосів у галузевому та регіональному розвитку, гострих соціальних суперечностей. Одним із головних чинників цього є недоліки процесу приватизації, у результаті якої не було досягнуто основної мети роздержавлення власності – відокремлення її від влади, політики – від підприємництва. Досить хаотичний і нерідко протиправний процес нагромадження первинного капіталу призвів до утворення потужних фінансово-промислових груп.

Причини невдалої приватизації:

1. Вибір помилкової приватизаційної моделі, яка ігнорує світовий досвід (особливій критиці піддається сертифікатна складова процесу).

2. Приватизація розпочалася тоді, коли для неї не було створено необхідних макроекономічних та інфраструктурних умов та передумов:

• відсутність фондового ринку,

• відсутність достатньої правової бази захисту прав власності:

• через недоліки в правовому регулюванні і здійсненні приватизації цей процес не дав достатніх стимулів та фінансових ресурсів для структурної перебудови економіки та впровадження інновацій, економічного зростання та створення робочих місць, підвищення ефективності виробництва, а, навпаки, спричинив занепад не тільки окремих підприємств, але й цілих галузей; приватизація супроводжувалася численними недоліками концептуального, нормативно-правового, організаційно-методологічного, економічного, судовопроваджувального, інформаційного характеру, часто тіньовими, а нерідко й кримінальними методами (на найвищому рівні офіційно визнано, що ці процеси фактично не контролювалися державою);

• відсутність механізмів прозорого та ефективного перерозподілу, яка призвела до того, що приватизація в Україні стала переважно засобом перерозподілу суспільного багатства, а не прискореного капіталоутворення, необхідного для радикальної структурної модернізації економіки та забезпечення її конкурентоспроможності. Справжній приватний сектор в економіці сьогодні більшою мірою формується у сфері нових підприємств, аніж приватизованих старих;

• відсутність проведення не в повному обсязі лібералізації та стабілізації економіки;

• економічна криза, інфляція;

• непідготовленість та непоінформованість населення, недоліки освіти.

3. Відсутність достатніх гарантій і захищеності. Для захисту приватної власності, виведення капіталів і доходів із тіні потрібна, насамперед, їх легалізація, у тому числі шляхом амністії (за винятком капіталів кримінального походження). Водночас заходи легалізації капіталів можуть бути результативними лише за наявності низки передумов, основними серед яких є довіра підприємців і суспільства до влади.

Позитивні наслідки приватизації: Поява нових приватних власників стала одним із чинників подолання глибокої системної кризи 1990-х рр. За 2000-2003 рр.:

– реальний ВВП в Україні зріс на 31,5%;

– обсяг продукції промисловості — на 59,0%;

– сільського господарства — на 10,0%;

– експорт товарів і послуг — на 79,7%;

– доходи населення — на 120,8%;

– вартість основних засобів протягом 2000-2002 рр. збільшилася на 23,3%;

– поступово підвищувалося місце в інвестиційних рейтингах

відбулося просування країни у рейтингах міжнародної конкурентоспроможності Даоського

У 2004 р. стрімке зростання економічних параметрів супроводжувало високі темпи приватизації великих промислових об’єктів.

Зміна влади в Україні у 2005 р. спричинила зупинку приватизаційного процесу, що зразу ж відобразилося на темпах економічного зростання, обсягах інвестицій.

Недоліки та негативні наслідки процесу приватизації:

– У результаті широкомасштабної сертифікатної (ваучерної) приватизації мільйони громадян України, всупереч сподіванням, не стали реальними власниками. Більшість із понад 19 млн. акціонерів були власниками лише номінально, оскільки, беручи участь у сертифікатному аукціоні та отримуючи витяг із протоколу про його результати, вони надалі навіть не оформляли право власності на акції.

– Не досягнуто однієї з головних цілей приватизації — створення масового власника. Майже 7,8 млн. громадян України відмовилися від участі в сертифікатній приватизації. Більшість із тих, хто отримали акції і формально є власниками, часто не мають доступу ні до установчих документів, ні до достовірної інформації про те, хто є справжнім власником підприємства.

