Паливно-енергетичний комплекс України

ПЛАН

Вступ

І. Вугільна промисловість…………………………………… 4

ІІ. Нафтова і газова промисловість………………………… 12

ІІІ. Енергетика…………………………………………………19

Висновок……………………………………………………… 24

Використана література……………………………………….27

ВСТУП

Розвивати паливно-енергетичний комплекс, забезпечувати суспільство енергетичними ресурсами — одне з найважливіших зав­дань будь-якої держави.

Паливно-енергетичний комплекс України складається з палив­ної промисловості (вугільна, нафтова і газова, торфова) та електро­енергетики. У розвитку продуктивних сил України він відіграє всезростаючу роль, що пов'язано, з одного боку, із загальносвітовими тенденціями, а з іншого — з енергомісткістю народного господар­ства та обмеженими енергоресурсами держави.

Енергетика значною мірою впливає не тільки на розвиток, але й на територіальну організацію народного господарства, насамперед промисловості. Підприємства паливно-енергетичного комплексу — основа формування багатьох елементів територіальної організації народного господарства. Так, біля об'єктів енергетики виникли по­тужні промислові вузли і центри (наприклад, Запоріжжя), навколо яких утворилися територіально-виробничі комплекси і промислові райони. Сучасні населені пункти постали в Україні в останні деся­тиліття фактично там, де будувалися великі гідравлічні, атомні і теп­лові електростанції.

І. Вугільна промисловість

Серед паливних галузей України вугільна промисловість займає домінуюче місце. До складу галузі входять підприємства по видобутку вугілля (шахти), збагачувальні фабрики, підприємства по виготовленню вугіль­них брикетів. Вугільна промисловість є базою для розвитку електроенергетики, коксохімії, металургії.

Це найбільш розвинута галузь паливної промисловості нашої держави. Особливостями її розвитку і розміщення є переважна кон­центрація в Донбасі видобування вугілля здебільшого підземним способом, а також те, що кам'яного вугілля добувається більше, ніж бурого.

У структурі видобутку палива за його видами у перерахунку на умовне паливо на вугілля в Україні припадає близько 65,7%. У 1996 р. видобуток вугілля становив 70,5 млн т, в т.ч. кам'яне — 68,9 млн т і буре — 1,6 млн т (1985 p. — 189,0 млн т.).[1]

Вугільна промисловість нашої країни видобуває не лише енерге­тичне вугілля, яке використовується для опалювання, але й коксівне, котре необхідне для виробництва технологічного палива і в чорній металургії.

Підприємства вугільної промисловості стали базою для будів­ництва і дальшого розвитку багатьох промислових вузлів і центрів, десятків шахтарських селищ. Крім того, саме завдяки вугільній промисловості сформування окремі промислові райони. Багато нинішніх промислових вузлів і навіть міста-мільйонери завдячують своєму розвитку вугільній промисловості.

Головним районом вуглевидобутку в країні є Донбас. Вугленосні площі на Лівобережжі становлять понад 150 тис. км2, що дорівнює приблизно четвертій частині площі країни. Тут зосереджено близько 92% її запасів кам'яного вугілля. У Донбасі переважає енергетичне вугілля (56% ). Основні його запаси зосеред­жені в Луганській області. Коксівне вугілля становить 44% від за­гальних запасів і залягає переважно в Донецькій області. Тут же зосереджено найбільше шахт, які сформували найпотужніші центри видобутку вугілля: Донецьк, Макіївка, Єнакієве, Торез, Красно-армійськ. Донецьке вугілля використовують як енергетичне паливо на теплових електростанціях переважно в Донбасі та як сировину для виробництва коксу в Донбасі і Придніпров'ї.

Львівсько-Волинський басейн — важлива паливно-енергетична база на заході країни. Площа басейну незначна, близько 10 тис. км2. Тут виникли міста Червоноград, Нововолинськ, Соснівка та кілька шахтарських селищ. У цілому собівартість львівсько-волинського вугілля нижча за донецьке. Його використо­вують переважно як енергетичне паливо, в тому числі і на Добротвірській і Бурштинській теплових електростанціях. Крім того, вугілля басейну є важливою хімічною сировиною, оскільки придатне для одержання кам'яновугільної смоли, напівкоксу.

