Міське та сільське населення України

План

Вступ.

1. Міське розселення України. Проблеми і перспективи.

2. Сільське розселення населення України. Проблеми і перспективи.

Висновок.

Вступ

Розселення, як відомо, оцінюється регіональни­ми відмінностями в густоті населення, співвідношен­ням чисельності міських і сільських жителів, інтенсивності зміни кількості жителів сільських і міських населених пунктів тощо. В свою чергу, просторові зрушення в порайонній організації виробництва та інших видах трудової діяльності мають прямий вплив на форми й територіальні особливості розселення людей, в значній мірі зумов­люють інтенсивність і напрям постійних і маят­никових міграцій, призводять до зміни в питомій ва­зі міських і сільських жителів у всьому населенні України та її областей.

1. Міське розселення

Соціально-економічний розвиток суспільства, індустріалізація, зміни в структурі праці зумов­люють зростаючу концентрацію населення в містах. За 1940-1991 роки, наприклад, кількість міських жителів України зросла з 14,0 до 35,1 млн. чол., тоді як кількість сільського населення скоротилася з 27,0 до 16,8 млн. чол. (при збільшенні чисельності всього населення з 41,3 до 51,9, або на 10,6 млн. чол.). Значно зменшилася питома вага сільських і помітно зросла питома вага міських жи­телів — за наведені роки відповідно з 66 до 32% і з 34 до 68 % (збільшення частки міських і змен­шення частки сільських жителів становило по 34%).

Зміни в чисельності населення в міських на­селених пунктах різних розмірних категорій ілюст­рує табл. 41, яка дає змогу зробити висновок про досить значне сповільнення темпів чисельності на­селення всіх розмірних категорій міських населе­них пунктів. Причому за 1959-1970 роки відбулося різке прискорення росту чисельності населення всіх розмірних категорій міських поселень. У 1970-1979 роках — сповільнення росту чисельності ма­лих міст, у 1979-1989 pp. — вирівнювання тем­пів приросту населення.

У повоєнні роки відбулося певне зміщення пито­мої ваги різних розмірних категорій міських посе­лень за критерієм частки їх населення: за 1959-1989 роки питома вага жителів малих міських по­селень скоротилася на 4,1 %, середніх — залиши­лася без помітних змін, великих — зросла на 3 %, більших — на 0,3% і найбільших — на 0,8%. Таким чином, в Україні найвищими темпами зростало чи­сло жителів великих міських поселень. Ця особ­ливість є типовою для більшості країн Західної і Центральної Європи.

Згідно з адміністративно-територіальним по­ділом Україна складається (1991 р.) з 25 областей, 481 району, 436 міст (з них 149 міст республікан­ського й обласного підпорядкування), 120 районів у містах, 925 селищ міського типу і 9211 сільських Рад. Два міста республіканського підпорядкуван­ня — Київ і Севастополь — мають статус областей. За останні роки кількість названих адміністративно-територіальних одиниць суттєво не змінювалася. Виняток становлять сільські Ради (за 1940-1987 роки число їх скоротилося вдвічі, а за 1989-1991 роки - на 406), міста і селища міського типу, райони в містах (за названий період їх кіль­кість також скоротилася майже наполовину).

Найбільш щільна мережа міських поселень скла­лася в Донбасі: у Донецькій та Луганській областях зосереджено відповідного і 37 міст, а також 134 і 109 селищ міського типу. Це становить близько четвертої частини всіх міських поселень республіки. У Донбасі ці поселення характеризуються порівня­но високою густотою заселення. У західній частині України також зосереджена густа мережа міських поселень — міст і селищ міського типу (містечок), але густота заселення більшості з них незначна (4-10 тис. чол.).