– Не сформовано значущий прошарок малого і середнього підприємництва, який у розвинених країнах є підґрунтям формування великої власності і найбільшою мірою сприяє становленню середнього класу, культури приватної власності, громадянського суспільства. Так, на початок 2003 р. в Україні було зареєстровано лише 253,8 тис. малих підприємств, тобто 53 на 10 тис. населення, або на порядок нижче, ніж у країнах з розвинутою економікою (500-700 підприємств на 10 тис. населення). Частка продукції малих підприємств у загальних обсягах виробництва продукції (робіт, послуг) в Україні становить лише 7,3%, тоді як у розвинених країнах – 50-60%.

– Приватизація не стала потужним джерелом надходжень до державного бюджету, а отже — фінансовою підтримкою соціально-економічного розвитку країни.

– Значна частка власності та капіталів, набута тіньовим (нелегальним або напівлегальним) способом, не може використовуватися повною мірою без ризику для їх власників. Причому ризики виходять як від недовірливого ставлення до них із боку потенційних партнерів, так і від штучного створення державою «гачків» (як їх назвала Ю.Мостова), через які можна впливати на власників, на фінансові потоки їх підприємств. Тобто підтримання напівлегальних відносин «бізнес—бізнес», «держава—бізнес» іде на користь корумпованим чиновникам і значно стримує ділову активність.

– Не створено повноцінний фондовий ринок, що унеможливлює перерозподіл власності ринковими методами та є чинником підриву стабільності фінансової системи України. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, станом на 1 січня 2004 р. загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих комісією, становив лише 109,2 млрд. грн. (20,5 млрд. дол.), з них акції —98,1 млрд. грн. (18,4 млрд. дол.).

Серед оцінок політиків і дослідників, що дотримуються найчастіше протилежних ідеологічних поглядів, переважають негативні, а саме:

- відсутність помітного позитивного впливу на економічну ефективність і негативний вплив на обсяги виробництва та інвестицій;

- «розпорошення» власності внаслідок сертифікатної приватизації; формування неефективної, так званої інсайдерської, власності (власності колишніх менеджерів та працівників підприємств) і фіктивної акціонерної власності як основи для тіньової, корумпованої, нецивілізованої, псевдоринкової економіки.

Наведені недоліки приватизації свідчать про необхідність вдосконалення правових засад цього процесу та захисту права державної власності. В першу чергу, це стосується проблем приватизації об‘єктів, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, права покупця ініціювати приватизацію об‘єкта та визначати її спосіб тощо.

Внаслідок приватизації держава фактично втратила можливість контролю над більшістю базових галузей промисловості та інших сфер діяльності, не створивши повноцінних ринкових механізмів. Право власності на підприємства нафтопереробної промисловості, зв‘язку, виробництва сировини для алюмінієвої промисловості та енергорозподільчих підприємств, які мають важливе значення для економіки і безпеки держави, належить представникам іноземних держав (Росії), що загрожує національній безпеці України.

Приватизація науково-дослідних і проектно-конструкторських установ і організацій спричинила знищення більшої їх частини як суб‘єктів науково-технічного прогресу, фактора інноваційного розвитку країни.

У процесі приватизації підприємств, які є містоутворюючими для певної території і забезпечують життєдіяльність територіальної громади, не враховуються інтереси цієї громади.

На багатьох приватизованих підприємствах погіршилися показники економічної ефективності, знизився науково-технічний рівень їх продукції, залишаються низькими інвестиції в модернізацію та розвиток виробництва. У післяприватизаційний період підприємства зменшують платежі до бюджетів різних рівнів та відрахування до державних фондів.

Узагальнюючи наведене, можна стверджувати, що в результаті процесу приватизації в Україні не відбулося головного — відокремлення бізнесу від влади. Бізнес, власність залишаються переважно залежними від держави, діючої влади, окремих посадових осіб. Симптомами цього є високий рівень корупції, переплетіння інтересів представників владних і бізнесових структур. Наслідки — гальмування становлення цивілізованих ринкових відносин, відчутного піднесення добробуту населення, формування середнього класу та громадянського суспільства в Україні. Тому перехід української економіки на розвиток за європейською ринковою моделлю, вирішення проблем легалізації власності та капіталів значною мірою лежать у політичній площині та потребують докорінної зміни політико-економічних відносин, що склалися в Україні.