У Дніпропетровському буровугільному басейні, де вуглевидобу­ток ведеться переважно відкритим способом, зосереджено близько 200 родовищ. Буре вугілля має значно меншу теплотворну здатність від кам'яного, високий вміст сірки, значну зольність. Воно придатне для брикетування, напівкоксування і газифікації. Крім того, з бурого вугілля можна одержати штучний гірський віск. В основному буре вугілля використовується на місцевих електростанціях та інших підприємствах як паливо. Основними центрами буровугільної про­мисловості є Ватутіне на Черкащині та Олександрія в Кіровоградській області.[2]

Українське вугілля в основному має високу собівартість. У кам'яновугільних басейнах це пов'язано з глибоким заляганням пластів та невеликою їхньою потужністю. Буре вугілля невигідно перевозити на далекі віддалі, тому що воно має низьку теплотворну здатність, сипучість, підвищену вологість тощо.

Значний рівень фізичного спрацювання гірничодобувного облад­нання, закриття окремих шахт, скорочення видобутку вугілля, важкі умови праці шахтарів, високий травматизм тощо призводять до ви­никнення соціальної напруженості в шахтарських регіонах.

Існують і гострі екологічні проблеми. В районах шахтного видо­бутку значні площі зайняті териконами. В Донбасі 1270 відвалів. Понад 500 з них горять, забруднюючи повітря. При добуванні бурого вугілля відкритим (кар'єрним) способом із сільського господарства вилучаються великі площі родючих земель.

Водночас вугільна промисловість України має перспективи для розвитку. Так, у Донбасі можна освоювати 78 розвіданих ділянок із можливим сумарним видобутком 127 млн. т вугілля на рік. Для ефективнішої роботи вугільної промисловості потрібне реконструювання шахт.

Паливно-енергетичний комплекс (ПЕК) України формує групу галузей і підгалузей промислового виробництва, а саме: вугільна, нафтова, газова, торфова промисловість та електроенергетика.

Вугільна промисловість представлена видобутком і збагаченням кам'яного і бурого вугілля. Основними районами видобутій кам'яного вугілля є українська частина Донбасу та Львівськіо-Волинський басейн, а бурого вугілля — Дніпровський буровугільний басейн. Видобуток вугілля в Україні ведуть майже 300 шахт (в тому числі коксівне вугілля видобувають більше 130). У Донбасі розташовано 275 шахт (із коксівним вугіллям 120, антрацитами 81 ), решта — у Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. Починаючи із 1990 року, видобуток вугілля постійно скорочується і тільки у 1999 р. ця тенденція припинилася[3] (див. таблицю).

Видобуток вугілля шахтами України (млн. т)[4]

Управління галуззю здійснюється виробничими об'єднаннями, до складу яких входять відповідні підприємства вугільної промисловості. У Донбасі найбільшими із них є “Донецьквугілля”, “Донецькзбагачення”, “Луганськвуглезбагачення”, ”Шахтарськантрацит”, “Торезантрацит”, “Стахановвугілля”, “Краснодонвугілля”, “Красноармійськвугілля”, “Ровенькиантрацит”, “Антрацит-Павлоградвугілля”.

Найбільше шахт зосереджено у центральній частині Донець­кої області, де, головним чином, добувають коксівне вугілля (До­нецьк, Макіївка, Єнакієве, Красноармійськ, Горлівка, Костянтинівка), у Луганській області (Красний Луч, Кадіївка, Краснодон, Антрацит тощо). Зокрема, в Антрацитівському, Лутугинському та Алчевському районах Луганської області більше добувають енер­гетичного вугілля.

Західний Донбас становить дещо відокремлену частину Доне­цького басейну, розташовану в районі міст Новомосковська і Павлограда (Дніпропетровська область). Площа басейну 7 тис. км.

У Львівсько-Волинському басейні обсяг видобутку кам'яного вугілля становив у 2000-01 pp. близько 3 млн. т на рік. Площа басейну 10 тис. км2. Вугільні шари залягають на глибині 300-500 м. у межах Львівської та Волинської областей тепер діє 21 шахта. Однак запаси вугілля тут невеликі, тому передбачається на перс­пективу залишити тільки 2 діючі шахти.

Дніпровський буровугільний басейн розташований переважно на Правобережжі України й об'єднує родовища Житомирської, вінницької, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Запорізької та Дніпропетровської областей. Все ж видобуток бурого вугілля ведеться переважно в Кіровоградській і Черкаській областях, всього в басейні налічується до 200 родовищ із загальними запа­сами 2,7 млрд. т. Вугілля залягає на глибині від 10 до 170 м. Разом із тим є родовища (всього 58), де йде розробка відкритим способом. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. Буровугільна промисловість розміщується у вигляді окремих центрів. Найбіль­ші із них: Олександрія (Кіровоградська область), Ватутіне (Чер­каська) і Коростишів (Житомирська).