Найбільшим населеним пунктом республіки є її столиця м. Київ з населенням 2635 тис. чол. (1991 р.) в Україні розташовано п'ять міст мільйонерів: Харків (1623) тис. чол.), Дніпропетровськ (1189 тис.), Донецьк (1121 тис.), Одеса (1101 тис. чол.). До мільйонного рубежу наближаються За­поріжжя (897 тис.) і Львів (802 тис. чол.). Населен­ня Кривого Рогу (724 тис.), Маріуполя (522 тис.), Миколаєва (512 тис.) і Луганська (504 тис.) пере­вищило 0,5 млн. чол.; Макіївки (424 тис.) — 0,4 млн. чол. Понад 0,3 млн. чол. живе у Вінниці (381 тис.), Севастополі (366 тис.), Херсоні (362 тис.), Сімферополі (353 тис.), Горлівці (337 тис.), Полтаві (320 тис.), Чернігові (306 тис.), Черкасах (302 тис.), Сумах (301 тис.). В Україні розташо­вана велика кількість малих (до 50 тис. чол.) і середніх (50-100 тис.) міських поселень (у 1989 р. - відповідно 1241 і 51), частина яких має необ­хідні територіальні ресурси для свого розвитку. Такі міста є в усіх областях; найбільше їх сконцентро­вано у західній частині республіки, включаючи Хмельницьку, Вінницьку, а також Черкаську облас­ті. В Україні є близько 40 міст з населенням від 100 до 500 тис. чол.

Наявні також поселення, чисельність жителів яких або зменшується, або зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у зв'язку з помітним скороченням зайнятості. Це насамперед міста й селища міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості сво­го економічного зростання, а також міські посе­лення причорнобильської зони. До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зо­крема, Торез (за 1970-1991 роки населення змен­шилося з 90 до 88 тис.), зменшується Макіїв­ка (на 1 тис. чол.), Слов'янськ (13 тис.), Костянтинівка (3 тис.), а також Горлівка (1 тис.), Брянка (6 тис.), Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов (11 тис.) та деякі інші.

Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу, а й інших регіонів. Серед них — Бердичів, Білгород-Дністровський, Бориспіль, Дзержинськ, Дрогобич, Дружківка, Ізюм, Іллічівськ, Калуш, Лубни, Марганець, Ніжин, Нововолинськ, Новомосковськ (Дніпропетровської обл.), Охтирка, Прилуки, Ромни, Ялта та деякі інші.

У перспективі список таких міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басей­ні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим, що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення, визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему за­ходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної про­мисловості та пов'язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем про­живання, або на невеликих відстанях від них).

Важливою є вчасна оцінка тих змін, які відбува­ються у розвитку міських поселень. По-перше, за останні роки спостеріга­ється значне скорочення темпів приросту міського населення: за 1979-1989 роки вони стали втроє нижчі, ніж за 1959-1970 роки. У цілому такі зміни оцінюються позитивно, оскільки прискорене зро­стання чисельності міських жителів, яке відбува­лося переважно за рахунок сільського населення, ускладнює проблему розвитку сільського госпо­дарства й соціальної перебудови села.

По-друге, скорочення темпів приросту населен­ня є характерним для всіх розмірних категорій міських поселень, у тому числі більших і найбіль­ших міст, але найпомітніше воно саме в малих посе­леннях.

По-третє, аналіз додаткових матеріалів, зокрема оцінка зрушень, які сталися за період між пере­писами населення 1979 і 1989 років, свідчать, що в останнє десятиріччя проходило вирівнювання тем­пів зростання міського населення, яке живе в поселеннях різних розмірних категорій. Наприк­лад, чисельність населення, що проживає в містах України з кількістю жителів від 50 до 100 тис., зросла на 15%, у містах з населенням від 100 до 500 тис. чол.— також на 15%, у містах з населенням від 500 тис. до 1 млн. чол.— на 12%, у містах-мільйонерах — на 13%.

Зазначимо, що уповільнення і вирівнювання тем­пів росту великих, більших та найбільших міст необхідно оцінювати позитивно. Тимчасом подальше уповільнення темпів зростання малих та середніх міських поселень не можна визнати прий­нятним. У багатьох міських поселеннях названої розмірної категорії існують досить сприятли­ві умови для розвитку: в них та і на прилеглих до них територіях є певні резерви трудових ресурсів, запаси багатьох видів мінеральної сировини, води, палива тощо.

Значний інтерес викликає групування міст ре­спубліки за генетико-функціональною ознакою. В Україні, на нашу думку, можна виділити чотири типи міст:

1. Міста, що виникли на інтенсивних тран­спортних шляхах та їх перетинах: річкових (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Черкаси та ін.), морських (Одеса, Миколаїв, Севастополь, Маріу­поль та ін.), сухопутних — особливо на межах різ­них природних зон, між якими здійснювався і здій­снюється інтенсивний торговельний обмін (Стрий, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Мукачеве, Луцьк, Рівне, Житомир, Конотоп, Ніжин та ін.); роль та значення цих міст постійно змінюються.