3. Зміна орієнтирів приватизаційних процесів в Україні: інноваційна модель

Нове керівництво країни матиме обирати між реформами та популістськими кроками в багатьох сферах діяльності, у тому числі і в приватизації. Реформи – це завжди спротив бізнес-кіл та консервативних груп населення. Реформи в галузі приватизації – це також спротив могутніх внутрішніх бізнесово-політичних структур, зацікавлених у тому, щоб залишити процес роздержавлення без змін.

Приватизація має залишитися домінуючим напрямком трансформації власності. Нова Програма приватизації на 2006-2010 р. має включати такі напрями:

1)Визначення пріоритету в приватизації.

Враховуючи низьку рентабельність виробництва, збитковість значної частини підприємств, домінантою приватизації доцільно визначити пошук ефективного власника, формування національного інвестиційного потенціалу. Доступ квазіінвесторів до приватизації потрібно максимально обмежити.

2)Зміна механізму приватизації.

При Фонді держмайна слід створити державну фондову біржу для приватизації підприємств, адже не чиновники повинні вирішувати, хто найкращий власник, а ринок. Її функції – професійно займатися приватизацією, страхувати угоди та здійснювати оцінку реальної ринкової вартості об’єктів, причому робити це абсолютно прозоро, із залученням ЗМІ. На жаль, на сьогодні фондовий ринок розвинений недостатньо через ваучерну та аукціонну моделі приватизації, що були застосовані українським керівництвом на початку незалежності України.

3)Визначення чітких принципів виставлення підприємств на продаж.

Об’єкти, що підлягають приватизації, слід поділити на такі групи:

1.Малі збиткові підприємства. Їх можна роздержавлювати через біржу без особливих застережень або через відкриті аукціони. Наприклад, сьогодні на ПФТС представлені акції близько 300 підприємств, цінні папери яких користуються непоганим попитом як серед внутрішніх інвесторів, так і серед резидентів.

2.Великі збиткові підприємства нестратегічного значення (тобто ті, що працюють у нестратегічних галузях) підлягають приватизації, якщо це підприємство не є останнім «індикатором» динаміки попиту, пропозиції. В цьому випадку доцільно використовувати аукціон як метод приватизації, що забезпечить оптимальну виручку від втраченого державою майна.

3. Прибуткові підприємства слід приватизувати після ґрунтовного доходно-витратного їх аналізу за закріпленими в законі нормами, що мають обов’язково включати соціальні, екологічні, технологічно-інноваційні параметри. Метод приватизації слід визначати для кожного окремого підприємства також за нормами закону.

4. Для стратегічних галузей економіки потрібно визначати мінімальну частку державної власності у статутному фонді.

Стратегічними інвесторами є:

корпорації, що мають потужні фінансові та технологічні ресурси і репутацію інноваційного власника;

венчурні фонди, інвестиційні фонди з досвідом реалізації інвестиційних проектів.

Стратегічними галузями називаємо:

галузі, що забезпечують інноваційний розвиток країни, її вихід на 4-5 рівень технологічного укладу (космічна техніка, біотехнології, мікро- та оптиковолокнисті технології, штучний інтелект, роботобудування);

підприємства військово-промислового комплексу, що володіють високими технологіями;

виробництва, що займають унікальну ринкову нішу;

галузі, що слугують для реалізації найважливіших державницьких інтересів (наука, освіта, культура).

4. Ефективність державного сектора економіки

З року в рік ситуація у державному секторі економіки погіршується.

При вартості основних фондів державних холдингів 76,9 млрд. грн. показник виплат у бюджет залишається на критично низькому рівні – всього 167,9 тис. грн. за результатами 2004 року. Значна частина державних підприємств працює за схемою мінімізації податків.

Як показали перевірки Контрольно-ревізійного управління в березні-липні 2005 р., при наявності приросту виробничих показників у державних холдингів спостерігається зниження фінансових результатів. Загальний підсумок діяльності найкрупніших держпідприємств за 2004 р. – збитки.

Виникає питання: як це могло статися, якщо підприємства-монополісти працюють поза конкуренцією? Тим більше, що ці підприємства демонструють високі темпи зниження прибутковості.

„Існують десятки державних підприємств з неефективним управлінням і працює багато схем девальвації активів таких підприємств”, – вважає Президент України Віктор Ющенко.