Щорічно в Україні споживається більше 85 млн. т вугілля. Бі­льше 90% вугілля використовують галузі промисловості. Питома вага житлово-комунального господарства у загальному споживанні становить 0,2%. Частка інших галузей економіки у потребах вугілля не перевищує 1% кожна, зокрема будівництво — 0,3% від загального показника. Україна щорічно імпортує кам'яне вугілля (з Польщі), натомість 30% видобутого кам'яного вугілля у Доне­цькому басейні експортується за межі України.

Історія видобутку вугілля в Україні починається з від­криття рудознавцем Г. Капустіним у 1721 р. на р. Кундрючій (притока Сіверського Дінця) і в Оленевих горах по­близу Лисичанська кам'яного вугілля. У 1795 p. y м. Лисичанську була споруджена перша кам'яновугільна шахта. А з 1796 по 1806 pp. в Донбасі вже було видобуто 40 тис т вугілля. Розвиток капіталізму в Росії і будівництво залізниць сприяли швидкому промисловому розвитку Донбасу. З 1870 по 1923 pp. видобуток, вугілля зріс тут у 100 разів.

На початку XX ст. майже 80% видобутку вугілля в Російській імперії, до складу якої входила Україна, давав Донбас. У той час у вугільній промисловості Донбасу па­нував іноземний капітал (переважно французько-бельгійський), який контролював три чверті видобутку вугілля і дещо меншу частку його збуту.

У 1917-1920 pp. багато шахт було зруйновано, видобу­ток вугілля різко упав. При відбудові кількість шахт змен­шилась (якщо у 1917 р. діяло 1594 шахти, то в 19401 р .— 275) та в цілому видобуток вугілля зріс. Під час Другої світової війни вугільна промисловість України була зруйно­вана повністю, але в повоєнні роки за короткий час її відбудували і вже на початку 50-х років був переверше­ний довоєнний рівень вуглевидобутку. Високі темпи роз­витку вугільної промисловості були зумовлені Інтенсивним використанням вугілля як енергетичного і технологічного палива та сировини для хімічної промисловості. До того ж зростала механізація праці, що дало змогу не тільки зни­зити собівартість вугілля, але й розробляти малопотужні пласти крутого і глибокого залягання.

У 1981 р. в Донбасі налічувалось 295 шахт та 18 зба­гачувальних фабрик.

На початку 90-х років в Україні діяло 295 шахт, біль­ше половини яких вимагають реконструкції. У 1991 р. видобуток вугілля досяг 135,6 млн. т (у 1995 p. — 83,8 млн. т), у т.ч. кам'яного вугілля — 128,4 млн. т, бурого — 7,2 млн. т (у 1980 р. видобуток всього вугілля становив 197,1 млн. т, в т.ч. кам'яного 188,2, бурого — 8,9). Кіль­кість працюючих у вугільній промисловості перевищує 0,5 млн. чол.[5]

Найбільшим в Україні центром видобутку кам'яного ву­гілля залишається Донбас. Тут діє 275 шахт. Площа До­нецького басейну в межах України становить 150 тис. км вугленосної площі. Найбільші поклади коксівного вугілля найвищої якості (75-90% вуглецю, теплотворність 7000 ккал/кг) залягають у Донецькій обл., а антрацитів (90-96% вуглецю, теплотворність 8000 ккал/кг) — у Лу­ганській. У Донбасі знаходиться найглибша в Україні шах­та "Глибока" (1405 м). Другим важливим кам'яновугільним басейном України є Львівсько-Волинський, розташований у західній частині республіки на території Львівської (північ­на частина) і Волинської (південна частина) областей. Ви­добуток вугілля розпочали тут у повоєнні роки.

Площа басейну — близько 10 тис. км2. Потужність пла­стів невелика. Але розвиток цієї вугільної бази сприяв по­ліпшенню паливного балансу Західного регіону України та й республіки в цілому, формуванню нових промислових комплексів, виникненню нових міських поселень (м. Нововолинськ, м. Червоноград, ряд селищ міського типу).

Основними районами видобутку бурого вугілля є Дніп­ровський буровугільний басейн (Кіровоградська, Черкаська, Житомирська області), а також Тернопільська і Закарпат­ська області. Буре вугілля має високу вологість і золь­ність, відносно низьку теплотворну здатність, тому спожи­вається в основному в районах видобутку, його видобуток власне і розпочався у XVIII ст. у зв'язку з потребою в місцевому паливі у ряді лісостепових і степових районів України. Зараз видобувається більше 7 млн т бурого вугілля. Розвиток буровугільної промисловості спри­яв стабілізації паливного балансу окремих степових і лісо­степових районів України, дав змогу поліпшити розміщен­ня виробництва і використання трудових ресурсів.