2. Міста, що виникли як центри промисловості, насамперед гірничодобувної (Юзівка, (зараз Донецьк), Макіївка, Кривий Ріг, Марганець, Нововолинськ, Новий Роздол, Калуш, Борислав, Стебник та ін.), причому як в дорадянський, так і в радянський час.

3. Міста-курортні центри (Ялта, Євпаторія, Фео­досія, Трускавець та ін.).

4. Міста — центри оборонного значення (Сева­стополь та ін.).

Україна характеризується високою густотою міських поселень. На 10 тис. км2 у республіці при­падає близько 23 міські поселення, в тому числі 7 міст і 16 селищ міського типу. У різних регіонах республіки густота міських населених пунктів суттєво змінюється: різниця в максимальній і мі­німальній їх чисельності досягає 6-кратної величини (Донецька обл.-70, Миколаївська обл.-11). Най­вища густота міських поселень в Донбасі (в До­нецькій обл. вона становить, як уже зазначалося, 70, Луганській -53). Вищою ніж середня по Укра­їні є густота міських населених пунктів у західних її областях (у Львівській -35, Закарпатській -29, Івано-Франківській -28). Причому переважаючими Тут є невеликі поселення. Якщо середня людність міського населеного пункту становить по республіці близько 25 тис. чол., то в названих вище областях - 12-13 тис. чол. Порівняно невеликі міські населені пункти сформувалися також на півночі України, де середня їх людність у Волинській, Рівненській, Житомирській, Чернігівській областях коливається в межах 15-20 тис. чол.

У повоєнні роки відбулися певні зміни в гео­графії міського населення. Найсуттєвішими з них є прискорене зростання чисельності міських жите­лів західної і південної частини України. В ре­зультаті частка міських жителів східних і південно-східних областей в усьому міському населенні сильно (майже на 10%) скоротилася. Продовжу­вався неухильний процес повсюдної концентра­ції населення в обласних центрах.

Значний інтерес для комплексної характеристи­ки населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насам­перед тим, що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального роз­витку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджу­вати, що вона мала певні переваги в рівні життя і мо­жливостях соціального розвитку.

Дослідження рівнів життя міського і сільського населення свідчать, що рівні сукупних доходів сім'ї робітника і службовця (міські поселення), а також сім'ї колгоспника (сільські поселення), скореговані з урахуванням витрат часу на роботу в суспільному господарстві, а також з урахуванням зіставлення доходів, що використовуються вказаними групами населення на будівництво і обслуговування житла, допоміжних будівель і споруд, на оплату кому­нальних послуг з фондів суспільного споживання, реально складають відповідно 100 і 66,8%. Сло­вом, різниця між доходами міського і сільського населення досить значна і складає 23,2% на користь міського. Причому, вказана різниця створювалася в умовах, коли рівні грошових доходів міських і сільських жителів України були майже однакові. Отже, дана різниця формувалася за раху­нок того, що в містах оплата житла становила лише незначну частину усіх витрат на його споруджен­ня і обслуговування, тоді як у селах практично усе це оплачували самі жителі. Крім того, міське насе­лення користувалося значно більшими коштами на інші види соціальних витрат з розрахунку на одного жителя. Особливо велика різниця в рівнях доходів і можливостях соціального розвитку за рахунок держави була серед жителів великих міст і сіл, що пояснюється більшими розмірами коштів, які направляла держава в розрахунку на одного жите­ля великого міста, а отже, більшими соціальними витратами і вищою якістю обслуговування.

Аналіз матеріалів перепису населення 1989 р. свідчить, що найвищу частку серед міських жите­лів України займають євреї (99,1% від усіх євреїв республіки). Різко переважають міські жителі серед найбільшої національної меншини — росіян (87,6%), окремих малочисельних у республіці національностей — осетин, асірійців, киргизів, арабів та ін. (близько 100%). Частка міських жи­телів молдаван і кримських татар (по 33,3%), гагаузів (27,5%), угорців (38,6%), українців (60,3%) та ін. відносно невисока (табл. 44).