Існує багато схем перекачування державних ресурсів у приватний сектор. Найпоширеніша – передача держмайна і прибуткових сфер діяльності приватним структурам. Одним з найгучніших прикладів стала передача „Укрзалізницею” приватним підприємствам „Лемтранс” та „Укртранслізинг” 13,6 тис. вагонів. Суми втрат досить вражаючі: тільки втрати „Укрзалізниці” КРУ оцінило в 3 млрд.грн., не рахуючи втрати ще 500 млн.грн. – вартість вагонів.

Не менш поширеною була практика штучного доведення підприємств, що входять у склад держхолдингів, до банкрутства. Наприклад, кількох спиртзаводів концерну „Укрспирт” у Харківській і Житомирській областях. Як показали результати розслідування, причиною банкрутства стали фіктивні товарні кредити під 912 % річних.

Основні способи витрачання державних коштів (за результатами перевірок у 2005р.), що ведуть до хронічної збитковості:

- завищення вартості закупки обладнання за рахунок залучення посередників;

- залучення наддорогих кредитних ресурсів;

- заниження вартості активів (на державних підприємствах не переоцінюють основні фонди);

- неекономне та неефективне використання грошей для особистих потреб підприємств;

- необґрунтована благодійна допомога.

Вже третій рік частина доходу держбюджету поповнюється за рахунок перерахування в неї частини прибутку ( дивідендів) підприємств, які повністю або частково належать державі. Фактично станом на 28.07.2005 р. до бюджету перераховано дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, які є в державній власності, загальною сумою 1231,116 млн. грн. Виконання річного планового завдання становить 230,9%. У 2005 році в якості платників до цих підприємств приєдналися і їхні дочірні підприємства. Відповідно до ст.63 Закону про Державний бюджет України на 2005р., дочірні підприємства зобов’язані на тих же умовах, що і материнські підприємства, сплачувати частину прибутку в держбюджет. Проте внесення до складу платників дочірніх підприємств і підприємств, що мають державну частку в статутному фонді (капіталі), перетворило процедуру сплати держдивідендів у подвійну їх сплату. Адже сплачуючи дивіденди в бюджет і нараховану на них суму авансового внеску з податку на прибуток, материнське підприємство фактично здійснює їх оплату за себе і за своє дочірнє підприємство.

Аналіз приватизаційного процесу в Україні дає можливість зробити прогноз: орієнтація на продаж високоліквідних та інвестиційно привабливих підприємств з метою одержання гарантованих доходів до бюджету буде супроводжуватись накопиченням у державному секторі неліквідних та інвестиційно непривабливих підприємств.

Варіантів виходу із ситуації, що склалася, небагато: залишити під контролем держави тільки найкрупніші стратегічні підприємства (НАК „Нафтогаз України”, „Укрзалізниця”, „Енергетична компанія України” та інші), а решту холдингів або ліквідувати, або кардинально реформувати.

Періодично проводилось реформування державних холдингів. У 2003-2004р. мова йшла про те, що держхолдинги не виправдали себе і тільки створюють проблеми для держави, тому їх треба або приватизувати, або ліквідувати. Над тим, щоб реорганізувати або приватизувати „Надра України” або „Хліб України”, навіть не задумувались. При цьому в українському законодавчому полі немає документа, який би чітко регламентував правовий режим передачі акцій ВАТ, що належать державі, в установчі фонди холдингових компаній.

У лютому 2004 р. Верховна Рада прийняла за основу проект закону „Про холдингові компанії в Україні”. Але частина його норм, покликаних зробити роботу холдингів прозорою і запобігти незаконному відчуженню держмайна, завадила проходженню законопроекту: вони виявилися невигідними приватним бізнес-групам, що працюють в металургії та гірничорудній галузі.

Керівники державних холдингів, що живуть за власними статутними документами і мають високий рівень незалежності, звикли до того, що кожного року їх компанії перевіряють Контрольно-ревізійне управління, податкова адміністрація, Рахункова палата. У березні 2005 р. Уряд прийняв рішення про масштабну перевірку фінансово-господарської діяльності 29 холдингових компаній. Але обов’язкові системні, а не епізодичні перевірки державних підприємств, контроль не тільки за використанням бюджетних засобів, а й за використанням державного майна. Потрібно створити систему попереджень правопорушень, адже потім повернути розтрачені засоби практично неможливо. Тому необхідний попередній контроль.