ІІ. Нафтова і газова промисловість

Нафту і природний газ використовують як високоефективне па­ливо і цінну сировину для хімічної промисловості. На нафту в струк­турі видобутку палива у перерахунку на умовне паливо припадає 7,2%, на природний газ — 26,1%.

Починаючи з 70-х років видобуток нафти і газу невпинно скоро­чувався. В той час Україна була основним районом видобутку при­родного газу в колишньому СРСР і багато років український газ використовувався для газифікації міст і сіл Росії. З України було прокладено потужні газопроводи до Москви і Ленінграда. Український газ надходив також до Молдови, Білорусії, республік Прибал­тики. Україна ж із власним газом була газифікована чи не найгір­ше.

Хоча видобуток нафти і газу в нашій державі зменшується, проте маємо і сприятливі фактори: великі потужності по переробці нафти, близько 70 млн. т, які відсутні в Росії, і великі газосховища. Оскільки газ зберігати у трубах неможливо, Росія вимушена закачувати його великі обсяги в українські газосховища. Цей газ вона продає в краї­ни Західної та Центральної Європи. При розумній міжнародній пол­ітиці це може дати Україні величезні валютні надходження.

Нафту і природний газ в Україні видобувають у Передкарпатті, на Лівобережжі та в причорноморському нафтогазоносному регіоні. Провідне місце належить Лівобережжю. Тут, у Чернігівській, Сумській та Полтавській областях є родовища високоякісної нафти. Вони ма­ють значну кількість попутного природного газу, який використо­вується для газифікації навколишніх міст і сіл. Є невеликі родови­ща нафти на півдні країни.

Найбільші родовища газу зосереджені в Харківській області, се­ред яких особливо відоме Шебелинське. Менше п'ятої частини ви­добутку природного газу України зосереджено в Прикарпатті. Це Дашава і родовища Івано-Франківської області. Доволі значні родо­вища природного газу на півдні країни і передусім у Криму. В ос­танні роки зростає видобуток газу з дна Чорного моря.

В Україні склалася густа мережа газопроводів, які ведуть від родовищ Харківської області, Передкарпаття і Криму до великих індустріальних центрів: Полтави, Києва, Львова, Дніпропетровська, Кривого Рогу, Одеси, Харкова, Сімферополя, Севастополя, Ялти тощо.

Україна має великі перспективні нафтогазоносні площі. За оцін­ками спеціалістів, тут можливі відкриття родовищ світового масш­табу. Насамперед це стосується шельфу Чорного моря. Є також пер­спективи подальшого видобутку нафти і природного газу в районах, де їх видобувають десятки років. По-перше, за існуючої нині в Ук­раїні неефективної технологи експлуатації нафтових родовищ близь­ко 70% нафти залишається а надрах землі. Відомі новітні способи її видобутку, які дозволять одержати ці «залишки». По-друге, як вия­вилося, Україна досліджена в геологічному відношенні недостатньо, тобто є перспектива пошуку енергоносіїв практично по всій її тери­торії: Закарпаття, Передкарпаття, Волинь, Чернігівщина, Причорно­мор'я, Азовське море, Донбас, Придніпров'я тощо. По-третє, нині є нові, відмінні від тих, що існували раніше, теорії походження нафти і газу, а це значно розширює діапазон їх пошуку.

В найближчі роки можна чекати на нові великі відкритті родо­вищ нафти й газу. Перспективи тут настільки великі, що свої капі­тали в розвиток нафтової і газової промисловості нашої держави готові вкладати найбільші нафтові компанії світу, зокрема «Шелл», яка працює лише з родовищами світової величини.

Нафтодобувна промисловість — це галузь паливної промисловості, яка об'єднує підприємства, що розвідують та видобувають нафту та попутний нафтовий газ, а також транспортують і зберігають нафту. До наф­тодобувної промисловості відносять також підприємства із видо­бутку озокериту. В Україні виділяються такі нафтогазоносні об­ласті: Прикарпатська, Дніпровсько-Донецька, Причорноморсько-Кримська.

Видобуток нафти (включаючи газовий конденсат) в Україні (млн., т)[6]

Підприємствами галузі щорічно видобувається біля 4 млн. т нафти (включаючи газовий конденсат). Однак за останні 10 років видобуток нафти підприємствами галузі постійно скорочується, про що свідчать дані таблиці.