Безперечно, в майбутньому, у зв'язку з перехо­дом до ринкової економіки, критерії оцінок рівнів життя і можливостей соціального розвитку міського і сільського населення зміняться. Але на сучасно­му етапі різке перевищення частки міського насе­лення одних національностей порівняно з часткою населення інших є досить переконливим свідченням неоднозначного підходу до питань соціального захисту населення різних національностей в умовах функціонування планової економіки.

2. Сільське розселення

Значний науковий і практичний інтерес викли­кає вивчення сільського розселення, географія якого змінюється досить швидко. Так, за 1970-1979 роки число сільських населених пунктів у республіці зменшилося з 31,3 до 29,7 тис., причому одночасно знижувалася загальна кількість сільсько­го населення (з 21,4 до 19,4 млн. чол., або на 9,3%). У наступні роки ці в цілому високі тем­пи були ще вищими (за 1979-1989 pp. чисель­ність сільського населення скоротилася до 17,1 млн. чол., або на 11,9%).

Найбільш інтенсивне скорочення кількості сіль­ських населених пунктів відбувалося в областях східної і південної частини України. В колишньо­му Південно-Західному економічному районі, де зо­середжено майже 50 % усіх сіл республіки, кількість їх зменшилася на незначну величину. В ряді об­ластей даного району (Івано-Франківській, Львів­ській, Волинській) число сільських поселень пра­ктично не скоротилося.

Використання результатів переписів населення за ряд років дозволяє визначити певні тенден­ції в сільському розселенні, виявити головні при­чини, що обумовлюють дані процеси.

По-перше, за 1970-1989 роки число малих сіль­ських поселень України (з населенням менше 50 чол.) скоротилося — з 1499 до 1336. У той же час зросла кількість поселень з населенням 51-100 чол.— відповідно з 2251 до 2835. Кількість великих сільських населених пунктів значно зменшилась. Якщо, наприклад, у 1970 р. в республіці нарахову­валось 637 сіл з населенням понад 3 тис. чол. в ко­жному, то в 1979 р. кількість їх скоротилася — до 581, у 1989 р.— до 516. Крім того, за вказаний період кількість сіл з населенням 1001-3000 чол. також помітно зменшилася — з 6194 до 4540. При цьому досить чітко простежується тенденція до росту питомої ваги невеликих сіл (з населен­ням до 100 чол.). Так, якщо в 1970 р. їх частка в Ук­раїні становила 12% від загальної кількості сіль­ських населених пунктів, в 1979 p.—15,3%, то в 1989 р. їх питома вага уже зросла до 23%. За цей же час питома вага населених пунктів з населенням в кожному понад 1 тис. чол. скоротилася з 21,8%, 20,4% до 17,8%.

«Розукрупнення» сільських населених пунк­тів — процес об'єктивний. Людність абсо­лютної більшості сіл зменшилась насамперед у ре­зультаті відпливу сільського" населення в міста. Результати досліджень показують, що в багатьох областях України, перш за все західної її частини, малі села практично не ліквідовуються: населення багатьох з них зростає швидкими темпами. Отже, твердження про інтенсивний відплив у міста сіль­ських жителів, які проживають в невеликих селах, не підтверджуються. У ряді випадків міграція на­селення з великих сіл більш інтенсивна, ніж з ма­лих.

По-друге, спостерігаються значні міжобласні від­мінності в розмірах сільських поселень. Більшість сіл з населенням до 50 чол. в 1989 р. було зосереджено в колишньому Донецько-Придніпровсько-му районі (близько 60% всіх такого розміру сіл України). Лише в Харківській, Сумській і Полтав­ській областях кількість таких сіл складала близько третини загальної кількості їх у республіці. До­сить мала кількість сіл вказаних розмірів (до 115) припадає на Закарпатську, Хмельницьку, Рівнен­ську, Тернопільську і Волинську області. Більш крупні сільські населені пункти переважно зосе­реджені в центральній і східній частинах рес­публіки.