Актуальним для України є перехід на європейську модель публічного використання державних ресурсів. Прийняття Закону України “Про управління об’єктами державної власності”, безумовно, можна вважати позитивним у житті країни, хоча й із значним запізненням. Конституція України у статті 116 вимагає забезпечити управління об’єктами держвласності на основі спеціального закону. З іншого боку, даний закон зовсім не ідеальний з точки зору практичних можливостей законодавця, він містить як позитивні, так і негативні для суспільства та економіки елементи.

Позитивними рисами даного документа можна вважати:

формування цілісної системи управління об’єктами державної власності;

введення єдиного порядку обліку таких об’єктів;

введення аналізу ефективності їх використання;

створення механізму відбору фізичних та юридичних осіб, яких призначає держава в якості своїх представників на цих об’єктах;

додаткове стимулювання держслужбовців за належну та якісну роботу;

єдиний процес відчуження державної власності незалежно від того, чи проходить це за умов приватизації, чи якогось іншого процесу;

створення механізму формування державних холдингових компаній і управління ними.

Держава і раніше мала певний контроль і важелі впливу на ситуацію у даній сфері, але цей закон уніфікував і впорядкував їх, дещо перевівши з площини підзаконних актів до рівня законів. Тому вже сьогодні можна сказати, що закон посилить державний контроль як за рухом активів, що знаходяться під контролем держави, так і за ефективністю їх використання.

Проте є і негативні риси цього закону:

- гіпертрофованість ролі державної власності порівняно з приватною власністю, а саме наявність певних переваг, що не відповідає Конституції України;

- випадання з поля зору такого виду активів, як бюджетні кошти і технології управління ними; відсутність зв’язку між активами у реальному секторі економіки та бюджетними коштами;

- відсутність чіткого визначення такого важливого поняття, як “державний контролер”, його ролі та обов’язків, ступеня впливу на роботу підприємств.

Документ містить певні формулювання, що можуть перетворитись у значні незручності при подальшій роботі з ним у суспільстві. Це може бути протиставлення казенних і державних підприємств, які, згідно із законом, не є спорідненими. Це руйнує логічний поділ державних підприємств, який вже склався в Україні, на два види – державні комерційні та державні казенні підприємства.

Крім того, декларація української влади своїх намірів щодо зближення із Європою та невідповідність заяв і реальних кроків викликає непорозуміння. Наприклад, дуже дивним видається надання переваг державі як власнику преференцій у визначенні особи, яка буде завідувати підприємством, над іншими власниками.

Особливої уваги вартий пункт, що стосується відкритих державних товариств, які, відповідно до прописаних правил, не можуть вільно виходити на публічне розміщення своїх акцій. Тому акціонерні товариства з державною часткою більше 25% можуть називатись відкритими, хоч де-факто вони будуть залишатись закритими. Дещо незрозуміла і поведінка Кабінету Міністрів України, який, з одного боку, підтримує цей закон, а з іншого – подає законопроект “Про акціонерні товариства”, де присутні більш справедливі умови роботи власників, які є міноритарними акціонерами, чи то державними, чи іншими.

Таким чином, Закон “Про управління об’єктами державної власності” у даному вигляді неприйнятний для нашої держави, якщо метою влади є довгострокове зростання економіки та підвищення інвестиційної привабливості України. Документ варто доробити у його “вузьких” місцях і таки прийняти, бо закон, що регулює відносини у даній сфері, необхідний. Ясність у документі забезпечить ріст обсягу іноземних інвестицій в економіку країни, бо у потенційного інвестора не виникне проблем із розумінням процедур та механізмів, що існують у системі.

Отже, слід зробити наступні зміни до вказаного Закону:

прописати роль і функції державного контролера, величину його впливу на діяльність підприємств;

урівняти державу як одного з акціонерів з приватними акціонерами (фізичними і юридичними особами);

узгодити даний закон із законом “Про відкриті акціонерні товариства” у місцях, що стосуються таких форм господарювання, як акціонерні товариства;

привести закон у відповідність до норм Конституції України.

5.Реприватизація в Україні: проблеми, механізми

Приватизація не виправдала сподівань, у численних випадках не стала результатом появу ефективного власника, а подекуди створила серйозний дисбаланс приватних і суспільних інтересів, зумовлений невиконанням інвесторами взятих на себе зобов’язань, концентрацією майна в руках олігархічних структур. Тому держава, не порушуючи курсу на приватизацію як базовий принцип економічної політики, має виправити, наскільки це можливо, істотні недоліки приватизаційного процесу та усунути їх негативні наслідки. Головне – яким має бути зміст таких коригуючих дій держави. При цьому слід виходити з можливостей двох принципово різних процесів:

— ринкового перерозподілу власності як механізму нормального ринкового перерозподілу активів від менш ефективних до більш ефективних власників у процесі ринкової конкуренції;

— перерозподілу власності як організованих державою політико-економічних та правових заходів.