Найбільше нафти видобувається у Дніпровсько-Донецькій нафтогазоносній області, яка простягається на 650-700 км вузь­кою (80-150 км) смугою на Лівобережній Україні. Виявлено по­над 140 родовищ нафти, газу та газового конденсату. Найбільши­ми нафтовими родовищами с Гнідинцівське, Качанівське і Яблунівське нафтородовища. Нафтогазовидобувні поклади зосередже­ні тут у Сумській (Охтирське і Качанівське родовища), Чернігів­ській (Гнідинцівське, Прилуцьке родовища) і Полтавській (Сагайдацьке, Зачепилівське, Радченківське родовища) областях.

Передкарпатська нафтогазоносна область із промисловими запасами нафти і газу на площі 15 тис. км розміщена у межах Львівської, Івано-Франківської та Чернівецької областей. Розві­дано 29 нафтових, 7 нафтогазоконденсатних родовищ. До найбі­льших належать Волинське і Орів-Уличнянські нафтові, Битків-Бабчинське, Лопушнянське, Заводнянське і Північно-Долинське нафтогазові родовища. Тут працюють нафтогазовидобувні управ­ління у Бориславі і Долині.

Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна область розмі­щена на Півдні України та в прилеглих районах акваторії Чорного моря. Західна межа проходить меридіаном м. Одеси, північна — по лінії Одеса — Херсон — Бердянськ, східна — вздовж берегів Азов­ського моря, а південна — по широті м. Євпаторія. Площа області 25 тис. км2, із неї на суходолі — 12 тис. км2. Тривають пошуки горючих корисних копалин у рів­нинній частині Криму.

Нафтопереробна промисловість об'єднує підприємства, які із сирої нафти виробляють нафтопродукти у вигляді рідкого палива, мастильних, електроізоляційних матеріалів, розчинників, бітумів тощо. У виробництві нафтопродуктів основну частку становить паливо для карбюраторних (авіаційні та автомобільні бензини), реактивних (авіаційний гас), дизельних (дизельне паливо) двигунів, котельне паливо (мазути) і бітуми. Крім того, продукція галузі є сировиною для виробництва великої кількості хімічних продуктів, що зумовлює тісний технологічний і організаційний зв'язок нафтопереробної із нафтохімічної промисловістю.

Підприємства нафтопереробної промисловості зосереджені в районах видобування нафти, у портових містах, Донбасі, на При­дніпров'ї та у центральній частині України. На Передкарпатті во­ни розміщені в Дрогобичі, Бориславі, надвірній та Львові і забез­печуються нафтою місцевих родовищ. Центрами нафтоперероб­ної промисловості є портові міста Одеса, Херсон, Бердянськ, які переробляють довізну сировину. У Кременчуці та Лисичанську переробляють сировину, що надходить із місцевих родовищ Лівобережної України та поволзьких родовищ Росії. Найбільша частка в загальному виробництві нафтопродуктів припадає на Донецько-Придніпровський регіон.

Підприємствами нафтопереробної промисловості України в 2001 р. вироблено 4,0 млн. т автомобільного бензину, 4,8 млн. т дизельного палива, 5,5 млн. т мазуту. Первинна переробка нафти склала 16,0 млн. т. Усі під­приємства галузі зазнали збільшення виробництва основних видів продукції нафтопереробки від 76,2% (первинна переробка нафти) до 94,3% (мазуту топкового). В абсолютних вимірах підприємства галузі збільшили виробництво основних видів продукції більше, ніж на 13 млн. т.

Країна забезпечує свої потреби у нафтопродуктах лише част­ково, тому що у 2001 р. вона спожила нафти (включаючи газовий конденсат) 9,4 млн. т, у тому ж році було добуто тільки 3,7 млн. т. Решта її надходить від імпорту з інших країн світу, зокрема лево­ва пайка припадає на Росію.

Газова промисловість - це галузь паливно-енергетичного комплексу, яка здійснює видобування, зберігання, транспорту­вання та переробку природного газу. Територіальне розміщення галузі зумовлене особливостями залягання природного газу в надрах землі. Промислові розробки газу в Україні зосереджені у трьох регіонах.

Прикарпатська нафтогазоносна область була освоєна пер­шою. В її межах розвідано 32 родовища із загальними запасами 94 млрд. м3 найбільші з яких: Угерське, Більче-Волицьке, Рудківське, Космацьке, Судово-Вишнянське, Немирівське, Солотвинське, Мукачівське тощо. На цю область припадало біля 8% (у 2001 р.) видобутку газу в державі.