По-третє, помітні територіальні зміни відбулися в людності сільських населених пунктів. Середня людність населеного пункту України за 1970-1979 роки зменшилася з 685,4 до 654,7, або на 30,7 чол., за 1979-1989 роки — з 654,7 до 600,7 жителя, або на 54 чол. Ці досить значні зміни свідчать про високу інтенсивність тих процесів, які відбуваються в сільському розселенні республіки. Найбільш круп­ні села зосереджені в колишньому Південно-Захід­ному економічному районі (їх середня людність становила близько 750 чол.). Саме в даному районі середня людність сіл зростала найменше.

По-четверте, поряд зі збільшенням кількості не­великих сіл помітно зросла кількість їх жителів. У селах України з населенням до 50 чол. загальна чисельність їх населення за 1959-1979 роки зросла з 42,3 до 56,9 тис. чол., за 1979-1989 роки — з 56,9 до 74,8 чол.; з населенням 51-100 чол.- відповідно з 171,8 тис. до 188,5 тис. і 200,4 чол. Тим часом населення великих сіл зменшилося: в селах з кількістю жителів понад 5000 чол.- з 809 тис. до 692,2 тис. і до 630,3 тис чол., 3001-5000 - з 1875 тис. до 1753,5 і до 155,5 тис чол., 2001-3000 - з 2905,4 тис. до 2549,5 і 207,4 тис. чол., 1001 — 2000 жителів — з 6882,3 тис. до 6037,6 і до 5051 тис. чол. Словом, найбільш значне скорочення сіль­ського населення відбувається, як уже зазначало­ся, за рахунок жителів не малих, а великих сіл. Ця особливість, що характерна майже для усіх об­ластей, не відповідає нашим традиційним уяв­ленням про зміни, які відбуваються останнім часом в сільському розселенні України. За 1970-1989 роки питома вага сільського населення, яке проживає в поселеннях з числом жителів понад 1 тис. чол., скоротилася з 58,2 до приблизно 55%, то­ді як питома вага населення невеликих сіл (з числом жителів до 100 чол. зросла з 1 до 1,5%).

Зміни в сільському розселенні, як бачимо з наведених показників, відбуваються відносно неви­сокими темпами. В той же час загальна тенденція цих змін досить чітко відображає об'єктивні про­цеси, що мають місце останнім часом у сільському розселенні.

Слід зазначити, що скорочення кількості ве­ликих сіл і зниження питомої ваги їх жителів пояснюється не ліквідацією таких населених пунктів, а переходом їх у села менш розмірних катего­рій, а в ряді випадків — у міста і селища міського типу, а також включенням їх до складу міст.

При вивченні регіональних особливостей сіль­ського розселення в умовах інтенсивного відпливу сільських жителів у міста важливе значення має визначення стійкості (життєздатності) різних розмірних категорій сільських поселень. При цьо­му враховувалися як показники масовості таких сіл, так і показники відносно стабільної чисельності їх населення, оскільки беруть до уваги найбільш типові залежності. Наприклад, певна розмірна кате­горія сільських населених пунктів як за кількістю, так і за чисельністю населення може видати­ся, порівняно з іншими, найбільш стабільною. Тим часом питома вага цієї розмірної катего­рії (за чисельністю сіл) становить тільки 1% від загальної кількості населених пунктів області, в цих поселеннях проживає лише 1 % сільських жителів. Чи можна оцінювати вказану розмірну категорію сіл як найбільш життєздатну? Зрозуміло, що ні.

Поняття «стійкість», «перспективність» зовсім не означає, що з найбільш масових і відносно стабільних за кількістю населення сіл жителі не вибувають в інші поселення, переважно в міські. За сучасних умов такий процес цілком закономір­ний для сільських населених пунктів усіх розмірів, в тому числі і для тих, які відносяться до катего­рії найбільш стійких. Однак відплив з них населення відбувається менш інтенсивно, причому чисельна рівновага частково забезпечується за рахунок мігрантів, які прибувають з інших населених пунктів. Отже, такі відносно стабільні за чисельністю жителів села є досить важливими «орієнтирами» при визначенні найбільш прийнятних їх розмірів.