Перший із названих процесів відбувається там, де є ринкова конкуренція, що зумовлює селекцію суб’єктів господарювання. Він є тим інтенсивнішим, чим більшим є захист від тенденцій монополізації і недобросовісної конкуренції. Держава у такому перерозподілі відіграє опосередковану роль — як гарант забезпечення конкурентного середовища.

Другий процес передбачає пряме втручання держави у формування власності. При цьому конкретними методами теоретично можуть бути: націоналізація, деприватизація та реприватизація.

Реприватизація (від лат. re — повтор + privatus — приватний) — передача у приватну власність державного майна, що раніше належало приватному капіталу і було свого часу націоналізоване. (Зауважимо, що термін «реприватизація» з формальної точки зору означає прямо протилежне тому, що під ним розуміють в Україні: це не повернення в державну власність раніше приватизованих підприємств, а, навпаки, — приватизація раніше націоналізованих, яка періодично відбувалася, наприклад, у Франції чи Британії). Висловлювання політиків і фахівців з цього питання свідчать про неоднозначне, а іноді і взаємовиключне трактування зазначених процесів і понять, як і їх наслідків. У нашій країні практично всі великі об’єкти за останні десять років було приватизовано несправедливо, проте узаконено. Перегляд цих продажів стане ударом, передусім, по економіці країни.

Варіанти перегляду приватизації:

скасування договору купівлі-продажу у зв’язку з невиконанням інвестиційних зобов’язань;

скасування рішень державних органів влади про приватизацію;

анулювання результатів конкурсів;

вимога доплати за придбаний об’єкт без зміни права власності.

Механізми реприватизації потребують глибокої розробки і аналізу. Найчастіше пропонують скористатися механізмом доплати за приватизоване з порушенням чинного законодавства підприємство.

Які критерії визначення підприємств, що підлягають реприватизації через механізм доплати? Хто має вирішувати, за яке підприємство доплачувати, а за яке — ні? Як слід вирішувати питання компенсації? При обчисленні суми, яку необхідно повернути покупцеві, виникають питання:

- хто саме й за якою методикою займатиметься такими підрахунками?

- чи слід враховувати як втрати з боку держави, так і кошти, які не надійшли до бюджету.

„Можна домовитися про те, що приватизаційну угоду оцінює команда незалежних експертів, зокрема представників поважних міжнародних оціночних компаній, що забезпечує менші підозри в корупції, – пропонує В. Пасхавер. – Можливий іще один, дещо простіший варіант. Підрахуємо, якою є загальна сума недоплати, скажімо за 30 угодами, а потім розкинемо цю суму на кількість підприємств. Вийде однакова для всіх частка доплати від суми укладених угод. Такий шлях простий і потенційно менш корупційний”.

Пропозиція нинішнього прем’єра Ю.Єханурова – зараховувати як доплату інвестиційні витрати — як минулі, так і майбутні.

Не варто забувати, що реальна ціна, встановлена на «експертних аукціонах», буде тим вищою, чим ефективнішим було управління підприємством і чим більше у нього було вкладено. Кращих власників, таким чином, покарають, гірших — заохотять. Більшість підприємств працюють на рівні гранично допустимої рентабельності, інвестиційних заощаджень у них немає, і якщо ці кошти підуть на доплату, то підприємство може опинитися під загрозою банкрутства.

І ще одна особливість: зобов’язати власників доплатити можна лише загрозою вилучення, а уряд не здатний здійснити його, уникаючи судів (якщо, звісно, не хоче остаточно підірвати довіру інвесторів). Досвід останніх місяців наочно продемонстрував, наскільки важко добитися потрібного вердикту: позивачам нема за що зачепитися, оскільки необхідних процедур за колишнього режиму все-таки дотримувалися.