У Прикарпатті збудовані магістральні газопроводи Дашава — Львів (завдовжки 75 км) і Дашава — Київ (510 км), який пізніше був продовжений до Москви. Діє також потужний міждержавний) газопровід Рудки — Мінськ – Вільнюс — Рига. Прикарпатські газопроводи підключені до трансконтинентальних газопроводів, які з'єднують Сибір (Росія) із країнами Східної Європи.

Дніпровсько-Донецька нафтогазоносна область найбільша в Україні, на неї припадає більше 87% (у 2001 р.) всього видобутку газу. Основні родовища природного газу розташовані в Харківсь­кій (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське, Західно-Хрестищенське і Єфремівське); Сумській (Рибальське і Качанівське); Полтавській (Солохо-Диканське); Дніпропетровсь­кій (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях. Загалом у межах нафтогазоносної області розвідано 111 родовищ газу, а його запаси складають 785,4 млрд. м3 .[7]

Перші магістральні газопроводи у межах області були про­кладені від Шебелинського родовища до Харкова (76 км) і Чугує­ва (54 км). Нині найбільшими стрижневими газопроводами є; Шебелинка - Дніпропетровськ - Кривий Ріг - Одеса - Кишинів із відгалуженнями на Запоріжжя, Нікополь, Миколаїв, Херсон; Ше­белинка — Білгород — Курськ — Брянськ — Москва; Шебелинка — Полтава — Київ.

Причорноморсько-Кримська нафтогазоносна область тільки формується. Відкрито й експлуатується 17 газових родовищ із загальними запасами 14,3 млрд. м3. Найбільші із них: Голицинське, Джанкойське, Глібівське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське та інші.

Загальна протяжність газоводів на території України становить близько 30 тис. км. А суцільна довжина газовідних мереж країни сягає понад 44 тис. км. Наявність потужної мережі газоводів дозво­лила газифікувати біля 30 тис. населених пунктів. Природний газ подається майже на 6 тис. промислових підприємств. Через терито­рію України прокладено магістральні газоводи "Союз" та Уренгой — Помари — Ужгород, що дозволяє Україні на компенсаційній основі здійснювати транзитне транспортування газу із Росії і країн Серед­ньої Азії у держави Західної Європи.

Щорічний видобуток природного газу в Україні складає 18-20 млрд. м3 . У 2001 році газова промисловість країни видобула 18,2 млрд., м3 блакитного палива. Споживання газу в 2000 р. сягнуло (І8,4 млрд., м3, в тому числі 57,8% промисловими підприємствами, 12,3% – житлово-комунальним господарством, 6,5% — транспортом. Частка сільського господарства у загальному споживанні природ­ного газу становить 0,4%, а будівництва — 0,2%.[8]

ІІІ. Енергетика

Електроенергетика є базовою галуззю народногосподар­ського комплексу. Вона впливає на територіальну організа­цію продуктивних сил, що найбільш яскраво виявляється у тяжінні енергомістких галузей промисловості (алюмінієвої, титаномагнієвої та ін.) до великих електричних станцій.

Сучасне електроенергетичне господарство України за потужністю не поступається, а за багатьма показниками перевищує електроенергетичні господарства розвинених країн Європи. Ця галузь належить до найстаріших у кра­їні. Так, найдавніша згадка про водяний млин та викори­стання енергії річок в Україні припадає до 1292 p. A пер­ший випадок застосування електрики на території нашої країни пов'язують із 1878 p., коли інженер О. П. Бородін обладнав токарний цех київських залізничних майстерень чотирма електричними ліхтарями.

У 1888 р. було встановлене перше електричне освітлен­ня в саду Шато-де-Флер (тепер стадіон "Динамо") в Ки­єві, а 1890 р. почала працювати перша центральна елек­трична станція загального користування, яка освітлювала міський театр і Хрещатик. На початку століття в Україні функціонували дрібні електростанції з середньою потужні­стю 3 тис. кВт, які виробляли щорічно 0,5 млрд. кВт×год електроенергії. Електростанції були не тільки малопотуж­ними, але й розміщувалися по території країни дуже не­рівномірно, переважно у Донбасі, Придніпров'ї та у вели­ких містах, причому функціонували вони ізольовано. У сільському господарстві та на транспорті електроенергію практично не використовували.