Визначення перспективних розмірних категорій сільських поселень вимагає вивчення територіаль­них аспектів проблеми. Потрібно, зокрема, встано­вити, чи виявлені розмірні категорії населених пунктів є масовими і стійкими повсюдно, тобто по всій території України, чи різним її регіонам влас­тиві свої особливості. При такому підході можна більш мотивовано визначити оптимальну категорію населеного пункту, виявити групи сіл, в яких доціль­но будувати соціально-культурні об'єкти, підвищу­вати рівень благоустрою. Йдеться про те, щоб управ­ління сільським розселенням виступало фактором територіальної стабілізації сільських жителів, стримувало їх відплив у міста, створювало можливості для розвитку фермерського та інших форм сільськогосподарського виробництва.

Найбільш інтенсивно скорочувалася кількість сільських жителів в областях колишнього Донець­ке-При дніпровського економічного району, особли­во в регіонах з високою питомою вагою сільського населення (менш розвинутих у промисловому відношенні). За 1970-1989 pp. чисельність сіль­ського населення в колишньому Донецько-Придніпровському економічному районі зменшилася при­близно на 10% в Сумській і Полтавській облас­тях — відповідно майже на 15 %.

Чисельність сільського населення в колишньому Південно-Західному районі за 1970-1989 роки зни­зилась більше ніж на 10%. Тим часом тут мали міс­це значні територіальні відхилення. У групі об­ластей західної частини України чисельність сіль­ських жителів практично збереглася на рівні 1970 р. Окрему групу становлять північно-західні області, де сільське населення скорочувалося дещо повіль­ніше, ніж у цілому по економічному району. Що стосується областей центральної частини По­лісся і Поділля, то тут чисельність сільського населення знизилася найбільш — на 20-25 (за винятком Київської обл., де це скорочення становило близько 12%.

За 1970-1989 роки практично не зменшилась кількість сільських жителів колишнього Півден­ного економічного району, а в таких його об­ластях, як Кримська і Херсонська, воно навіть помітно зросло.

Не зупиняючись на регіональних особливос­тях чисельності населення різних розмірних катего­рій сільських поселень.

Показники дають досить пов­ну картину територіальних відмінностей, що скла­лися в зміні чисельності сільського населення республіки та областей, а також сільських насе­лених пунктів різних розмірних категорій. Але вони не дають змоги повністю виявити найбільш стійкі розмірні категорії сіл, які можна прийняти за типові. Пояснюється це тим, що наведені показники не враховують масштабності змін у чи­сельності населення в різних розмірних категорі­ях сільських поселень. А це є конче необхід­ним, оскільки в одних випадках може становити кілька тисяч чоловік, в інших — кілька сотень тисяч і більше. Тому однакова абсолютна величина при­росту (або скорочення) чисельності населення в ре­зультаті неоднакової частки цих величин серед усіх жителів буде виражатися різними показниками.

Слід враховувати і те, що в перспективі чи­сельність сільського населення також буде скоро­чуватися. При визначенні найбільш масових розмір­них категорій сільських поселень необхідно також враховувати реальні зміни, які відбудуться в сіль­ському розселенні в умовах приватизації сільсько­господарського виробництва. Такі корективи сприя­тимуть виявленню випадкових залежностей.

З урахуванням викладеного для визначення стій­кості різних розмірних категорій сільських посе­лень доцільно використати інтегральну величи­ну у вигляді коефіцієнта стійкості (перспективнос­ті), який рекомендується визначати за фор­мулою

де Н — питома вага жителів певних сільських поселень у загальній кількості сільського населення, %; Ті — інтенсивність зміни (за певний час) чисельності даного населення.

За цією формулою розраховано коефіцієнти стійкості відповідних вимірних категорій сільських населених пунктів як в цілому по Україні, так і по її областях.

Зрозуміло, що наведені коефіцієнти досить умов­ні, тому що багатопланові і багаторівневі процеси сільського розселення важко відтворити в формалі­зованому вигляді і дати їм однозначну кількісну оцінку. Та експериментальна перевірка показала, що вони забезпечують більш-менш правильну оцін­ку, а крім того, дозволяють не враховувати по най­більш крупних поселеннях випадкові, а по неве­ликих поселеннях нетипові залежності.

Що в Україні найбільш висо­кими коефіцієнтами стійкості характеризуються сільські поселення, в яких проживає 200-3000 чол. У середньому по республіці сума коефіці­єнта стійкості наведених розмірних категорій її поселень становить 74,9, тоді як сума коефіці­єнтів решти розмірних категорій населених пунк­тів— тільки 16,3. В межах же вказаної розмір­ної величини найбільш високою стійкістю виділя­ється категорія сіл з кількістю жителів 5000-2000 і сумарним коефіцієнтом близько 25.