Мінуси підходу випливають із його ж плюсів. По-перше, не буде належного «виховного» і повчального ефекту, якого влада, вочевидь, усе ж прагне. По-друге, добровільні процедури у цій справі не дадуть результату. По-третє, послуги авторитетних міжнародних оціночних фірм дуже дорогі: не виключено, що вони «з’їдять» весь бюджетний виграш від доплат.

Аналітики виокремлюють три групи підприємств, які за ступенем небезпеки потрапити до «чорного списку». Перша — підприємства, щодо яких термін позовної давності для судів уже минув. Друга — ті, які перебувають у межах позовної давності (тобто приватизовані після 2002 року). У третю групу, і для них ризик найбільший, потрапляють підприємства, котрі можуть бути націоналізовані. Утім, у справах про приватизацію термін позовної давності може бути й відновлено. В окрему групу можна було б виділити підприємства, приватизовані за спеціальним законодавством. Зокрема, йдеться про «Укррудпром», приватизація якого здійснювалася на підставі спеціально прийнятого Верховною Радою закону. Тут для реприватизаторів можуть виникнути великі проблеми — за логікою, закон зворотної сили не має.

Одним з обґрунтувань для перегляду справи по «Криворіжсталі» було те, що конкурс провадився в короткі терміни, не було дотримано записаного в програмі приватизації 75-денного строку. Невиконання цієї вимоги є стандартною практикою: з приблизно 300 підприємств, проданих Фондом за останні три роки, лише при продажу 16-ти цього терміну було дотримано.

Необхідно домогтися, аби рішення суду були об’єктивні, щоб обома сторонами вони сприймалися як неупереджені.

Визначемо вигоди реприватизації:

1) потенційне збільшення доходів бюджету;

2) потенційно більша прозорість повторних конкурсів;

3) зростання довіри до влади;

4) посилення ролі судової системи, її незалежності;

5) прихід більш ефективного інвестора, який не буде «вимивати» прибуток з підприємства, а вкладатиме його у розвиток виробництва;

6) можливість накопичення коштів від реприватизації і створення Фонду для фінансування інноваційних проектів.

Найсуттєвішими негативними ознаками є можливість перегляду приватизаційних трансакцій, погіршення інвестиційного клімату, обвал фондового ринку, блокування провідними ФПГ нових приватизаційних конкурсів за умови змови.

Розмови про реприватизацію і судові процеси у визнанні недійсності приватизації ряду підприємств призвели до погіршення економічної ситуації в країні, в тому числі і через зменшення інвестиційних надходжень.

Деякі останні кроки уряду, пов’язані з реприватизацією, викликали негативну реакцію західних експертів.

«Сьогодні інвестиційний клімат став значно привабливішим, та є негативи.

Результати незаконної приватизації мають бути виправлені за законом, а порушники засуджені… Якщо реприватизації буде піддано сотні підприємств, то іноземний бізнес, напевно, прийме рішення почекати зі своїм капіталом в Україну, поки триває революційна лихоманка. (Кіщіро АМАЕ, посол Японії в Україні).

«Я дотримуюся такої думки: коли є підозри, що під час приватизації були грубі порушення закону, то це потрібно довести, після чого цей об’єкт можна буде повернути у власність держави. Але дуже важливо, що це слід робити швидко. Адже тривала непевність шкодить не лише інвестиційному клімату в Україні, а й конкретному підприємству… А власник у таких умовах, звісно, нічого не вкладатиме. І якщо він знає, що в нього це підприємство заберуть, то він з нього все вивезе, і держава в результаті отримає підприємство-банкрут» (Ганна Сковороньська-Лусинська, торговий радник-посланник посольства Республіки Польща в Україні).

«Якщо нинішня ситуація триватиме невизначено довго, буде, як і раніше, невідомо, скільки підприємств підлягають реприватизації – 29 чи 3000, то, безумовно, зрештою це позначиться на інвестиційному кліматі, особливо якщо це справді будуть тисячі підприємств. Тоді у підприємців виникне враження, що в Україні немає правових гарантій, а саме вони – фундаментальні для будь-якого інвестора».

(Ульріх Грюненберг, радник із питань економіки і торгівлі посольства ФРН в Україні).

Відсутність приватизаційних конкурсів і невизначеність, посіяна розмовами про реприватизацію, посприяли зменшенню і внутрішніх інвестицій. Наразі інвестори очікують прийнятя рішення щодо реприватизації. Нині життєво необхідно, щоб уряд прояснив ситуацію, для того, щоб посилити впевненість інвесторів.