Згідно з планом електрифікації ГОЕЛРО колишнього Радянського Союзу, прийнятому у 1920 р., в Україні перша державна районна електростанція — Штерівська ДРЕС — стала до ладу у 1926 р., а в 1932 р. було завершене будівництво Дніпрогесу. У наступні роки кількість і потужність електростанцій зростала і вже в 1940 р. діяли 173 електро­станції загальною потужністю 3,23 млн. кВт. Довжина лі­ній електропередачі напругою 35 кВ і більше перевищува­ла 4 тис. км. Сформувалися великі енергосистеми ("Дніпроенерго", "Київенерго", "Донбасенерго", "Харківенерго" та ін.). У роки війни електроенергетичне господарство респуб­ліки було зруйноване, ЛЕП знищені. Та в повоєнні роки почалася стрімка відбудова електроенергетики. Уже в 1950 р. потужність електростанцій досягла 3,4 млн. кВт, а виробництво електроенергії — 14,7 млрд. кВт×год. Розгор­нулося будівництво нових електростанцій, нарощувалися потужності на старих. Електроенергетика України перетво­рилася в потужну галузь, яка об'єднує теплові електро­станції, гідроелектростанції, атомні електростанції, тепло- і електромережне господарство. У 1991 р. потужність усіх електростанцій України становила 54,4 млн. кВт, а вироб­ництво електроенергії 278,7 млрд. кВт.год. Кількість пра­цюючих на підприємствах електроенергетики перевищила 120 тис.чол.[9]

Близько 68% потужностей у 1990 р. було зосереджено на теплових електростанціях. Найбільша кіль­кість теплових електростанцій (ДРЕС і ТЕЦ) — у Донба­сі: Луганська, Миронівська і Вуглегірська (обидві біля Артемівська), Старобешівська (на південь від Макіївки), Слов'янська, Курахівська, Зуївська та ін.

Електроенергетика України розвивається переважно на вико­ристанні місцевого вугілля, ядерного палива, гідроенергоресурсів, частково природного газу і нафти. Як галузь промисловості, електроенергетика включає тепло-, гідро- та атомні електростанції, електричні та теплові мережі тощо.

Показники роботи галузі та потужність електростанцій наведені у таблиці.

Потужність електростанцій та виробництва електроенергії в Україні[10]

Від початку 90-х років знижувалася потужність електростанції і скоротилося також загальне виробництво електроенергії. Часты атомних електростанцій у енергобалансі країни склала більше 44%.

Основою сучасної електроенергетики країни є теплові електростанції, які за характером обслуговування споживачів є районними (ДРЕС). Діють 12 ДРЕС потужністю від 1 до 3,6 млн. кВт кожна. Найбільші з них розміщені в Донбасі: Вуглегірська (3,6 млн. кВт) Луганська (2,0 млн. кВт), Старобешівська (2,0 млн. кВт) Слов'янська (1,8 млн. кВт), Курахівська (1,46 млн. кВт) та Придніпров'ї: Запорізька (3,6 млн. кВт), Криворізька (3,0 млн. кВт), При дніпровська (1,8 млн. кВт). У західних областях країни функціонують Бурштинська (2,4 млн. кВт) та Добротвірська ДРЕС. У Вінницькій області збудовано Ладижинську (1,8 млн. кВт) ДРЕС, у Київській — Трипільську (1,6 млн. кВт). Для забезпечення міст теплом гарячою водою й електроенергією збудовані теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Діють Київські ТЕЦ-3, 4, 5, Одеська, Лисичанська, Калузька, Черкаська, Чернігівська, Харківська та ін.

Основу гідроенергетики України складає каскад гідроелектростанцій на Дніпрі, загальною потужністю 3,8 млн. кВт, у т.ч. Київська ГЕС і Київська ГАЕС, Канівська ГЕС і ГАЕС. Кременчуцька ГЕС, Дніпродзержинська, Дніпрогес, Дніпрогес та Каховська ГЕС. Споруджується Дністровський гідровузол, в якому вже діє Дністровська ГЕС-ГАЕС. У Закарпатській області споруджена Теребле-Ріцька ГЕС. На малих річках України функціонують 55 гідроелектростанцій невеликої потужності.

В енергобалансі України зростає частка електроенергії, яка виробляється атомними електростанціями. Тепер працюють АЕС — Хмельницька, Рівненська, Південно-Українська, Запорізька. Чо­рнобильська АЕС була закрита у 2000 році.

На території країни створені Донбаська, Дніпропетровськії Харківська, Київська, Кримська, Львівська, Вінницька й Одеській енергосистеми, які об'єднані між собою. Найпотужніша лінія еле­ктропередачі Донбас — Західна Україна — Альбертірша (Угорщина) напругою 750 кВт сполучає Україну з енергосистемами Роси та країн Західної Європи.