Названі коефіцієнти в різних областях мають свої особливості. Якщо в середньому по республіці сума вказаних коефіцієнтів для населених пунктів з числом жителів понад 3000 чол. становить 11,5, то в колишньому Південному економічному райо­ні -16,8. Ще вищими показниками виділяються Одеська обл. (25,1) і Крим (21,4). Високий коефі­цієнт стійкості крупних сіл фіксується також у де­яких інших областях (Закарпатській 30,2; Чер­німецькій -29,4; Запорізькій -27,1; Київській - 21,3; Івано-Франківській - 20). Трохи вище середньореспубліканських є коефіцієнти стійкості малих сіл у східній частині України.

Незважаючи на певні регіональні відміннос­ті, поселення з числом жителів 2000-3000 чол., а в їх межах — з числом жителів 501-2000 чол., можна віднести до найбільш перспективних типів сільських населених пунктів практично в усіх об­ластях України.

Така принципова залежність спостерігається і при визначенні наведених коефіцієнтів за період між наступними переписами населення (1979-1989 pp.).

На нашу думку, викладені питання дозволять більш умотивовано і однозначно оцінювати змі­ни, які відбуваються в сільському розселенні, і на цій основі реалізовувати територіальне дифе­ренційовані заходи, спрямовані на удосконален­ня розвитку сіл. При цьому процес сповільнення розвитку сіл в Україні є цілком закономірний і прогнозований.

Висновок

Україна — багатонаціональна держава. Тут про­живає понад 100 національностей і народностей чисельністю в 14 млн. чол. (27,3% з усього населення). Національні меншини знайшли в Україні рідну батьківщину, їх політичні права і національно-культурні свободи всебічно захищені. В свою чер­гу, національні меншини зобов'язані повсюдно до­тримуватися законів республіки, шанувати історичні надбання українського народу, його мову, традиції, культуру. Така логіка мирного міжетнічного спів­життя.

Дослідження міжнаціональних відносин в Укра­їні, особливо поліетнічних, набуває принципово важливого значення. Йдеться насамперед про те, щоб на базі широкого використання сучасного статистичного матеріалу вивчати питання про забезпечення їх національно-культурних потреб, доцільність створення відповідних культурно-мов­них автономій тощо. Аналогічні дослідження не­обхідно вести і серед українців у діаспорі ближ­нього зарубіжжя. Словом, ставиться питання про створення адекватних умов національно-культурно­го розвитку як для національних меншин в Укра­їні, так і для українських національних меншин у країнах східного, а також у пограничних дер­жавах західного зарубіжжя.

Розв'язанню поставлених завдань сприятиме на­лежне інформаційне забезпечення. Бодай чи доціль­ними є мільярдні витрати на підготовку і прове­дення переписів населення, коли опрацьовується лише незначна частка фактичного матеріалу і роз­множувати його тиражем 65 прим., які до того ж не­доступні навіть спеціалістам. Зовсім не публі­кується така конче потрібна статистична інформа­ція, як національно-територіальна структура шкільництва, професійних училищ, технікумів, вищих учбових закладів, хід виконання закону про державну мову і т. д. Словом, необхідно зробити принципову переоцінку збору та опрацю­вання тих чи інших статистичних матеріалів в нових умовах, забезпечити нагромадження і опра­цювання нових даних. Сподіваємося, що цьому сприятиме новий закон про статистику.

І, нарешті, про міждержавний обмін статистич­ними матеріалами з національно-територіальних проблем між державами колишнього GPCF, а також з Польщею, Румунією, Словаччиною, де, як уже зазначалося, розміщена чисельна українська діаспора. Україна повинна б надавати іншим краї­нам матеріали, що стосуються статистики націо­нально-культурного життя відповідних національ­них діаспор. У свою чергу, ці держави мали б забезпечувати Україну аналогічними матеріалами про життя українських національних меншин. По­дальша розробка назрілих національно-політичних і національно-територіальних проблем забезпечить мир і злагоду в усіх регіонах України.