Проте, повторна приватизація «Криворіжсталі» за участю великих капіталів показала, що вплив реприватизаційних планів на інвестиційну активність у певній мірі перебільшено.

Західні фонди і банки охоче відкривають депозити у вітчизняних банках, вкладають кошти у вітчизняні держоблігації і (через українські банки) в депозитні сертифікати Нацбанку. А, приміром, шведська компанія «East Capital» взагалі створює в Україні закритий інвестиційний фонд з капіталом у $100 млн.

Росію ж, навпаки, ситуація на фондових ринках не влаштовує. За словами директора аналітичного управління «Ренесанс Капітал» (Росія) К.Малофеєвої, “на жаль, багато надій інвесторів не виправдовуються, і ринок на довгі тижні виявився застиглим на одному рівні. Невизначеність із реприватизацією зіграла в цьому важливу роль”.

Проте іноземний капітал в умовах глобальної економіки не може не інвестуватися в Україну. Це занадто цікава країна, щоб поставити хрест на інвестування в неї через наявність лише одного фактора ризику.

Виконавчий директор інвестиційної компанії «Concorde Capital» Джон Девід Сагітт відзначає, що хоча потенційна загроза реприватизації через низьку ліквідність та непрозорість українського ринку завжди негативно впливає на вартість акцій, публікація списків підприємств, що перебувають під дамокловим мечем реприватизації, несильно вплинула на котирування їх акцій. Так, ціни акцій ряду гірничо-збагачувальних підприємств-кандидатів на реприватизацію й не думали падати. Причиною цього є підвищена увага з боку спекулянтів на їх акції. Експерти зазначають, що великим підприємствам, таким як Нікопольський феросплавний завод чи Запорізький алюмінієвий комбінат, більше шкодять публічні обговорення реприватизації, аніж сама її перспектива, оскільки такі обговорення сильно ускладнюють відношення з кредитними установами.

Одна з причин, які стримують прихід непрямих іноземних інвестицій в українську економіку, — нерозвинений фондовий ринок. Так президент компанії «Ренесанс капітал» О.Кисельов відзначає: «Ми готові ризикувати, прийти на ринок щось купувати, а ринку як такого немає. Повинна бути система фондового ринку, депозитарій. До того ж потрібно знати, що Україна хоче продати». Ось і виходить: є інвестори, є капітал, але немає ринку. Адже поважні російські та іноземні компанії найчастіше хочуть вкласти в підприємство не 1 млн. доларів, а десятки й сотні мільйонів.

Узагальнюючи можна стверджувати, що процеси приватизації, реприватизації, націоналізації, повернення незаконно приватизованих підприємств у державну власність не мають великого впливу на непрямі інвестиції в Україну через зацікавленість іноземних інвесторів Україною.

Проект

Закон України “Про реприватизацію”

Цей Закон визначає правові та організаційні засади реприватизації майна в Україні та регулює відносини, пов’язані з її проведенням.

Розділ І. Загальні положення

Стаття 1. Поняття реприватизації

1. Реприватизацією в розумінні цього Закону визнається повторна приватизація об’єктів, що були приватизовані, у випадках:

1) повного або часткового визнання в судовому порядку договору приватизації недійсним з підстав, визначених законодавством;

2) розірвання за рішенням суду такого договору у зв'язку з невиконанням покупцем умов договору чи з інших підстав, визначених цим Законом та законодавством про приватизацію;

3) добровільного відчуження на користь держави або територіальної громади об’єктів, які були набуті шляхом приватизації державної власності юридичними та фізичними особами.

2. Не вважається реприватизацією для цілей цього Закону:

1) відчуження приватизованого майна, що перебуває у власності юридичних та фізичних осіб на користь інших власників, що регулюється господарським та цивільним законодавством;

2) націоналізація, тобто примусове відчуження об’єктів права приватної власності на користь держави з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених цим Законом, за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості;

3) примусове відчуження об'єктів права приватної власності в умовах воєнного чи надзвичайного стану;

4) вилучення (реквізиція) об'єктів права приватної власності у випадках стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій в інтересах суспільства за рішенням органів державної влади;

5) вилучення (конфіскація) об'єктів права приватної власності у власника за рішенням (вироком) суду як санкція за вчин