ВИСНОВОК

Паливна промисловість України об’єднує вугільну, кам’яновугільну, буровугільну, нафтовидобувну, газовидобувну та нафтову галузі, Вона сприяла формуванню потужних територіально-виробничих комплексів різних ран­гів, зумовила спеціалізацію районів щодо територіального поділу праці. На паливну промисловість припадає значна частка основних фондів і зайнятих у промисловості, тобто ця галузь належить до фондо- і трудомістких.

Основними споживачами палива є чорна металургія, теплові електростанції, житлово-комунальне господарство, транспорт та ін. Нещадна експлуатація мінерально-сиро­винної бази України, постійне зростання потреби в паливі призвели до порушення паливно-енергетичного балансу країни. Особливістю структури видобутку палива в Україні є стабільне упродовж багатьох років переважання видобут­ку кам'яного вугілля (табл. 4).

Таблиця 4. Структура видобутку палива в Україні

(в перерахунку на умовне паливо, %)[11]

Другою важливою особливістю видобутку палива в країні є зменшення видобутку всіх видів палива, почи­наючи з 70-х років, що пояснюється, насамперед, вичерпу­ванням родовищ (табл. 5).

Таблиця 5. Динаміка видобутку палива в Україні[12]

Виробіток одних родовищ, відкриття і розробка інших зумовлюють постійну динаміку географії паливної промис­ловості Так, створення вугільної промисловості в Західно­му регіоні, нафтової і газової — на Лівобережжі, розробка буровугільних родовищ у Черкаській і Житомирській обла­стях сприяли більш рівномірному розміщенню паливної промисловості в Україні.

Одним з провідних чинників, що обмежує розвиток енергетики в Україні, є екологічний. Викиди від роботи цієї галузі становлять близько 30% всіх твердих часток, що надходять в атмосферу внаслідок господарської діяльності людини. За цим показником електростанції зрівнялися з підприємствами металургії і випереджають всі інші галузі промисловості. Крім того, енергетика дає до 63% сірчаного ангідриду і понад 53% оксидів азоту, що надходять у повітря від стаціонарних джерел забруднення. Вони є основними джерелами кислотних дощів в Україні. Оксиди вуглецю, що їх викидають елек­тростанції в атмосферу, — головне джерело парникового ефекту на нашій планеті.

Негативного екологічного впливу завдає Україні гідроенергетика. Будівництво гідровузлів на Дніпрі призвело до затоплення великих площ. Водосховища підвищили рівень навколишніх ґрунтових вод, стали причиною інтенсивного руйнування крутих берегів.

Важливою для України є безпека атомних станцій. Катастрофа на Чорнобильській АЕС перетворила державу у зону екологічної біди. Забруднені такі області, як Київська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Вінницька, Черкаська, та ін. Потрапили радіонукліди і в Дніпро — основне джерело питної води для 35 млн. жителів країни. Екологічні чинники в розвитку ядерної енергетики завжди по­винні бути на першому місці, інакше не буде для кого виробляти електроенергію.

Використана література

1. Розміщення продуктивних сил : За редакцією Є.Качана – Київ: “Вища школа”, 1998 р.

2. Масляк П.О., Олійник Я.Б. Географія – навчальний посібник – Київ “Знання”, 1998 р.

3. Масляк П.О., Шищенко П.Г. Географія України–Київ: “Зодіак-Еко” 1998 р.

4. Сиротенко А.Й., Чернов Б.О. Географія України – Київ: “Картографія” 1997 р.

5. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил. 2002 р.

6. Дорогунцов С.І. Розміщення продуктивних сил. 2000 р.

7. Чернюк Л.Г., Клиновий Д.В. Розміщення продуктивних сил України. Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2002. - 470 с.

8. Заблоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник. - К.: Академ.видав, 2002. - 368 с.(Альма-матер).

9. Шаблій О.І. Соціально-економічна географія України: Навч.посібник. / За ред.проф. Шаблія О.І. Вид. друге, перероб. і доп – Львів: Світ, 2000. – 680 с., іл

10. Статистичний щорічник: Журнал. — К:.2001.

11. Статистичнтий бюлетень: Журнал. — К:.2001.

[1] Дж. №9.

[2] Дж. №7.

[3] Джерело № 6.

[4] Дж. № 10.

[5] Дж. № 3.

[6] Дж. № 11.

[7] Дж. № 5, 8.

[8] Дж. №7.

[9] Дж. № 4

[10] Дж. № 10,11.

[11] Дж. №10, 11.

[12] Дж. №10,11.